Радіочастотного ресурсу не бачать і не відчувають людські органи чуття. Однак він може давати прибутки, як і цілком матеріальні корисні копалини. На відміну від них, він невичерпний, але його ємність (кількість можливих одночасних користувачів) обмежена фізичними законами поширення радіохвиль. Світовому ринку телекомунікацій довелося зіштовхнутися з цим, особливо останніми роками, на піку розвитку радіотехнологій передавання даних.
Радіочастотний ресурс традиційно вважається власністю держави, і його використання повинно поповнювати не тільки рахунки телекомунікаційних операторів і телерадіомовців, а й скарбницю. Система управління радіочастотним ресурсом, що існує в нашій країні, засвідчила свою недостатню ефективність. Отримання нових частот поєднане з чималими бюрократичними труднощами, тоді як значна їх частина не використовується. Механізми реформування системи відомі й неодноразово пропонувалися. Проект нової редакції Закону України «Про радіочастотний ресурс» перебуває на розгляді у ВР. Що з цього вийде — як краще чи як завжди?
Протягом останніх десятиріч власником і повновладним господарем ефіру на території України й СРСР була держава, передусім її військове відомство. Досвід комерційного використання радіочастот у країні не нагромаджувався, а несанкціоноване прирівнювалося до роботи ворожого передавача і каралося за всією суворістю закону. Виняток становили радіоаматори, робота яких, щоправда, теж жорстко контролювалася.
Прийшов ринок, з’явилися попит на послуги і пропонування їх, пов’язані з використанням радіопередавального обладнання. Так, у дециметровому діапазоні було виділено канали для популярного на початку 90-х пейджерного зв’язку. Там само (фактично у частині, призначеній для вільного використання) — невеличка смуга для мобільного зв’язку стандарту NMT-450. З’явилися дециметрові телеканали й FM-радіостанції, що працювали в неосвоєних радянською радіопромисловістю, а тому відносно вільних діапазонах. При цьому більшість цих діапазонів і каналів для радіослужб виділялися, швидше, як виняток і здійснювалася ця процедура вручну, рішеннями Мінзв’язку.
Вперше на повний зріст проблема нестачі радіочастот постала у зв’язку з запуском систем мобільного зв’язку стандарту GSM. З’ясувалося, що в нашій країні, попри загальноєвропейські норми, потрібні для цього стандарту смуги 890—915 МГц і 935—960 МГц зайняті військовими радіослужбами й цивільними аеронавігаційними системами. Витрати на конверсію частот (зокрема заміну аеродромного й авіаційного обладнання) «повісили» на компанії, котрі хотіли розвивати мобільний бізнес. Так-сяк, в урізаному форматі, надання послуг у стандарті GSM почалося. Щоправда, для комерційного використання виділено смуги 2Х5,7 МГц для трьох операторів замість передбачених стандартом 2Х25 МГц; причому один оператор фактично не використовує виділених йому частот. Для порівняння: у європейських країнах GSM виділено такі смуги частот: Англія — 2Х26,25 МГц, Франція — 2Х24,8 МГц, Угорщина — 2Х22,9 МГц, Польща — 2Х16,3 МГц, Хорватія — 2Х12 МГц, Болгарія — 2Х5,8 МГц.
На сьогодні спектр частот для GSM-900 використаний в Україні на 25%, тоді як у більшості європейських країн і країн СНД — у середньому на 98%. Невикористовувана в Україні смуга 2Х20 МГц могла б давати у бюджет, як мінімум, 200 млн. грн. у рік. Але найцікавіше — дані об’єктивного радіоконтролю свідчать, що діапазон цей порожній! Тобто закріплені за військовими смуги частот не використовуються, оскільки старе радянське обладнання де-факто уже викинуте на смітник.
Проблема нестачі частот для GSM-операторів стоїть і в Європі, але там — через кількість абонентів, які повністю «забивають» передбачені стандартом 124 канали. У нас протягом шести років оператори теж не змогли зняти її повністю. Друга черга конверсії, що мала б вивільнити ще кілька мегагерц у 900-му діапазоні, застопорилася. Оператори відмовилися підписувати акт про результати її першого етапу, оскільки, попри заплачені гроші, не отримали від «Укрчастотнагляду» чіткої інформації, скільки каналів і за які гроші реально можна вивільнити. На сьогодні в містах повністю витрачені й усі частоти в діапазоні 1800 МГц (знову-таки, з урахуванням виділених одному непрацюючому й одному працюючому не в усіх регіонах операторам).
