Не знаю, як ви, але я дуже часто замислююся над тим, чому всі спроби подолати зарплати в конвертах, а отже - і значною мірою тіньову економіку, зроблені владою різних кольорів за останні років 10-15, закінчилися провалом?
Чому різні цілком логічні, на перший погляд, ідеї й новації - від величезних штрафів за неоформлення працівника до дворазового зменшення ЄСВ - привели хіба що до порожнього піару їх ініціаторів, які цілком обґрунтовано доводять необхідність впровадження того чи іншого заходу до ухвалення рішення і ще переконливіше пояснюють причини його провалу тими чи іншими об'єктивними чинниками? Притому що виведення економіки з тіні стабільно перебуває в топ-5 завдань кожної української влади.
Безпліддя розумового глухого кута, в якому вочевидь опинилися і влада, і біляподаткові експерти у сфері протидії зарплатам у конвертах, породжує нездоланні тугу й безвихідь. І, як їх наслідок, безліч різних напівфантастичних і відверто окультних прожектів побудови податкового "міста-саду", які передбачають ліквідацію всього - від Пенсійного фонду до ЄСВ, як єдиних нездоланних перешкод для виникнення нової, цілком білої економіки. Хаос думок і відсутність очевидних рішень створюють враження, що відповіді немає в принципі. Її немає і не може бути в нашій окремо забутій Богом країні, де верхи так по-особливому не можуть, а низи так щиро не хочуть…
Однак ми переконані, що це не зовсім так. І вихід є. Хоча - так, справді, простої відповіді на вкрай складну проблему масового ухиляння від оподаткування немає. Часом дивуєшся, наскільки реальні правила, які діють у суспільстві, можуть відрізнятися від номінальних, проголошених і навіть забезпечених з боку держави санкціями. Величезна, навіть за українськими мірками, відповідальність у вигляді штрафів, кілька податкових і неподаткових норм, які прямо забороняють нелегальну виплату зарплат, а також процедура прийому на роботу працівника з попереднім повідомленням держави про його прийом, - ніщо не здатне розірвати надміцний негласний суспільний договір. Це та згода в суспільстві, яка і є реальним регулятором суспільних відносин, що відсуває на задній план навіть писане право.
Згода, досягнута між усіма зацікавленими сторонами:
(1) Найманими працівниками, які не хочуть, щоб із їхньої зарплати утримували ПДФО і незрозумілий їм військовий збір. Вони не розуміють, навіщо вони мають платити державі і як вона використовує отримані гроші. Вони впевнені (й охоче вірять будь-яким, частіше - достовірним, чуткам), що їхні гроші розкрадаються і не йдуть на загальне благо. Вони не вірять у пенсію, але вірять у те, що, не заплативши податків, не тільки уберігають свою сім'ю від невиправданих витрат, а й виконують украй важливу соціальну функцію - обмежують розкрадання грошей із бюджету.
(2) Роботодавцями, які не хочуть платити ЄСВ приблизно з тих самих причин, що й їхні працівники, а ще - знаючи, що їхні конкуренти (зокрема й близькі до влади) теж платять зарплати в конвертах і отримують очевидну перевагу над тими, хто дивом "вийшов у білу".
(3) Владою, яка, з одного боку, в обмін на свою бездіяльність отримує мовчазну індульгенцію від суспільства на крадіжки, що їх останнє сприймає як саме собою зрозуміле виправдання податкового ухиляння (див. п.1), а з іншого - на середньому рівні - невичерпне джерело доходу від діяльності (що стала "підприємницькою") з перевірок підприємців, які прогнозовано порушують закон.
Коло замкнулося. Всі зацікавлені суб'єкти дійшли згоди в нинішньому балансі інтересів, яких, повторимося, не в змозі розірвати жоден одноактовий, хай навіть і дуже радикальний, захід. Ми впевнені, що річ саме в цій згоді, а не в податковому навантаженні на фонд оплати праці або надмірній ставці ПДФО, яка, до речі, в нас, навіть за європейськими мірками (тобто навіть без урахування США), досить гуманна. Звісно, повне скасування ПДФО і ЄСВ можливе і приведе до повної легалізації зарплат, однак чи та це ціна, яку суспільство правді має платити? Очевидно - ні!
