На початок 90-х полиці останніх радянських магазинів були такі убогі, а розповіді про щедрість невидимої руки ринку такі привабливі, що віддатися їй хотіла, здавалося, вся країна. Складно сказати, наскільки реальність обманула ті надії. Але те, що у них не було місця занедбаним підприємствам, вимираючим селам, масовому заробітчанству і бездомним дітям, - абсолютно точно.
Вітчизняний перехід до ринку виявився несподівано руйнівним, а його результати - досить суперечливими. Причин цього так багато, що лише їх перелік є непростим завданням. Але за гамбурзьким рахунком частина відповідальності, безсумнівно, лежить на економістах. Їхня сліпа віра у досконалість ринкових інстинктів, звичайно, не була ні двигуном господарських трансформацій, ні їх спрямовуючою силою. Однак те, що масована пропаганда цих інстинктів впливала на очікування суспільства, формувала його уподобання, відточувала логіку політичних аргументів, не викликає жодних сумнівів.
Наслідки цього містичного поклоніння вкрай болісні. І не для самої лише України. Криза індустріальних економік, яка триває сьомий рік поспіль, - яскравий прояв масштабних недоліків вільного ринку та теорій, які прославляли його. Увесь цей час США і ЄС намагаються "перезавантажити" свої економіки. Однак тягар боргів, накопичених приватним бізнесом, такий великий, що він ніяк не може відпустити фінансових милиць держави.
Склянка води
Згідно з ринковими уявленнями, гроші - найкращий інструмент розподілу всіляких благ. Адже хто за них більше платить, той їх більше потребує, а придбавши, задовольняє найбільші потреби. З огляду на це вважається, що конкурентний продаж ідеально поєднує найважливіші потреби суспільства і фінансову вигоду виробників.
Віддаючи належне зазначеній логіці, треба зауважити, що в цілій низці випадків вона серйозно кульгає. Так, дотримуючись її, склянка простої води має дістатися тому, хто за неї більше платить. Проте, якщо одна людина готова віддати гроші, аби помити руку, а другій нічим платити, однак ця вода - її останній шанс на порятунок від зневоднення? Чи зважиться хтось сказати, що свіжість рук важливіша за людське життя? Чи гроші в цьому випадку заганяють ситуацію в глухий кут, роблячи її патовою, і для запобігання трагедії треба дотримуватись іншої логіки?
У не обділеній водними ресурсами Україні цей приклад здається надуманим. Тим часом, згідно з даними Світового банку, сьогодні близько чверті населення планети (1,6 млрд чоловік) живе в умовах абсолютного дефіциту води. Причому до 2025 р. їх кількість може зрости до 2,8 млрд, перевищивши третину всього людства. Для цих людей доступ до водних ресурсів - питання щоденного балансування на межі фізичного виживання. Спроба вирішити його шляхом простого підвищення цін на воду призведе до того, що сотні мільйонів на цій межі не втримаються
Плата за плату
У другій половині 90-х одна з київських газет повідомила про старшокласницю, яка добровільно пішла з життя, бо не бачила можливості вступити до вузу, навчання в якому стало платним, а достатніх коштів у неї з матір'ю не було. У зв'язку з цим виникає риторичне запитання, яку функцію добробуту "максимізує" ринок, закриваючи двері вищої школи перед розумними дітьми з небагатих сімей?
Провокаційність запитання очевидна, як і те, що суспільство має прагнути дати вищу освіту не найзаможнішим, а найбільш здібним, тим, хто найбільше хоче її здобути. Якщо це так, то відбір студентів за товщиною гаманця їхніх батьків порочний у принципі. Хоча для заможних громадян, їхніх чад і фінансового стану вузів ситуація може здаватися зовсім іншою.
Незалежне зовнішнє тестування - спроба неупереджено оцінити знання абітурієнтів, а не їхню платоспроможність. На жаль, його результати далеко не завжди є вирішальними при зарахуванні до вузу. Грошова катаракта продовжує "максимізувати суспільну корисність" екзаменаційних комісій. Гіпертрофовані ж масштаби платного навчання призвели до того, що з винятку - прийому недостатньо підготовлених, але заможних студентів - воно стало загальним правилом, яке псує суспільну цінність вищої школи і принцип інтелектуального відбору її слухачів.