Окремо слід розповісти про проблему частот, виділених «Українським радіосистемам». Компанія має наскрізну ліцензію на використання частотних каналів у діапазоні 900 МГц, проте комерційну експлуатацію їх веде лише в Києві (на цей момент у тестовій експлуатації перебувають мережі компанії в кількох великих містах). Торік навесні була зроблена спроба адміністративним шляхом забрати у компанії невикористовувані частоти на користь «Цифрового стільникового зв’язку», який мав намір вийти на GSM-ринок. Після невдалих переговорів про придбання «УРС» донецькою ФПГ (яку цікавила не сама компанія, а її частоти) на посаду першого заступника голови Держкомзв’язку був пролобійований на той момент віце-президент «ЦСЗ» Леонід Нетудихата, перед яким стояло завдання «пробити» анулювання ліцензії «УРС». Рішенням Кабміну була навіть створена спеціальна робоча група з вивчення питання. Однак юристам «УРС» вдалося довести перевагу ліцензійних умов над іншими нормативними актами. Ця колізія стала важливим прецедентом, що засвідчив необхідність чіткішого формулювання умови видачі частот і спеціального застереження в них моментів, пов’язаних із їх «ефективним використанням».
Цікаві колізії відбуваються у прикордонних районах. Відповідно до ряду міжнародних домовленостей, використання передавачів у цій місцевості потребує міжнародної координації. Це стосується радіо- і телемовних станцій, супутникових станцій, мобільного зв’язку й інших радіослужб. Робиться це для того, щоб вони своїм випромінюванням не створювали перешкод одне одному. А відповідно до міжнародного Регламенту радіозв’язку, існує правило, за яким, якщо зазначена частота не зайнята передавачем з однієї країни, у радіус дії якого потрапляє й територія іншої країни, точніше, якщо на використання цієї частоти в іншій країні ще не видано дозволу, то частота відходить першій країні. При цьому необгрунтована негативна відповідь не допускається, відсутність відповіді у встановлені терміни є підставою для займання частоти. І якщо Україна подала заявку на координацію пізніше, то ця частота назавжди буде віддана країні, котра подала таку заявку першою.
Найчастіше через нерозторопність наших чиновників так і буває. У результаті площа України в радіочастотному просторі виявляється помітно меншою за географічну. Прикордонні села й міста дивляться польське телебачення. А мобільні телефони під час перевантажень мережі (якій так бракує частот) автоматично «випадають» у польський чи угорський роумінг, що їхній власник іноді помічає лише за надісланими рахунками за послуги зв’язку.
Однак ситуація з GSM усе ж таки характеризується досить високим рівнем публічності, обумовленим великою соціальною значимістю проблеми і серйозністю гравців. У інших діапазонах було ще веселіше. Взяти хоча б діапазон 800 МГц, призначений, як свого часу любили підкреслювати головні зв’язківці країни, для розвитку цифрового телебачення. У ньому, окрім низки військових і цивільних аеронавігаційних радіослужб, розмістилися оператори стандартів DAMPS і CDMA.
Про історію їхньої появи там уже неодноразово писалося. Компанія «Цифровий стільниковий зв’язок України», що експлуатує стандарт DAMPS, узагалі не має ліцензії на надання послуг мобільного зв’язку. Проте вже скоро десять років, як ніхто цих частот у компанії не забирає, хоча навіть у чинному законодавстві написано, що виділення частот телекомунікаційним операторам здійснюється лише за наявності необхідної ліцензії. Пояснити це можна тільки високим рівнем «ручного управління» у галузі зв’язку, коли рішення, прийняте одним чиновником, більш дійове, ніж ухвалений кількома сотнями депутатів закон.
Що стосується CDMA, то дозволів на використання частот у смугах 824—835 і 869—880 МГц, а також ліцензії на надання послуг мобільного зв’язку, виданих компанією «Телесистеми України», ніхто не анулював, попри те, що компанія на даний момент цих частот не використовує. Зате ці ж таки частоти використовують кілька компаній у різних регіонах України — ITC, «Велтон», CST, «Інтертелеком»/«Інтердністрком». Жодна з них ліцензії на надання послуг мобільного зв’язку не має, при цьому фактично їх надаючи (окрім ITC, яка проявляє в цьому питанні більшу обережність, аніж колеги). Це теж приклад ручного управління, тобто індивідуально-дозвільної системи в галузі.