Але що ж робити? Як розірвати це порочне коло, котре забезпечує теплу, зрозумілу ванну сучасному українському суспільству, але безповоротно тягне його назад, у совок, який позбавляє майбутнього? Як переконати громадянина, що відраховувати п'яту частину своїх доходів на те, щоб мати нормальні дороги, поліцію, чесні суди, якісну освіту, охорону здоров'я, - це вигідно й справедливо?
Адже якщо, за великим рахунком, ми запитаємо себе, чи готові ми платити, - упевнений, більшість чесно, самі перед собою скажуть: "Так, готовий!" Готовий, але (і тут, як водиться, найважливіше) - готовий тоді, коли матиму нормальні дороги, поліцію, чесні суди, якісну освіту, охорону здоров'я, тобто оплачуватиму те, що вже надається, вже є.
Тобто хтось повинен усе це за тебе і за власний кошт зробити (бажано, без зволікань), а ти потім подивишся і, можливо… Але так не буває! Такого результату можна досягти, тільки емігруючи, що багато хто вже зробив. В іншому випадку процес зміни нинішнього формату, як і підтримки "згоди болота", взаємний. Ми розуміємо це розумом: необхідні кроки назустріч і жертви для того, щоб ситуацію змінити, але відкидаємо це побутовим чуттям: а раптом нас обманять?!
І тому перший крок має зробити влада. По-перше, влада краще організована й мобільна, в ній (хочеться вірити) переважає розум над почуттям (властивим натовпу). По-друге, влада в цьому прямо зацікавлена. Хотілося б нам цього чи ні, але влада завжди представляє інтереси спочатку багатих, а вже потім - бідних. Багаті зацікавлені в тому, щоб уже сьогодні їхні капітали перейшли з невизначеного сірого статусу в білий. Тіньова економіка генерує чорні гроші. Біла - навпаки. Уже тепер у цивілізованому світі, в який глибоко інтегрований український великий капітал, ціна білих, легальних грошей істотно вища. Крім того, ще зовсім трохи - і ми, в принципі, не зможемо скористатися "чорними" грішми на Заході. Вони знеціняться. Очевидно, що великий бізнес зацікавлений у білизні нашої економіки.
Таким чином, порочне коло мусить розірвати нова влада. Без "обіцянок і пробачень". Власним прикладом, пожертвувавши власними вигодами сьогоднішнього стабільного балансу. Йдеться передусім про корупційну складову. Хоч би як несподівано це звучало, але вирішення проблеми зарплат у конвертах лежить не так у площині правового регулювання й жорстких санкцій до порушників, як в ідеології можновладців. "Не вкради!" - не у вигляді гасла, а у вигляді реальних дій, у будь-яких формах і під будь-яким приводом - це той несподіваний для суспільства хід, який розірве згоду, що існує в суспільстві. Не красти самому й не давати красти іншим - це, звісно, не зразу, але поступово зробить ухиляння від сплати податку аморальним, а, з іншого боку, вимогу з боку влади до суспільства платити всі податки - обґрунтованою.
Звісно, це має зробити нова влада. Хоч би якого кольору вона була. Очевидно, що довіра до влади, яка складає свої повноваження, рівня між плінтусом і паркетом, не дасть можливості розірвати порочне коло. Можливо, це звучить наївно, і нова влада не зможе пройти випробування золотим тільцем. Однак іншого виходу з нинішнього глухого кута просто немає! Тож або нам вдасться вийти з наявного формату, або ми, без перебільшення, втратимо країну.