Викривляючі ефекти ринку ще очевидніші при гіпотетичному переведенні на платну основу шкільної освіти. Згідно з ринковими резонами, від нього має виграти багато хто: діти, які одержують доступ до ексклюзивного викладання; їхні заможні батьки, котрі купують - згідно з доходам - послуги найкращих учителів; окремі педагоги і школи, які поліпшують свої фінансові можливості; бюджет, що позбувається "тягаря" утримання шкіл.
Тим часом побічним продуктом такої селекції є зростання безграмотних дітей у найбідніших родинах - благодатне середовище для безпросвітної убогості, криміналу і соціальної агресії. У Бразилії подібна суміш представлена фавелами - сучасною ілюстрацією "Знедолених" В.Гюго. Такий результат змушує засумніватися у його суспільній цінності. Не дивно, що ринок освіти, його форми, масштаби і сфери дії породжують дуже гострі дискусії. Моральний аспект при цьому аж ніяк не суперечить фінансовому: суспільству з усіх боків вигідніше вкладати в освіту, ніж у колонії та в'язниці. Спроби ж звести питання до бюджетних дефіцитів і вродженої неефективності держави - неправильні прийоми, що маскують суспільні цілі і цінність освіти.
Без права на вибір
Спрямовуюча сила грошей, можливо, була б ідеальною в умовах досконалого ринку. У цьому разі не було б ні бідних, ні багатих, а структура грошових витрат могла б ранжувати суспільну корисність товарів. Але реальний ринок - не райський сад. На доходах часто лежить відбиток не лише ефективності праці, а й галузевої (регіональної, майнової, освітньої, політичної тощо) ренти. Так, у 2012 р. середньомісячна зарплата в Тернопільській області була в 1,4 разу меншою, ніж у Київській, а в Київській - у півтора разу меншою, ніж у Києві. В умовах досконалого ринку цього не могло бути в принципі - він моментально вирівняв би умови праці та її оплати не тільки в різних регіонах України, але й у різних країнах.
Якщо не враховувати цих реалій, легко дійти цинічного висновку, що різке погіршення соціальних і побутових послуг в українському селі стало не наслідком безладного дерегулювання, а небажанням селян за ці послуги платити. Так би мовити, "специфікою" сільських уподобань, які нібито ігнорують медичне обслуговування, транспортну інфраструктуру, якість водо- і електропостачання, каналізацію тощо.
У зв'язку з цим примітно, що вчення про мудрий ринок лобіює не особливе регулювання природних монополій, а їх приватизацію. Оскільки їх також рекомендується дробити, на зміну сотням державних монополій ідуть тисячі монополій приватних, з ще гіршим зовнішнім контролем над ними. Суспільна "цінність" подібних реформ залишається загадкою: адже монопольна рента - це завжди чужі гроші, вийняті з чужих кишень.
Недоторканні
Питання "надто великих для банкрутства" компаній далеко не нове. Воно дебатувалося як у середині 80-х, так і під час фінансової кризи 1997–1998 рр. Однак системний характер таких компаній, їхні ефекти масштабу і політична могутність сприяли тому, що далі розмов про феномен "too big to fail" справа часто не йшла.
Осередок нинішньої світової кризи знову припав на "надто великий" бізнес: взявшись за "переупаковку" викидних цінних паперів з подальшим їх маркуванням своїми найвищими кредитними рейтингами, найбільші банки США і Європи увігнали в ступор увесь глобальний ринок фінансів. Причому їхня діяльність була позбавлена найменшої безневинності. Згідно з Bloomberg, з 2008-го по 2013 р. шість провідних банків США (Bank of America, JP Morgan Chase, Citigroup, Wells Fargo, Goldman Sachs і Morgan Stanley) заплатили своїм клієнтам за маніпуляції з іпотечними облігаціями і завдані збитки 47 млрд дол., ще 56 млрд становили їхні судові витрати. Крім цього, UBS, Credit Suisse, Barclays, RBS та ін. були змушені виплатити мільярдні штрафи за махінації з базовими ставками ринку Libor і Euribor.
