Не помічати цілий сектор агропідприємництва стає дедалі складніше.
Розповідь про поневіряння селян, які розжилися правами приватної власності на сільгоспземлі, але змушені віддавати їх в оренду переважно через відсутність умов для ведення малого агробізнесу, буде неповною, якщо не виділити окремої категорії сільських господарів.
Тих, які, зберігши споконвічну любов до землі, змогли (всупереч перешкодам і бар'єрам, всупереч офіційній позиції - не дробити великі поля колгоспно-радгоспного штибу, не руйнувати великотоварне виробництво) все ж таки вивести свої паї з загальних площ і ризикнули піти проти течії - господарювати на виділеній їм землі самостійно.
Підмога для агрохолдингів чи фермерський резерв?
Домінуюча з 90-х рр. вказівка "верхів" у жодному разі "не пускати" селян-пайовиків на вихід зі своєю землею з загальних територій змінилася в наші дні позицією "не помічати" тих, кому це вдалося. Очевидно, з таємною надією, що навіть селяни, які вирвалися з "орендного раю", без держпідтримки та банківських кредитів рано чи пізно схаменуться і скоряться обставинам. У такому разі їхній приклад не став би заразливим для пайовиків-орендодавців або їхніх спадкоємців. Але замовчувати, не помічати цілого сектора економіки стає дедалі складніше. По-перше, новоявлене співтовариство селян, доповнивши куці присадибні ділянки отриманими паями, почало посідати провідні позиції в наповненні внутрішнього ринку. По-друге, саме наявність таких господарств зберігає можливість будувати агробізнес в Україні за європейським зразком, коли основними фігурами в сільгоспвиробництві є не ті, хто дистанційно керує земельними банками в сотні тис. га, а сільські господарі, які живуть поблизу своєї землі і працюють на ній.
Навіть при тому, що одноосібникам доводиться працювати у вкрай складних умовах, використовуючи стару зношену сільгосптехніку колгоспних часів, внесок їхній в агровиробництво істотний і має тенденцію до зростання. Багато сільських господарів повільно, але впевнено просувається до створення фермерських господарств. Однак в офіційній статистиці це не відображається. Показники найпотужнішого сегмента малого агропіприємництва розмиваються застосуванням єдиної графи "господарства населення", де в одну купу звалено і вільних землеробів, які обробляють 5, 10, а то й 20 га, і мікрогосподарства, які базуються на присадибних, городніх або дачних ділянках і націлені переважно на самозабезпечення. Хай як приховують внесок селян-пайовиків у наповнення внутрішнього ринку, та він є визначальним. Більше того, роль одноосібників стає помітнішою в забезпеченні експортних поставок зерна й соняшнику.
Те, чого впритул не хочуть бачити чиновники, ігноруючи зростаючу й перспективну категорію селян, яка, проте, потребує допомоги й підтримки, не пройшло повз увагу найуспішнішого вітчизняного зернотрейдера Олексія Вадатурського. У розпал жнив 2016 р. він через місцеві ЗМІ звернувся до одноосібників з пропозицією: замість реалізовувати зернові й соняшник заготівникам-авантюристам, які роз'їжджають на зерновозах і скуповують зерно за "сірими" схемами, скористатися легальними послугами очолюваного ним "Нібулона". Звісна річ, такі заклики на селян вплинули. Оскільки іншого шляху легалізації, як стати придатком великих і багатих компаній, у фермерів нової хвилі просто немає. Для того щоб сільські господарі не "підгодовували" великий бізнес, а могли конкурувати з ним, їм багато чого потрібно. Від збутових об'єднань, які дали б змогу самостійно формувати великі, у т.ч. експортні партії сільгосппродукції, до обслуговуючих кооперативів, що забезпечують упровадження нових технологій і сучасної техніки.
Запам'яталося роздратоване висловлювання одного із завзятих прибічників агрохолдингів. Мовляв, важко навіть уявити, до чого б довели сільгоспвиробництво селяни-пайовики, якби відмовилися від передачі землі в оренду. Подібного не треба навіть уявляти. Можна побачити навіч. Приміром, у селі Івашківці на Хмельниччині. Воно відоме тим, що місцеві селяни цілий рік забезпечують прилеглі міста свіжими продуктами. Навесні й улітку возять ягоди й фрукти, восени й узимку здебільшого "молочку", свинину, яловичину. Одні розжилися на власний транспорт, інші поки що користуються громадським. У селі, переповненому працьовитими заповзятливими людьми, комерсанти охоче відкривають пасажирські й транспортні маршрути. Село зв'язане регулярним автосполученням навіть зі столицею. Щоб вважатися надійними постачальниками харчових продуктів, особливо тваринницького походження, потрібні не тільки родюча доглянута земля, а й продуктивні ферми. Усе це в селі є. Потік затребуваної продукції звідси не висихає цілий рік. Працюють кілька невеликих фермерських господарств, у найбільшому з них в обробці всього близько півтори сотні га. Левову ж частку сільгоспземель обробляють самі її власники, тобто селяни-пайовики. Одноосібників тут більш як дві сотні. Доповнивши куці присадибні ділянки гектарами повноцінних паїв, використовуваних в основному для виробництва кормів для худоби, вони отримали можливість розширити домашні ферми, підвищити їхню продуктивність. Івашківці й подібні села оминають зерновози, які нишпорять по степових дорогах, - тут не розживешся. Більшу частину вирощеного, включаючи зерно, використовують для утримання домашніх ферм. А фермери, які збирають зерна більше, ніж інші, здебільшого переробляють його на крупу й поставляють у торговельні мережі.