Нагадаємо також, що використання діапазону 800 МГц для надання послуг зв’язку обмежено 2008 роком. Надалі, відповідно до одного з нормативних актів Держкомзв’язку, діапазон має бути звільнений для розвитку систем цифрового телебачення стандарту DVB-Т. Щоправда, чи буде цей стандарт актуальний на 2008 рік (і чи актуальний він тепер, із розвитком сучасніших бездротових технологій) — питання відкрите.
Ще один вузол проблем виник у гігагерцевому діапазоні. Існує певна специфіка використання цих частот для передавання даних. З одного боку, дальність поширення сигналу в ньому обмежена прямою видимістю й значною мірою залежить від погодних умов (у ньому, щоправда, існують вікна прозорості атмосфери). З іншого боку — діапазон цей надзвичайно ємний, і ця його властивість виходить на перший план саме сьогодні, коли на ринку зростає попит на високошвидкісне передавання великих обсягів даних. Проте донедавна інтересу до цього діапазону не було, що дозволяло отримувати величезні смуги частот у ньому майже задарма.
Уже хрестоматійною стала історія передачі смуги 3,4—3,7 ГГц компанії «Новітні технології» за півмільйона гривень (рекордно низька вартість гігагерца) для розгортання мережі передавання даних LMDS. Мережа досі не розгорнута, але ліцензію у компанії ніхто не забирає. Її трохи успішніша сестринська фірма «MMDS-Україна», також контрольована «донецькими діловими колами», усе ж таки розгорнула в кількох містах України телемовлення в діапазоні 2,4—2,6 ГГц з допомогою схожої технології MMDS.
Ще більш заплутана ситуація з ліцензіями на частоти для організації бездротового доступу в локальні комп’ютерні мережі з допомогою групи технологій IEEE. Хоча надання послуг тільки починається, необхідний для цього діапазон 2,4—2,483 ГГц «розхапали» повністю. Хто, коли і на яких умовах — добути цю інформацію сьогодні не так просто. Мабуть, теж на «ручних». При цьому деякі технології цієї групи передбачають, наприклад, створення домашніх бездротових локальних мереж приватних користувачів. Відповідно до сучасного законодавства, вони мають ліцензуватися, що є нонсенсом. Отже, слід передбачити видачу частини цього діапазону в спільне користування.
Ми розглянули тільки невелику частину проблем, які виникають у зв’язку з використанням радіочастотного ресурсу в країні. Як бачимо, у них в усіх спільний корінь: недостатньо відпрацьована і прозора система його управління та регулювання. Механізми «ручного управління», що звично використовуються з початку дев’яностих років, уже не дають ради дедалі більшій кількості учасників ринку. В Україні останніми роками видано всього кілька десятків ліцензій на використання радіочастот, хоча кількість поданих і не розглянутих за цей час заявок обчислюється тисячами. Деяким із цих заявок уже по кілька років, тоді як термін розгляду заявки за законом — 30 днів. Відтак надходження в бюджет за видання ліцензій і використання радіочастотного ресурсу значно зменшилися.
Передбачається, що проект нової редакції Закону України «Про радіочастотний ресурс», що розглядається сьогодні парламентом, має остаточно упорядкувати керування радіочастотним ресурсом у країні. Проте в результаті намагань безлічі користувачів радіочастот, що лобіюють свої інтереси, перетягнути ковдру на себе закон може вийти половинчатим і дірявим.
Так, із самого початку передбачалося передати функції розподілу, присвоєння та контролю використання частот більшістю користувачів Національній комісії регулювання зв’язку, що створюється сьогодні, та підпорядкованим їй Держінспекції зв’язку й Українському центру радіочастот (нині обидва ці відомства об’єднані в рамках «Укрчастотнагляду»). Відповідно до Закону «Про телекомунікації», діяльність НКРЗ повинна бути вкрай прозорою, що послужить і гарантією ефективного керування радіочастотним ресурсом. Проте вже сьогоднішня редакція закону повна положень, написаних «під» тих чи інших операторів. Депутатський корпус, включно з авторами законопроекту, у питанні розбирається лише зі слів своїх експертів. Тому «протягувати» такі фрази досить легко. Що отримаємо в результаті, можна тільки гадати.