Тим часом, спровокувавши кризу, першими у черзі по допомогу держави опинилися ті самі VIP-структури. Навіть приблизні оцінки вражають, якої масштабної підтримки потребував загнаний ними ринок.
У США її надання супроводжувалося зростанням державного боргу з 66,5% ВВП у
2007 р. до 106,5% 2012-го; у ЄС, відповідно, з 59 до 85,3%; у Японії - з 183 до 237,9%; Канаді - з 66,5 до 85,6% ВВП. Таким чином, порятунок еталонних ринкових економік уже обійшовся їхнім платникам податків у майже 15 (!) трлн дол. (без відсотків), або приблизно 23% світового ВВП - нинішня Україна таку вартість здатна виробити за 90 років. Разом з тим рятувальна операція не закінчилася, і державний борг розвинених країн продовжує поповнюватися новими зобов'язаннями.
Чи треба було державі усунутися від ролі тягача застряглого бізнесу? Звичайно, ні. Оскільки йшлося не про одиничне, а про масове банкрутство, прямою функцією держави було йому запобігти. За найгіршого варіанта розвитку подій вона мала б мінімізувати масштаби рецесії.
Однак індустріальні країни не готувалися ні до першого, ні до другого сценарію. Цьому значно сприяла доктрина пасивної держави і ринкового самоналагоджування, до якої вони десятиліттями привчали увесь світ. Не дивно, що антикризові дії США та ЄС дали серйозні приводи для їх наступної критики. Однак ще більше критикувати слід було б постулати економічної політики, яка призвела до Великої рецесії. Парадоксально, але саме ця тема - за рідкісними винятками - залишається на периферії економічного аналізу.
У силу цього не втрачає гостроти питання неплатоспроможності системно важливого бізнесу. З одного боку, його не можна позбавляти права на банкрутство. З іншого - доводиться враховувати масу супутніх умов: чи йдеться про нього під час загального підйому або ж спаду; яка частина ринку припадає на частку потенційного банкрута; чи є йому заміна тощо.
Як показав сумний досвід Lehman Brothers, що підірвав світові фінанси, нехтування цими нюансами може дорого коштувати. Навіть якщо йдеться про торжество ринкової конкуренції. Здається, що сьогодні США - і не тільки вони - багато б віддали за можливість переграти історію банкрутства Lehman. Але ще більше запропонували б за те, щоб проблем у цього інвестиційного банку у вересні 2008-го не було взагалі.
Очевидно тому двадцятка провідних економік (G-20), які виробляють близько 80% світового ВВП, домовилася про системне обмеження ризиків найбільших фінансових корпорацій. Рішення цілком логічне: якщо їх банкрутство є недозволеною розкішшю, і світове співтовариство бере їх під свій захист, це ж співтовариство має посилити контроль над своїми обранцями, щоб ті не зловживали ринковими перевагами і не наражали на зайвий ризик світову економіку.
У 2011 р. було прийнято рішення про запровадження посиленого нагляду над 29 банками і фінансовими корпораціями, переважно зі США та Європи. Наскільки результативним виявиться цей крок - велике питання, хоча в теоретичному плані нічого новаторського в ньому немає. Проте планована неспішність його реалізації - 2012–2019 рр. - породжує підозри, що зазначену ініціативу можуть провалити стараннями тих самих фінансових гігантів - після того, як держава перебере на себе їхні безнадійні борги, реанімує глобальну економіку і знову заговорять про чудотворну силу нерегульованого ринку.
Іноземний -
не завжди найкращий
Пліч-о-пліч із неконтрольованим ринком ідуть необмежені підприємницькі свободи. Дифірамби їм в економічному середовищі стали нормою пристойності. Причому особливу роль приділяють міжнародній міграції капіталу. Саме з нею, наприклад, пов'язується процвітання країн, що розвиваються. Сьогодні жоден курс з економіки не обходиться без ритуального згадування їхньої залежності від іноземного капіталу, а будь-яка думка про можливі його обмеження розглядається як клінічна аномалія.