Доопрацьовуємо інститути
Так, самого лише доброго наміру нової влади змінити ідеологію нинішнього суспільного "договорняку" точно недостатньо. Адже завжди залишиться проблема "безбілетника", тобто тієї частини суспільства - як найнятих працівників, так і роботодавців, - яка, чіпляючись за старий формат, під уже відомими гаслами захисту прав бізнесу відторгне нові правила гри. Тому тут потрібен комплекс взаємозалежних заходів, спрямованих на побудову якісних інститутів, які дозволять не тільки вивести хоча б частину тіньової економіки на світ Божий, а й забезпечити її функціонування в легальному полі в майбутньому. На нашу думку, влада, яка всерйоз вирішила подолати зарплати в конвертах і все, що з них випливає, має піти на такі, хай непопулярні заходи.
1. Амністія капіталів. Загальна. Платна. Максимально прозора. Що поширюється на всі форми капіталу. З поверненням капіталу в Україну (на банківські рахунки). З повними гарантіями звільнення від відповідальності за приховання легалізованого під час амністії капіталу.
2. Приєднання України до багатосторонніх міжнародних угод про автоматичний обмін податковою інформацією, а також впровадження в податкове законодавство плану BEPS, принаймні в обсязі, вже запропонованому командою Мінфіну. Це дозволить запобігти ухилянню від оподаткування великих доходів з використанням низькоподаткових юрисдикцій і поставить у рівні умови з рештою українського суспільства оподаткування великого бізнесу. Це справедливо й необхідно для досягнення в суспільстві нової згоди про неухиляння від податків.
3. Наступне за податковою амністією - запровадження податку на виведений капітал для малого та середнього бізнесу одночасно зі скасуванням 3-ї групи єдиного податку.
4. Наступне за податковою амністією - загальне декларування, розширення переліку податкових відрахувань. Декларації мають подавати всі повнолітні платники податків, окрім осіб, які досягли віку 65 років (за прикладом США) і не отримують інших доходів, крім пенсій та/або соціальної допомоги від держави.
5. Наступне за податковою амністією й загальним декларуванням - впровадження непрямих методів податкового контролю над оподаткуванням доходів.
6. Зменшення максимальної суми розрахунків у готівці між підприємцями (юридичними і фізичними особами) та споживачами. Сума однієї операції не повинна перевищувати 500 євро.
7. Повна діджиталізація податкових процедур. Звісно, це стосується не тільки оподаткування доходів, але передусім - оподаткування доходів. Ми мусимо зробити так, щоб податки платилися легко. А легкість сплати податків - це не низькі ставки й, боронь Боже, не відсутність контролю, до чого зводяться основні пропозиції біляподаткових реформаторів останніх п'яти років. Легкість сплати податків - це час, витрачений на облік, звітність і пост-аудит. Це, власне, і є ті чинники, які впливають на відносно невисоку позицію України в рейтингу Doing business у частині оподаткування.
Це тільки головні кроки, спрямовані на протидію "чорним" зарплатам. Так, поза сумнівом, скасуванню підлягає драконівська норма про обкладання ЄСВ ФОП, які не здійснюють діяльності. Податкове регулювання - це завжди робота з нюансами. Але саме ці кроки, а не зменшення ставок або ліквідація діючих податків, мають лягти в основу реформування системи.
Чому річ не в ставках
Якщо вже говорити про реформу оподаткування зарплат, то зменшення ставок (хоча це теж можна розглянути як варіант, компенсувавши збільшенням ставки ПДВ), не є ні чинником, який впливає на інвестиційну привабливість країни, ні чинником, який стимулює виведення заробітних плат із тіні. Згадайте 2016 рік, коли щасливі депутати разом із урядом проголосили реформу, що гарантує відбілювання всіх "чорних" зарплат, зменшивши ЄСВ удвічі для бізнесу, який мав вивести зарплати з тіні. Багато бізнесменів справді "повелися" й вивели зарплати з тіні. Пропрацювали так з півроку - і повернулися назад. Чим закінчилася реформа? Провалом. Зарплати досі в конвертах, хоча ЄСВ зменшений, а Пенсійний фонд відчуває постійний дефіцит. До речі, не пам'ятаєте, хто відповів за ці "блискучі" результати реформи?
