У мене ще ніколи не було такого сильного відчуття дежавю, як у грудні 2015-го. Такі самі дебати в парламенті, такий самий голий піар, такі ж гучні фрази про реформу як еліксир процвітання, чехарда текстів, божевільні посилання на МВФ, який, як здавалося декому, повним складом не йдучи на різдвяні канікули, не відводив очей від української податкової кориди. А ще нічні чатування парламенту, політико-економічна проституція депутатських груп та фракцій і на завершення - цілком закрита від чужих (наших) очей переробка остаточного тексту податкової потвори кількома невідомими клерками ВР уже після голосування як остаточний вирок усій податковій політиці держави.
Від усього цього опускаються руки. Неможливість щось змінити на краще настільки очевидна, що не потребує доказів. Безвідповідальність усіх учасників процесу прийняття рішень щодо податків, зокрема, і щодо державних фінансів загалом зведена в абсолют.
Уряд, повністю проваливши діалог із суспільством, не може ні владою, ні переконанням перетворити на закон навіть здорові ідеї. Базіки (винен, активісти) всіх мастей просто задля свого власного піару просувають вочевидь провокаційні й непідкріплені ніякими розрахунками "tax cuts". Навіть не будучи економістом, дивуюся, як може відповідальна людина пропонувати різке зниження ставок при економічному падінні, такому як наше?
Згадаймо, адже Україна вже знижувала ставку ПДФО у 2003–2004 рр. до 13%. Але при цьому держава мала найвищі темпи економічного зростання в Європі, а у світі поступалася тільки Китаю. Ставки знижувалися і в 2011–2013 рр. в умовах економічного зростання. У такому економічному контексті справді ймовірно, що низька ставка податку здатна трохи вплинути на виведення зарплат із тіні (що відбувалося вкрай повільно через високі відрахування до соціальних фондів), підтримавши й простимулювавши прагнення вийти з тіні бізнес, який усвідомив, що в білому вигляді він коштуватиме значно дорожче, ніж у чорному, що подальший розвиток, у тому числі й на європейські ринки, у тіні неможливий.
Однак до чого призведе таке рішення в країні, економіка якої стрімко падає, де йде війна? До зростання інвестицій? Детінізації? Ні. До збільшення діри в держбюджеті.
У зв'язку з цим вражає позиція (якщо так можна її назвати) суспільства, що нагадує організм у стані коми, чий розум відключений, але здатний сприймати сигнали через органи чуттів. У такому стані хворий почує того, хто кричить голосніше, а не того, хто говорить правильно. Так і відбувається. Податкові відносини стали ареною політичних кланових воєн, зведення рахунків, у яких інтереси суспільства й країни не просто відступили на задній план - вони не беруться до розрахунку. Факти спотворюються, поняття підмінюються задля негайних маніпуляцій громадською думкою і/або банального шантажу в торгах за окраєць бюджетного пирога/посади/підприємства.
Візьмімо для прикладу "спрощенку". Найболючіше місце вітчизняної податкової системи. Сьогодні (як до, так і після Нового року) "спрощенка" - це 1) знижений податковий тиск (3–5% від обороту плюс відрахування ЄСВ з найнятих осіб); 2) часткове звільнення від обліку (для третьої групи все ж таки запроваджуються РРО), як результат – зниження витрат для ПП; 3) звільнення від контролю і як результат – мінімізація корупції (тут мені дуже імпонує ідея патентування мікробізнесу, так і не реалізована в проекті реформ), як результат – економія на витратах на контроль для держави; 4) часткова детінізація, ніби компромісне виведення оборотів зі світу пітьми в царство напівтіней. Однак, з іншого боку, "спрощенка" - це й можливість ухиляння від оподаткування вищих доходів і як наслідок – тінізація економіки.
Тому, вибираючи модель "спрощенки", ми маємо відповісти на одне первинне і кілька наступних запитань.
Яка мета існування спрощеної системи оподаткування?
Ми б не розглядали "спрощенку" як інкубатор, засіб для стимулювання розвитку середнього або великого бізнесу. На жаль, лише одиниці малих підприємців колись досягнуть обсягів середнього бізнесу або вийдуть у розряд великих. Понад 90% (і це не тільки українська статистика) залишаться приблизно на тому самому рівні, з якого почали. Тому надавати пільги малому бізнесу в надії на економічне зростання - наївність, що межує з дурістю. Також абсолютно неправильно розглядати "спрощенку" як систему надання пільг окремим галузям, що потребують підтримки (наприклад, ІТ). Це з самого початку неправильно, адже якщо такі галузі справді потребують підтримки, вони не можуть/не повинні розвиватися в межах малого бізнесу. Для них мають бути передбачені спеціальні програми податкового стимулювання.
З іншого боку, єдиний податок може мати на меті створення соціально-економічного інституту, який допомагатиме бюджету нести тягар утримання безробітних. Адже, не приносячи державі якихось значних відрахувань, мікро- і малий бізнес знімають із неї навантаження соціальних програм утримання й адаптації безробітних, працевлаштованих у ньому. Їх працевлаштування вирішує й інші важливі соціальні проблеми, від криміногенної ситуації в країні – й до алкоголізму навіть. І в цьому - вкрай важливе значення, коли хочете, місії "спрощенки".
Але чи повинна спрощенка використовуватися великими й середніми компаніями для законного зменшення податкового тиску? По-моєму, відповідь очевидна.
Тому в мене, як і в більшості фахівців в оподаткуванні, не викликає сумніву, що: 1) спрощена система оподаткування має існувати, але 2) вона не може використовуватися для оптимізації оподаткування середнього та великого бізнесу.