Тим часом капітал від капіталу різниться. Якщо він створює в країнах, що розвиваються, виробничі потужності та робочі місця, це одне, і зовсім інше, коли капітал цим країнам пропонують у вигляді кредитів для імпорту ширвжитку. Тільки вже це дає змогу казати про необхідність контролю над ним. Крім цього, не слід забувати, що капітал індустріальних країн небезгрішний й у себе вдома.
Так, бульбашки на ринку нерухомості в США та Західній Європі були нічим не кращі від таких самих бульбашок в Україні, Казахстані, Росії, Угорщині, Латвії, Румунії, Естонії та ін. Понад те, у багатьох постсоціалістичних країнах ці бульбашки до 2009 р. старанно надувалися капіталом і ретельністю західних інвесторів. У цьому випадку всі їхні хвалені знання та "інновації" звелися до того, що капітал материнських компаній заганявся на спухлі ринки нерухомості східних сусідів. Розрекламовані ж фінансові технології та хеджування (страхування) ризиків виявилися банальними валютними кредитами, які масово роздавалися на будівництво та придбання нерухомості. Причому хитромудрих західних інвесторів нітрохи не бентежило, що всі курсові ризики перекладалися на місцевих позичальників, які не мали доходів в іноземній валюті.
У всій цій історії фінансовий аналіз та економічна прозорливість провідних західних банків виявилися такими самими кепськими, як і в їхніх східних колег. Голова правління "ОТП Банку" зауважив нещодавно УНІАН: "Жодна фінустанова з іноземним капіталом не будувала довгострокової стратегії присутності в Україні. Міжнародні фінансові групи прийшли в країну з метою одержати швидкий спекулятивний прибуток. Банки з іноземним капіталом вводили в Україну дешеві ресурси та видавали кредити під завищені відсотки. Після фінансової кризи... дана модель перестала працювати, тому іноземні банки масово залишають країну".
На цьому тлі заклики міжнародних фінансових організацій та "просто серйозних" економістів до надання іноземному капіталу необмежених свобод - тільки тому, що він іноземний, - викликають щире здивування.
Роби, що я кажу,
а не те, що я роблю!
Через відсутність досвіду бізнес у чужій країні завжди ризикований. Не дивно, що іноземний інвестор розраховує на додаткові гарантії, включаючи свободу виведення свого капіталу та прибутку. З цієї ж причини приймаюча сторона, якщо вона, звичайно, зацікавлена в інвестиціях, створює їм розумний комфорт. Але чи завжди треба поширювати свободу відпливу й на національний капітал?
До кризи економічна мода була категорична, визнаючи порочними будь-які обмеження на рух капіталу, незалежно від його державної належності. Для індустріальних економік, чий надлишковий капітал, власне, й нишпорить світом у пошуках надприбутку, ці свободи - обов'язкова умова успіху при перетинанні як своїх національних кордонів, так і кордонів країн, що розвиваються. Але в останніх ситуація зовсім інша: відчуваючи потребу в технологіях і валюті, вони не можуть і не повинні благодушно дивитися на еміграцію місцевого капіталу.
Його право живитися ресурсами рідної країни та тікати з неї за першої небезпеки - гра на виснаження "третього" світу. Останній до цієї "теорії" привчають давно та завзято. При цьому використовуються не лише "академічні" аргументи, а й міць фінансового примусу міжнародних організацій. Але щойно навесні цього року мова зайшла про країну не "третього", а "першого" світу, МВФ та ЄС "як виняток" благословили драконівські заборони на відплив капіталу з Кіпру як одну з умов його фінансової стабілізації та надання допомоги.
Мораль подібної політики цілком очевидна. Але захисники вільного ринку воліють не помічати її лукавства, як і того, що індустріальний світ огородив свій ринок праці частоколом віз та адміністративних заборон, боячись напливу конкурентної робочої сили з країн, що розвиваються. Хоча, згідно з їх ученням, саме вона могла б сьогодні знизити надмірні виробничі витрати в Європі, додавши додаткового імпульсу її стагнуючій економіці.