Жителі Івашківців господарюють у такий спосіб ось уже чверть століття. В 90-х, коли проходила приватизація землі й майна колгоспів і радгоспів, вони не клюнули на заклики зберегти велике землеробство здаванням в оренду отриманих паїв, домоглися виділення їх у натурі, та ще й так, щоб окремі ділянки можна було об'єднати в сімейний наділ.
У с. Топали на Одещині селяни до дрібного підприємництва дійшли по-іншому. Починали, як більшість, зі звичайної "оптової" оренди. Але з орендарями вже дуже не щастило. Земля переходила з рук у руки, деградувала, давала пайовикам дедалі менше доходу. Дійшло до затримок з виплатами за оренду землі. Розчарувавшись не тільки в орендарях, які змінювали один одного, а й у самій системі такого землекористування, тополяни збунтувалися, відмовившись укладати договори з рекомендованими (читай - нав'язуваними) орендарями. Із чималими зусиллями, не за місяці, а роки, вони таки домоглися права… розпоряджатися паями самостійно. Хтось "прилаштував" землю до місцевих фермерів, але більшість почала обробляти її самостійно.
У с. Новокрасне й низці сусідніх з ним сіл на Миколаївщині великі загони одноосібників, кооперуючись між собою, залучають до малого бізнесу дедалі більше домогосподарств.
Обіг землі: кому й для чого?
У названих селах, які розділяє не одна сотня кілометрів, чітко проступає щось спільне. Подібність насамперед у тому, що більшість одноосібників постійно при ділі - їхні родини зайняті не тільки під час сезонних робіт, а протягом усього року. При цьому одні з них дібрали смаку і зайнялися агробізнесом, інші долучаються до нього. Не тільки фермерські, а й більша частина інших домогосподарств, користуючись зрослими наділами землі, нарощують виробництво товарної продукції. Багато хто з них досяг і перевершив міжнародний критерій належності до фермерського стану. Тобто виробляють товарної продукції за рік не менше ніж на 1 тис. дол.
Таких сіл, де домінує малий агробізнес і де навіть робляться спроби (незважаючи на убогість засобів) створювати спільну інфраструктуру - облаштовувати польові стани, створювати склади, ремонтні майстерні, - небагато. Більше їх на Поліссі, де бідні ґрунти не викликають ажіотажу в перебірливих латифундистів. Там з'являється можливість у дрібних виробників самим вирощувати і продавати картоплю та інші коренеплоди. Аналогічно на півдні країни і в Закарпатті, де дедалі більшого поширення набуває високоприбуткове накривне овочівництво, виноградарство й садівництво, і селянам дедалі складніше вміститися в куці присадибні ділянки. Але переважна більшість селян-одноосібників розсіяна - це або невеликі групи, або навіть одиночки в оточенні суцільних орендованих територій. І в такому стані їм значно складніше розвивати орієнтовані на товарне виробництво домогосподарства.
За експертними оцінками, частка одноосібників у країні становить близько 12% від усіх власників земельних паїв. Щоб зрозуміти значення цієї категорії селян у розвитку вітчизняного фермерства, що явно пробуксовує, слід урахувати низку обставин. З 27,5 млн га, які є в пайовиків та їхніх спадкоємців, тобто на близько 3 млн га розпайованих земель, господарюють самі селяни-землевласники, зберігаючи таким чином у своєму розпорядженні реальний потенціал і перспективу нарощування товарної продукції. З урахуванням використання для малого агробізнесу хоча б частини з 10 млн га наявних госпземель, виникає реальна перспектива створення кількох мільйонів дрібних фермерських господарств і сімейних ферм. А отже, є реальна можливість створити альтернативу агрохолдингам і, якщо не досягти, то істотно наблизитися до європейської моделі ведення сільського господарства.
Масове становлення малих форм аграрного бізнесу набуває особливої важливості, якщо врахувати, що зі станом раніше створених фермерських господарств далеко не все гаразд. Явний крен держінститутів на підтримку агрохолдингів дається взнаки. Частина фермерських утворень, відчуваючи дефіцит обігових коштів, поглинена агрохолдингами, інші перетворилися на їхні "тіньові" філії. Результати невтішні. Нині в робочому стані всього близько 40 тис. фермерських господарств, що для більш ніж 40-мільйонної країни критично мало. Тим більше що за кілька останніх років б'ють на сполох профільні асоціації: під ударами земельних рейдерів, які "працюють" в інтересах великих агрокомпаній, зникло понад 2 тис. фермерських господарств. Сільське господарство під балаканину про підтримку малого агробізнесу без використання наявних резервів невдовзі може залишитися з самими агрохолдингами. При тому що присадибні наділи особистих селянських господарств (ОСГ) у комбінації з самостійно оброблюваними пайовими гектарами - це (за масштабами землекористування) вже готові сімейні ферми. Але без організаційної і техніко-технологічної модернізації ці, по суті самоорганізовані структури, на яких тримається внутрішній ринок, теж можуть стати легкою здобиччю латифундій. З усіма наслідками не тільки для селян, а й для всіх споживачів харчових продуктів.