Отримавши відповідь на основне запитання – про мету спрощеної системи оподаткування, ми можемо відносно просто, взявши до уваги статистичні дані, відповісти ще на три запитання:
- який дохід є малим? Де межа переходу з малого в середній бізнес? За нашими даними, межа коливається в діапазоні від 2 до 5 млн грн на рік;
- який податок із цього доходу прийнятний і справедливий? Питання складніше, ніж здається. Підприємницький дохід поєднаний із підприємницькими ризиками, а також інноваціями, які великий Шумпетер вважав двигуном капіталізму. Таким чином, дохід із таким походженням має обкладатися меншою сумою податку.
- як проконтролювати, тобто унеможливити приховання доходів під прикриттям системи єдиного податку? Зверніть увагу, як одностайно непримиренні вороги (уряди до Майдану й після Майдану) відповідають на це запитання: застосування РРО! Одностайність пояснюється тим, що альтернативи, на жаль або на щастя, просто немає. Але саме ця відповідь викликає у підприємців найбільше обурення. У чому суть? Можливо, річ у додатковому обліку? Однак сьогодні облік руху коштів через РРО досить простий. І навіть у малому бізнесі облік і самоконтроль є основою його здійснення. А крім того, РРО - це, звісно, захист споживача, який завжди зможе довести факт угоди з ПП. Мені здається, що обурення малого бізнесу РРО від лукавого. Бояться не так самих РРО, як втрати можливостей, які таїть у собі їх відсутність.
Чому тоді навколо цілком очевидних речей ламається стільки списів? Річ у тому, що всі ми маємо дві філософії, два світогляди - побутовий і ніби загальногромадянський. Керуючись останнім, ми всі розуміємо, що треба платити податки, податки мають бути рівними й загальними. Але коли доходить до свого рідного, хай навіть малого, бізнесу, який при впровадженні РРО вже може й не підпадати під визначення малого, загальногромадянська свідомість відступає на другий план, ховаючись за об'єктивність побутової. До речі, а чим у такому разі малий бізнесмен відрізняється від олігарха? Ну, крім величини статків, звісно…
Візьмімо ще один приклад. "Реформа" адміністрування. "Реформатори" ратують за вдосконалення механізмів оскарження рішень фіскальної служби шляхом введення в систему оскарження Мінфіну, якихось трійок, "альтернативної" процедури вирішення спорів, зменшуючи кількість інстанцій, тоді як доступ до найефективнішого інструмента захисту прав платників податків - суду – обмежений з вересня минулого року митом у розмірі 1,5% від суми податкового рішення. А податкова, навмисне завищуючи суму недоїмки, може легко позбавити платника права на звернення до суду у зв'язку з відсутністю в останнього грошей на оплату судового збору. І за цей час, незважаючи на широку дискусію в суспільстві, ніхто з можновладців не порушив питання про внесення простих змін до закону про судовий збір! Кілька рядків - і перешкоду знято! Що треба зробити платникам податків, аби достукатися до держави? Хіба недостатньо кричущої очевидності помилки самої по собі? Який ще приклад може очевидніше ілюструвати неналаштованість "реформаторів" на "реформу"?
Архіактуальною залишається зміна репресивності фіскальної політики держави. Звісно, основна мета податківців – протидіяти ухилянню від оподаткування, однак зростання надходжень до бюджету (і особливо у вигляді штрафів) - не їхнє завдання. Це завдання не можна вирішити в рамках фіскальної політики, адже зростання надходжень до бюджету - результат зростання економіки, а не жорсткості фінансового контролю, що часто переходить у зловживання податківцями своїми повноваженнями. І тут дуже важлива позиція керівництва ДФС і Мінфіну. Саме вони особистим прикладом мають задати правильний вектор руху всього податкового апарату, усунувши як такі зловживання під час здійснення контролю, перетворивши фіскальну службу з репресивної на сервісну.
Таким чином, першим етапом реформи має стати не зменшення податкових ставок, не запровадження екзотичних і абсолютно непродуманих механізмів оподаткування нерозподіленого прибутку або нових красивих процедур адміністративного оскарження податкових рішень, а вдосконалення чинного механізму адміністрування податків сукупно з принциповою зміною податкової політики держави. Метою першого кроку має стати зручність сплати податку сукупно з жорсткістю протидії ухилянню від оподаткування. Причому увагу тут слід приділяти деталям.
Тоді досить швидко й без якихось надмірних витрат ми можемо створити ефективний механізм державного управління податковими відносинами, який згодом, при стабілізації економіки й бодай натяку на економічне зростання (але не раніше 2017 р.), може бути наповнений економічною складовою реформи у вигляді податкових ставок, механізму пільг для окремих галузей промисловості, реформи ПДФО (у тому числі проведення податкової амністії), єдиного податку, акцизів, оподаткування майна тощо.
Ми переконані, що сьогодні вкрай шкідливо говорити й мислити податкову реформу як одномоментний акт. Може йтися тільки про поступальну багаторічну роботу над податковим механізмом, що чуйно підлаштовується до економічних змін у країні. Робота над податками має вестися сукупно з роботою над бюджетною системою, адже для ефективності оподаткування мало дешево й швидко зібрати податок, треба також використовувати його для розвитку хоча б на 20% ефективніше, ніж це зробив би приватний власник. У контексті війни, що триває в країні, й перманентної політичної кризи це видається все більш неймовірним.
Ну, а поки що очевидний парадокс того, що сьогодні тінізація економіки приносить більше користі, ніж шкоди, лишаючись одним із небагатьох амортизаторів соціальних потрясінь, які впливають на економіку, а податкова політика є лише інструментом маніпуляцій у руках тих, хто має тимчасовий доступ до численних неузгоджених важелів податкового управління в країні.