Втеча капіталу з країн, що розвиваються, разом із зовнішнім блокуванням їхньої робочої сили збільшує й без того низьку її фондоозброєність, продуктивність і рівень оплати. Але для ідеологів вільного ринку це не проблема, оскільки їх - "перший" - світ насолоджується багатомільярдними валютними потоками з бідних країн, не відповідаючи за їхнє старіюче виробництво, безробіття та злиденність. Як непогано живеться громадянам "особливих фінансових зон" (Люксембург, Ліхтенштейн, Андорра, Швейцарія, Кіпр, Монако, Мальта та ін.), стало очевидно під час світової кризи. Як і те, що добровільно розставатися зі своїм статусом вони наміру не мають.
Відповідно до усталених поглядів, втеча капіталу - результат надмірних підприємницьких ризиків, вирощених самими країнами, що розвиваються, а капітал, що тікає, - їхня безневинна жертва. Але чи є жертвою власник мільйонів, який приховує їх за кордоном, будучи при цьому членом парламенту (уряду, муніципалітету та ін.)? Або ж ця банальна втеча від відповідальності за політичні пільги, викривлені закони, їхнє вибіркове застосування, гнітючий бізнес-клімат, неконкурентну продукцію, низькі міжнародні рейтинги країни? І чого варта "теорія", яка виправдовує цю втечу?
Оманливі форми,
помилкові орієнтири
Культ малого підприємництва - особлива фішка економічної моди. Технології, ефекти масштабу та глобальне торжество великого бізнесу - Boeing, Siemens, Airbus, IKEA, Mitsubishi, Samsung, General Electric, General Motors, Caterpillar, Fiat, Electrolux, Peugeot, Microsoft etc. - нею не враховуються. Наявні погоня за формою на шкоду змісту. В умовах "капітального" і технологічного виснаження країн, що розвиваються, вона виправдовує та заохочує їх деіндустріалізацію.
Сотні тисяч кіосків, ларьків, наметів, що обліпили міста та села України, без найменшого натяку на санітарію та із запаскудженою навколо землею - той самий малий бізнес, якому закликають поклонятися понад 20 років. Цей бізнес - вимушене (нерідко напів- і нелегальне) пристановище мільйонів колишніх та таких, що не відбулися, інженерів, фізиків, хіміків, математиків. Їхня доля - виживання після масової зупинки промислового виробництва. Їхній ходовий товар - китайський і турецький ширвжиток. Результат діяльності - агресивне продавлювання імпорту (часто контрафактного) і особиста професійна декваліфікація. Усюди всі ці "малі архітектурні форми" - капіляри та судини, які живлять фінансові потоки, які виносять із країни значну частину її доходів.
Наведена картина - не українське ноу-хау, а типовий приклад деіндустріальної пастки. Але якщо це справді торжество ринку та економічної думки, то що ж тоді криза? І якщо це тріумф малого бізнесу, то хто з його ідеологів поставив своє дітище біля лотка в підземному переході?
Для успіху необхідні технології. Розмір бізнесу визначить конкуренція, а от без технологій йому не вижити. За свідченням австрійських економістів, промисловість їхньої країни багато в чому залежить від невеликих високотехнологічних компаній, настільки конкурентних, що їхня продукція затребувана Національним управлінням з аеронавтики США (NASA). Значна частка німецької промисловості також представлена технологічно розвиненими малими та середніми фірмами, орієнтованими на експорт. За кількістю зайнятих їх, можливо, не відрізнити від українських підприємств, а от у частині технологій, продукції та майбутнього між ними пролягає провалля.
Економічний аргумент моралі
Адам Сміт пояснив, що швець старанно латає чоботи не тому, що хоче догодити ними булочнику, а той пече пишні пироги не через мрію потішити шевця. У їхній ретельності немає й краплі альтруїзму. Але, переслідуючи особисті корисливі цілі - вигідно продати свою продукцію, вони підвищують її якість і добробут усього суспільства.
Соціальний виграш від егоїзму - феноменальний здогад! Він настільки вражає, що моральний аспект в економіці стали відносити до розряду прикрих атавізмів, усупереч тому, що господарські норми Заходу спираються на біблійну заповідь "не укради", а культ достатку без шанування завзятої праці легко зрівняє протестантську мораль та етику розбою.