З іншого боку, в контексті тих-таки ставок оподаткування цікавим є становище країн у рейтингу Doing business. Україна, за даними рейтингу, має загальну ставку оподаткування прибутку 41,7%, що лише на 1,9% вища за середню ставку в країнах ОЕСР з високим рівнем доходу і, приміром, на 5,7% нижча, ніж аналогічний показник Австралії. Незважаючи на це, а також на 11 (проти
5 українських) податкових платежів, Австралія посідає 26-те місце в рейтингу з оподатковування за рахунок більш ніж утричі меншого індикатора часу, необхідного для складання й подачі податкової звітності. Але Австралія далеко. Візьмімо Францію. Проте й тут чомусь картина повторюється. Попри сукупну ставку податку на прибуток 60,4%, дев'ять проти наших п'яти платежів, Франція посідає 32-ге місце в загальному заліку Doing business. Далі. Австрія. Загальна ставка 51,5%, 12 платежів і країна - у першій тридцятці Doing business...
Незважаючи на всі наші "високі" ставки, за показником "оподаткування" Україна - на 54-му місці (при загальному ранзі 71), Казахстан - на 56-му (при загальному ранзі 28), а Білорусь - аж на 99-му (при загальному ранзі 37). Звісно, в Сінгапуру інші показники. Але, може, вже перестанемо порівнювати нашу економіку з Сінгапуром, Швейцарією та Гонконгом через очевидну різницю наших економік, населення, історії та культур? Можливо, слід змиритися з тим, що річ не у ставках податку, визнавши, що наші ставки оподаткування доходів абсолютно розумні?..
Пропозиція об'єднати ЄСВ і ПДФО (ВЗ), що звучала з боку реформаторів, нам здається необґрунтованою ще й тому, що сьогодні платежі, які справді можна було б об'єднати, з огляду на схожий об'єкт оподаткування, розподіляються між роботодавцем і найманим працівником, полегшуючи податковий тягар для першого і для другого. Покласти податок, не зменшуючи ставки (що ми вважаємо неправильним), тільки на когось одного буде несправедливо й викличе ухиляння від оподаткування.
При цьому ми стверджуємо, що оподаткування доходів в Україні, за рівнем свого податкового тиску та процедурами, пов'язаними зі сплатою, - один із найпростіших і найлегших у світі! У нас 22% ЄСВ платить роботодавець. Візьмімо Францію (32-ге місце в Doing business і 45% середня ставка прибуткового податку), де сукупна ставка різних соціальних платежів сягає 45% з роботодавця і (крім цього) 23% - із працівника. Або Німеччину (24-те місце в Doing business і середня ставка прибуткового податку 47,5%), де соціальні внески становлять 39,75% (19,375% з роботодавця та 20,375% з працівника).
У Латвії (19-те місце в рейтингу Doing business), якщо працівник застрахований з усіх видів соціального страхування, соціальні платежі становлять 35,09%, із яких 24,09% платить роботодавець і 11% - найманий працівник. 1% від загальної ставки обов'язкових внесків спрямовується на фінансування послуг охорони здоров'я. У Білорусі (37-ме місце в Doing Business) працівник відраховує до Фонду соціального захисту населення 1% від своєї зарплати. Наймач платить ще 34%, - 28% від заробітку працівника на пенсійне страхування і 6% - на соцстрахування.
Тепер відмінності в частині податкових процедур. Єдина уніфікована ставка ЄСВ, що стягується з роботодавця, в нас виглядає як маленький космічний корабель, порівняно з безліччю різних соціальних платежів у країнах, котрі заведено вважати розвиненими. У Франції роботодавець платить до 10, а працівник - 5 різних соціальних відрахувань. У Польщі - по 3 платежі. В Німеччині - по 4. Практично, кожен із платежів має особливості стягнення, неоподатковувані максимуми й мінімуми, пільги та особливості обчислення об'єктів, тобто все те, чого було в нас удосталь до 2016 р., перетворюючи обов'язкове соціальне страхування на темний, дрімучий ліс.
Отже, все-таки, може, річ не в ставках?