Незважаючи на безпрецедентні заходи, яких вживають аграрні лобісти в органах влади й ЗМІ, довести суспільству безальтернативність запуску ринку сільгоспземель (чи то у вигляді вільної купівлі-продажу основного ресурсу країни, чи то у формі комерційних операцій з придбання прав на її тривалу оренду) стає складніше. Час працює не на "реформаторів".
У чиї руки рухається земля?
Під час загострення конкуренції між землекористувачами за оренду державних і селянських сільгоспземель оприявнився величезний розрив між доходами орендодавців і орендарями, особливо великими, між рівнями орендної плати за земельні ділянки й отримуваними доходами від їх використання. Виявилося, що орендарям нової хвилі, які прагнуть випередити суперників у формуванні великих земельних банків, не накладно підвищити плату за використання землі в кілька разів більше від звичайного. Тобто замість 2-3% від нормативної вартості, узятої в оренду землі, платити 5-8, а то й 10%. У цих умовах і інші орендарі мали якось реагувати. Правда, більшість з них погоджується на значне підвищення орендної плати тільки в комбінаціях з подовженням строків оренди: до 10, 20 або й 49 років, видаючи тим самим загальну для більшості кінцеву мету таких "послаблень": будь-якими способами і якнайшвидше "застовпити" за собою сільгоспземлі, нехай поки що у формі довгострокової оренди.
Те, що сільгоспземля є найціннішим ресурсом, за який, однак, її користувачі платять власникам - чи то державі, чи то селянам-пайовикам - мізерну орендну плату, наочно підтвердив експеримент із проведенням аукціонів з продажу прав оренди сільгоспземель. В Одеській і Тернопільській областях право на оренду особливо привабливих земельних ділянок (з високим рівнем родючості ґрунтів і гарною логістикою) продавалося в 5-7 разів дорожче від стартової ціни, яка відповідала нормативним показникам або була близька до них. Згідно з узагальненим показником, представленим Мінагрополітики, до кінця 2016 р., орендна плата в результаті проведення земельних аукціонів зросла на 52,6%. Те, що заморожені на ціле десятиліття доходи від оренди землі нарешті почали зростати, здатне докорінно змінити ситуацію, збільшити роль одноосібників у вирішенні ключового питання - як реагувати селянам на все, що коїться навколо сільгоспземель? Сільські господарі, що міцно трималися за землю й у важчі часи, нині не тільки не мають наміру розлучатися зі своїми наділами, а й при створенні відповідних умов не проти збільшити їх, довівши до розмірів повноцінних сімейних ферм.
Опитування, проведене центром соціальних експертиз інституту соціології НАН в 13 областях (опитано 5 тис. власників паїв) у 2016 р. показало, що тільки 23% пайовиків готові продати свої наділи. А.Мартин і ряд інших експертів вважають, що тих, хто твердо вирішив продати наділи зараз іще менше - десь 10-15%. За такого розкладу позицію селян-пайовиків, хочеться цього комусь чи ні, під час завершення земельної реформи доведеться враховувати як один з вирішальних чинників. Хай там як, але саме селяни-орендодавці є якщо не у фактичному, то в юридичному сенсі власниками більшої частини сільгоспземель.
Але, попри опитування, що свідчать про настрої і наміри власників паїв як орендодавців, так і одноосібників, формування сільгоспземель, яке передує запуску ринку, відбувається не в інтересах розвитку малого агробізнесу. Як і те, що програмою уряду передбачено на першому етапі продавати державні землі, які перебувають у великих масивах, і лише на другому (після відповідної консолідації невеликих ділянок у великі поля) взятися за продаж селянських паїв. Це не єдиний бонус на користь великих агрокомпаній за рахунок фермерських структур. Нещодавно у ВР з'явився в гучному супроводі ЗМІ законопроект "Про обіг земель сільськогосподарського призначення", в якому серед інших норм, що надають переваги великому бізнесу, передбачено можливість придбання фізичною особою до 500 га землі, що становитиме ні багато ні мало 125 середньостатистичних селянських паїв. Що стосується юридичних осіб, то вони взагалі можуть претендувати на третину ріллі сільських районів або об'єднаних територіальних громад. Хто утвердиться господарями на землі - мільйони фермерів чи десятки латифундистів, багато в чому залежить від підходів до консолідації землі. На цьому фронті, судячи з усього, напередодні завершення земельної реформи й розгорнуться основні бої.