За всієї гаданої бездушності господарського життя воно прямо залежить від тканини моральних відносин між її учасниками. Ерозія цих відносин руйнує основу бізнесу. У США та ЄС переконані, що сьогоднішня криза - криза довіри. Її живлять навмисні бульбашки на ринках нерухомості та афери, подібні до фінансової піраміди Б.Медоффа, який нагрів своїх друзів і партнерів на
50 млрд дол. Поправши підприємницьку етику, західний бізнес виявився жертвою власної всеїдності. Фіскальне та грошове накачування, яке вже п'ятий рік проводять уряди в США та ЄС, - відчайдушна спроба зміцнити його дух шляхом різкого зниження боргових і кредитних ризиків. Але чи залікує вона наругу над власною мораллю та вірою?
В Європі кризу посилюють гучні політичні скандали. Йдеться не лише про корупційні викриття. Європейці обурюються, довідавшись, що їхні лідери ухиляються від сплати податків і приховують свої закордонні рахунки (Греція, Кіпр, Франція, Італія, Іспанія). Для пересічних громадян така свобода руху капіталу... аморальна, тим паче, коли їх самих закликають тугіше затягти паски для подолання кризи, до джерел якої вони не мають жодного стосунку. Їхня розлюченість на вулицях Афін, Мадрида та Лісабона викликана не стільки реформами, скільки несправедливим розподілом їхнього фінансового тягаря. Однак для захисників вільного ринку подібні оцінки та реакція - лише прикре "непорозуміння".
Аналогічна картина простежується і з укриттям капіталу в офшорах. У зв'язку з цим прем'єр-міністр Великобританії Д.Камерон був змушений закликати до податкової пристойності підконтрольні його країні офшорні території - Віргінські, Бермудські, Кайманові о-ви, Гибралтар, о-ви Джерсі, Гернсі, Мен і т.ін.
Тим часом індустріальний світ демонструє й інші варті уваги приклади. Опитування жителів швейцарського села Вольфеншіссен (2100 чол.), проведене в 1993 р. щодо розміщення на території їхньої громади сховища ядерних відходів, показав, що 51% опитаних підтримають його будівництво за наявності відповідного рішення парламенту. Після того, як в умови опитування було включене положення про грошову компенсацію, частка прихильників будівництва скоротилася вдвічі - до 25%. На цей результат ніяк не вплинуло запропоноване зростання компенсації - до 8,7 тис. дол. на рік на кожного жителя, що набагато перевищувало їхні середньомісячні доходи.
Згідно з усіма ринковими резонами, ця впертість була цілком абсурдною. Однак жителі пояснили, що ними рухало почуття відповідальності, тоді як компенсація нагадувала хабар, а її пропозиція - спробу підкупу.
Чи був правий Адам Сміт? Безумовно. Просто його здогад не скасував тієї очевидної істини, що для суспільства не будь-яка корисливість корисна, а моральна складова має потужний економічний потенціал.
Про смаки сперечаються
Бити в усі дзвони по ринку нерозумно. Як було нерозумно десятками років відспівувати державне регулювання. Для індустріального світу ця безглуздість обернулася найглибшою рецесією, а для України - ще й двома десятиліттями згаяних можливостей. Якщо після 1990 р. її ВВП скоротився на 30%, то в Китаї він за цей час виріс у 8 (!) разів. Причому Пекін ніколи не приховував своєї прихильності до активного держрегулювання, що не заважало йому закладати та зміцнювати основи свого ринкового господарства.
Китайські реформи не церемонячись ігнорують жорсткі неоліберальні догми. Гнучке поєднання Китаєм державного регулювання та приватної ініціативи дозволило йому подолати за
40 років шлях від "банди чотирьох" до найбільшого у світі виробництва комп'ютерів (Lenovo), що розгортає сьогодні свої потужності в... Сполучених Штатах.
Один із парадоксів ринкового фундаменталізму полягає в тому, що він впритул не помічає цих успіхів, закликаючи світ, що розвивається, не звертати на них уваги. Чи довіряти подібним поводирям - вибір особистого смаку. Інша річ, що в таких питаннях про смаки не лише можна, а й потрібно сперечатися.