Звісно, є країни і з нижчими ставками соціальних платежів, ніж у нас. Наприклад, Ангола, з 8% з роботодавців та 3% з працівників, Мозамбік (4 і 3%), Кайманові острови, де взагалі платежів немає. Ці приклади не поодинокі, однак чомусь не свідчать про інвестиційну привабливість відповідних юрисдикцій. Улюблений приклад прибічників подальшого зменшення (скасування) ставки ЄСВ - Велика Британія і США, де сукупна ставка соціальних внесків справді менша (хоча й не набагато), ніж наша (не беручи до уваги ставки income tax - 45% і майже 40%, відповідно). Однак США і Велика Британія - це країни з абсолютно іншою системою пенсійного та соціального страхування, де недержавний страховий сектор розвинений, на відміну від нашого, а витрати на соціальне страхування в них не відсутні як такі, але покладені на плечі громадян, які самі вільні вирішувати, як, де і на скільки себе страхувати. Таким чином, якщо ми хочемо зменшити ЄСВ в Україні, треба чітко й відверто сказати: ми не хочемо, щоб ЄСВ платив бізнес, ми хочемо, щоб кожен платив за себе: хто скільки захоче (або зможе?). Однак у такому разі доведеться відповідати й на безліч інших запитань.
* * *
Разом із переліченими вище заходами з доопрацювання інститутів податкового адміністрування та нормативної бази, відбілюванню економіки посприяє й чітка, злагоджена робота податкової служби та державної інспекції з охорони праці, спрямовані на притягнення до відповідальності порушників законодавства. Благо, санкції за правопорушення досить високі. І це нормально. Це той батіг, який завжди має супроводжувати пряник.
І, звісно, все вище перелічене має поєднуватися і з неподатковими, але вкрай важливими чинниками, такими як мир, економічна та політична стабільність, відсутність "сірих" територій, на яких не працюють українські закони. Останні самі собою є джерелами тіньової економіки, задля легалізації якої необхідно або забезпечити жорсткий пропускний контроль, або, зрештою, повернути їх до складу України. Ми не стверджуємо, що реформування тіньової економіки неможливе без остаточного вирішення питання непідконтрольних територій, однак припускаємо, що за наявності останніх процес може забрати значно більше часу й наразитися на додаткові труднощі.
У кожному разі, важливо розуміти, що ліквідація тіньових зарплат і, як наступна мета, зменшення тіньової економіки неможливі зразу ж після прийняття якогось одного, хай навіть триста разів ефективного рішення. Це довгий шлях у кілька років. Шлях складний, з помилками й коригуваннями курсу під час руху. Шлях, який треба проходити одночасно в різних площинах, як у юридичному концепті дійсності, змінюючи його, так і в нашій реальності як такій. Однак, з іншого боку, ми розуміємо, що перед нами не може стояти питання, йти цим шляхом чи ні. Тіньова економіка - це одночасно і наслідок, і причина всіх або майже всіх сучасних проблем нашого суспільства. По суті, без потужного державного тренду на її легалізацію неможливо ні залучити реального іноземного інвестора, ні захистити власність, ні подолати корупцію, ні навіть збити хвилю організованої злочинності.
Із теперішнім станом економіки, політики, держави ми всі - і нинішні, і майбутні покоління - приречені на роль задвірків цивілізованого світу, прикордонної території варварів. Але не варварів Аттіли, що примушують тремтіти Рим, а взаємопоборюючих племен американських індіанців, які охоче торгують своєю територією, ресурсами та людьми в обмін на намисто виробництва далеких і близьких сусідів.
Тому питання ліквідації зарплат у конвертах, а потім і легалізації економіки - це питання єдності нас як нації. Без перебільшення. І єдності не тільки Заходу та Сходу, єдності глибшої - єдності людей із різними рівнями доходу, світогляду, різного майнового стану й різного соціального становища. Людей, об'єднаних не суперечками та ненавистю до сусідів, а спільною справою - важкою щоденною працею з побудови власного майбутнього та майбутнього своїх дітей. Людей, що справедливо жертвують на загальну справу частину свого доходу і справедливо володіють своєю країною й державою, які належать їм по праву, і справедливо вимагають від неї служити їм.
Якщо це наш шлях, іншого вибору в нас немає.