Національний банк чимось нагадує розвідника: публічно коментують діяльність обох зазвичай тільки у разі провалу. Звідси класична ознака кризи, що насувається, — це коли суспільство раптом починає зацікавлено обговорювати позицію НБУ з тих чи інших питань, хоча в стабільні часи такі дискусії благополучно обмежуються фаховим співтовариством.
Щось подібне — різкий сплеск інформаційної активності навколо діяльності НБУ — ми й спостерігаємо останнім часом.
І якщо позиція керівництва Нацбанку, який періодично «розкриває» для громадськості все нові й нові фінансові ризики, загалом зводиться до запевнянь, що «все під контролем» («інфляція має немонетарну природу», «всі потрібні дії для підтримки стабільності виконуються», «причин для курсової паніки немає» тощо), то в незалежних коментарях усе частіше зустрічаються апокаліпсичні прогнози.
Істина, швидше за все, – десь посередині. Але при цьому цілком очевидно: те, до якого з прогнозних екстремумів у результаті схилиться реальність, у вирішальному ступені залежить саме від спроможності керівництва самого НБУ адекватно оцінювати ситуацію й, відповідно, адекватно на неї реагувати.
На жаль, ці здібності ще вимагають додаткових доказів. Так, експерти вказують на обмеженість ресурсної бази й інструментарію, які має в розпорядженні НБУ. Минулого тижня агентство Standard & Poor’s заявило, що Нацбанк України, на відміну від аналогічних установ Росії й Казахстану, не підтримає комерційні банки у разі поглиблення кризи ліквідності й дефолтів, тому що просто не має на це необхідних коштів. Своєю чергою російські аналітики вважають, що НБУ занадто розраховує на іноземні банки, які нібито не припустять дефолту своїх українських «дочок» (тобто, говорячи простою мовою, НБУ сподівається, що все влаштується якось саме собою). При цьому українські банкіри, в разі серйозної кризи, все-таки очікують, що Нацбанк підтримає кредитні установи, банкрутство яких невигідне економіці. Надмірні очікування зазвичай створюють проблеми — як у приватному житті, так і в економіці, та навіть якщо надії банкірів на підтримку НБУ небезпідставні, то залишаються, за словами заступника директора паризького офісу S&P Катерини Трофімової, «питання щодо прозорості механізму» рефінансування.
Нацбанку доводиться вирішувати надто багато проблем одночасно. Інфляція за перші три місяці 2008 року перевищила офіційний прогноз на весь рік (9,6%), сягнувши 9,7%.
Валерій Геєць, член ради Нацбанку й директор Інституту економіки й прогнозування взагалі вважає, що цього року країна ризикує ввійти в інфляційний штопор. «Зростання номінальних зарплат продовжує випереджати реальний ВВП, причому все скоріше. Ми потрапляємо в спіраль, коли ціни все частіше стимулюють перегляд зарплат, а зарплати знову б’ють по цінах, і так ситуація розхитується», — зазначає експерт.
При цьому монетарні методи з придушення інфляції, які застосовують Нацбанк і Мінфін, спричиняють скорочення вільних коштів на рахунках банків у НБУ. Дефіцит ресурсів викликає підвищення процентних ставок по кредитах. Надії на зовнішнє фінансування тануть паралельно з розвитком світової фінансової кризи. Не будемо також забувати, що цього року банкам треба повернути близько 7 млрд. дол. зовнішніх позик, а негативне сальдо поточного рахунку продовжує зростати рекордними темпами. Усе разом це створює системні курсові ризики, які Нацбанк контролює не повністю, оскільки кілька років тому країна за участі В.Стельмаха відмовилася від моноцентричного біржового валютного ринку, перейшовши до міжбанківського механізму курсоутворення.
У результаті опубліковані днями Нацбанком показники розвитку грошово-кредитного ринку в першому кварталі прямо вказують на формування в країні кредитного пухиря, а президент України звернувся до НБУ й уряду з вимогою терміново розробити пакет антиінфляційних заходів.
Ще одна причина для скепсису щодо можливої рятівної для фінансів країни ролі НБУ в майбутніх економічних штормах (можливо, головна причина) полягає в тому, що Нацбанк у своїй діяльності явно керується системою внутрішніх пріоритетів, які не завжди збігаються з актуальними монетарними викликами.
Наприклад, левова частка зусиль НБУ останнім часом витрачається на розкручування проекту... приватного Всеукраїнського депозитарію цінних паперів (ВДЦП). Так, минулого тижня НБУ розіслав комерційним банкам — акціонерам ВДЦП лист, в якому закликав їх висловити свої пропозиції з приводу «питань розвитку фондового ринку... побудови депозитарної системи... визначення головних проблем біржової торгівлі» тощо.
Із цього ж документа можна дізнатися, що в надрах НБУ за розпорядженням В.Стельмаха створено робочу групу з питань розвитку депозитарної системи й... «створення ВАТ «ВДЦП».
Почнемо з того, що з погляду підвідомчості цей лист виглядає приблизно так само, як виглядало б гіпотетичне розпорядження Мінздраву на адресу обласних лікарень із командою підготувати програму розвитку аерокосмічної промисловості України — на тій підставі, що в космос «літають живі люди».
Крім того, дивує абсурдна ситуація, коли спочатку створюється приватна структура, потім формується її статутний капітал (80 млн. гривень; причому НБУ всупереч закону, який забороняє Нацбанку виступати засновником комерційних структур, також оплатив свою частку в СФ) і тільки потім акціонерів опитують: «А що ми з цією структурою робитимемо?»
Не кажучи вже про те, що задекларовані цілі створення нового депозитарію погано поєднуються з тим, що відбувається насправді. Можливо, роль НБУ в процесі найкраще пояснюється двома викладеними нижче обставинами?
По-перше, ще не знайшовши (судячи з цитованого листа) свого місця на ринку, ВДЦП уже задекларував плани щодо поглинання іншого депозитарію — Міжрегіонального фондового союзу (який, за різними оцінками, займає до 95% депозитарного ринку), а також наміри перекласти на себе облік державних цінних паперів (чим нині займається НБУ).
По-друге, фактично віддавши майбутнього обліково-депозитарного монополіста (ВДЦП) під зовнішній контроль (більшість банків-акціонерів мають іноземних засновників), НБУ як провайдер нової структури не запропонував увійти до складу її засновників профучасникам ринку — інвесткомпаніям, біржам тощо. Навіть ПФТС, на якій нині відбувається понад 90% організованих угод із цінними паперами, одержала в новому депозитарії тільки 1%. Хоча ВДЦП нібито створюється саме для депозитарного обслуговування біржової торгівлі цінними паперами.
Коротше кажучи, складається враження, що без батога НБУ сколотити нову мегаструктуру не вийшло б. Інше питання — що так вабить Нацбанк на чужу відомчу територію — залишаємо поки що відкритим.
Як і головне питання щодо того: а чи вистачить у НБУ на цьому тлі сил і часу для розв’язання не менш актуальних економічних проблем країни, які, на відміну від національної депозитарної системи, входять у компетенцію Нацбанку, згідно з Конституцією й законами? І чи не закінчиться гра на чужому полі прикрим голом у власні ворота?