В умовах економічної кризи багато підприємств, особливо місцевих, зіткнулися з проблемою скорочення ринків, із посиленням конкуренції, а часто і з прямою загрозою для свого подальшого існування. Щоб вижити, їм доводиться вводити в дію не лише конкурентну бізнес-стратегію, а й належну комунікаційну стратегію, котра дає змогу пояснити громадськості дії, застосовувані компанією.
Відбувається, однак, інше. Українські менеджери, зіткнувшись із економічними труднощами, найчастіше приховують виниклі проблеми ринку, замість того щоб разом із зацікавленими сторонами визначити, в який спосіб вони збираються управляти бізнесом під час кризи. У результаті акціонери починають тривожитися з приводу життєздатності своїх інвестицій, службовці відчувають невизначеність. І найголовніше, в довгостроковій перспективі таке підприємство матиме сумнівну репутацію. Адже після нинішньої
кризи його оцінюватимуть за тим, як воно працювало в той важкий час, коли все виглядало настільки непривабливо для майбутніх ділових партнерів чи інвесторів.
Проблеми треба розв’язувати, а не замовчувати
У боротьбі бізнесу за виживання управлінці в основному роблять акцент на тому, що можна врятувати. Відповідно до даних дослідження, нещодавно опублікованого InMind, лише нечисленні українські роботодавці витрачають час на спілкування зі своїм персоналом із приводу наслідків світової та внутрішньодержавної фінансової кризи для їхньої компанії або галузі. Не дивно, що тільки 30% працюючих українців інформацію про поточну ситуацію отримують від керівників своїх компаній. Інформація ця аж ніяк не оптимістична, отже, вважають працівники, керівництво приховує від них проблеми, що виникли. Тому песимізм працівників стосовно економіки та своєї компанії значно вищий, аніж в управлінців. Серед працівників поширюються панічні настрої та всілякі чутки. Однак про компанію та її діяльність ринку повідомляють не лише акціонер, управляючий і PR-директор, а в тому числі й секретар і водій.
Схоже, найпоширеніший спосіб реагування в Україні (і в інших пострадянських країнах) на кризу полягає в тому, щоб зберігати мовчання і, зштовхуючись із незручною істиною, проблему приховувати.
В Україні оприлюднення поганих новин розглядають найчастіше як слабкість і втрату обличчя. Тим часом класика жанру диктує інше — аби не втратити обличчя і контролювати ситуацію, необхідно надавати повідомлення за схемою: «Так, ми стикаємося з труднощами... Та от що ми робимо, аби подолати їх».
Кризовий PR-менеджер мусить говорити правду, повідомляти її оперативно і забезпечувати максимальну прозорість корпоративної репутації. Бізнес має бути керованим, а не пливти за течією.
Як бути з людським ресурсом?
Активна позиція в сфері комунікацій особливо важлива, коли плануються звільнення. Сьогодні українська промисловість масово скорочує працівників або відправляє їх у неоплачувану відпустку. Але менеджменту слід розуміти: звільнення, необхідні для збереження бізнесу, можуть серйозно нашкодити тому ж бізнесу в довгостроковій перспективі, адже знижують привабливість роботодавця в майбутньому.
Звісно, пояснення причин звільнення, елементарне (і щире!) співчуття тим, кого звільнюють, забирає цінний час в управлінців бізнесу в умовах кризи. Однак воно має бути пріоритетом за умов необхідності скорочувати персонал. Інвестування часу в досягнення порозуміння, у створення відчуття успішності і — головне — гуманності кризового менеджменту допоможе уникнути стресів у стосунках, а також забезпечити вагомий заділ для післякризового розвитку. Адже відмітна риса всіх криз у тому, що вони закінчуються. А потім треба буде йти далі. Щоправда, в основному тільки тим, хто під час кризи поводився професійно.
Здійснення кризового PR не скасовує переваг довгострокової комунікаційної роботи як невіддільної складової управління бізнесом. Сьогодні від неї дуже просто відмовитися, але заповнити утворену прогалину пізніше буде або дуже складно, або взагалі неможливо. Економічна ситуація в Україні, яка є непередбачуваною та стрімко розвивається, тільки підтверджує це.
Для українських фірм зараз важливо зарекомендувати себе з позитивного боку перед міжнародними акціонерами, інвесторами. Вони є, але вони вимагають прозорості. А українські компанії продовжують приховувати погані новини. Оскільки очевидне приховати неможливо, то український бізнес не лише втрачає інвестиції, а й, як результат, опиняється поза інвестуванням.