Коли ми говоримо про економіку, то найчастіше маємо на увазі металургію, машинобудування, сільське господарство тощо. Тим часом XXI століття, в яке увійшло людство, — це доба інформаційних технологій. Саме від рівня їх розвитку, від того, наскільки вони будуть розвинені й освоєні, залежатиме місце країни у світовій системі координат. Чи вона й далі животітиме як сировинний придаток більш просунутих країн, чи зможе посісти гідне місце у світовому розподілі праці.
Давно відомо: хто володіє інформацією, той володіє світом. Держави, яким удасться досягти успіху в створенні «цифрових нервових систем», що розширюють можливості громадян і підприємств та підвищують якість освіти, матимуть і перевагу в економічному герці за нові глобальні ринки.
Як частина європейського та світового співтовариства, Україна не зможе ігнорувати основних тенденцій його розвитку. Тим часом у результаті грандіозного технологічного стрибка протягом минулого десятиліття у світі дедалі чіткіше вимальовуються контури нової економіки — електронної, або цифрової, та суспільства нового типу — інформаційного.
Інформаційне суспільство
— термін, що характеризує системні зміни в соціальній, економічній, політичній, правовій, культурній структурах суспільства. Це проект планетарного масштабу, в якому кожній нації рано чи пізно доведеться виступити співавтором, привнести власні ідеї та культурні особливості. Український культурний, науковий, світоглядний внесок так само важливий для реалізації проекту інформаційного суспільства, як і внесок інших націй.
Тож нашою головною метою має стати перетворення України на державу з інформаційним суспільством.
Для цього необхідно переглянути бюджетні асигнування на науку, розробку, стандартизацію та впровадження інформаційних технологій (ІТ), на навчальні програми як для школярів і студентів, так і для представників старшого покоління.
У процесах побудови інформаційного суспільства держава відіграватиме дуже велику роль. Адже одне з її завдань — створення максимально прозорої, ефективної, а головне — доступної та зрозумілої громадянам системи управління країною. І саме з огляду на масштабність і глибину необхідні зміни можна реалізувати лише за активного сприяння держави та її органів. Держава координує всі процеси, які стосуються суспільства загалом, змінюють його основи.
Те саме стосується інформаційного перетворення економічних відносин, систем освіти й охорони здоров’я, переходу органів влади всіх рівнів на «онлайновий режим» взаємодії з громадянами, інших змін, пов’язаних із широким упровадженням ІТ.
Держава вітає приватну та громадську ініціативу в усіх галузях, у тому числі у вказаних вище, але на ній лежить головна відповідальність за ухвалення стратегічних рішень, вибір тактики, за гарантії безпеки для суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема, за дотримання принципів соціальної справедливості та збереження суспільної злагоди.
Основою політики України в царині широкого впровадження ІТ є подальша лібералізація економічних відносин у галузі, зміщення акцентів у питаннях управління нею саме в сферу ринкових рішень. Це стосується й приватизаційних процесів, зокрема в «Укртелекомі». А щодо ролі державного управління, то Державний комітет зв’язку та інформатизації має перетворитися на виключно регуляторний орган.
Утім, роль держави однак залишиться значною. Вона представляє інтереси українського суспільства на міжнародній арені, зокрема підписуючи програмні, нормативні й інші документи. А також виступає координатором усіх дій щодо участі України в міжнародному русі з гармонізації національних правових систем відповідно до вимог цифрового суспільства.
А громадським організаціям у сфері права, професійним об’єднанням і державним профільним підструктурам відводиться роль реалізаторів ухвалених на державному й міжнародному рівні програм та проектів. Важливим кроком у цьому напрямі є підписання Паризького меморандуму взаєморозуміння щодо розвитку інформаційного суспільства. Відповідно до нього, високий пріоритет у відносинах між Єврокомісією і нашою країною відтепер належить побудові в Україні інформаційного суспільства.
Основи для його створення є. Попри всі економічні проблеми, Україна за роки незалежності зробила серйозний стрибок у галузі інформаційних технологій, передусім у сфері телекомунікацій. І річ не лише в тому, що ми вже звикли до можливості вільно телефонувати зі звичайного домашнього телефону в будь-який куточок земної кулі.
Виросли і якісні, і кількісні параметри зв’язку. Тільки за останні чотири роки кількість телефонів в Україні збільшилася з 9,3 до 11,7 млн. одиниць, що дозволило довести щільність телефонних номерів до 20,8 на 100 жителів. Утім, досягнутим показником не варто тішитися. Телефонна щільність, досягнута в Україні, більш як удвічі нижча від середньоєвропейського рівня.
Швидко розвиваються такі нові для нас види зв’язку, як Інтернет, й особливо — мобільний зв’язок. Останній завойовує в Україні дедалі стабільніші позиції: 2000 року кількість абонентів операторів мобільного стільникового зв’язку, за різними оцінками, збільшилася більш як удвічі (на 111%), перевищивши 800 тис. чоловік.
Проте наймасовішим залишається все-таки стаціонарний телефонний зв’язок. Саме тут держава несе найбільшу відповідальність за дотримання соціальної справедливості та принципу однакового доступу. У цьому контексті Державний комітет зв’язку та інформатизації 2000 року на 17% зменшив тариф на міжміські переговори з країнами далекого зарубіжжя.
А загалом зв’язківці забезпечили торік 7,1% сукупного доходу економіки України.
Окремо я хотів би зупи-
нитися на одному сегменті ринку, що займає нині занадто скромне місце і за яким, переконаний, — майбутнє не тільки нашої галузі, а й усього суспільства. Йдеться про Інтернет.
Авжеж, 350 тис. постійних користувачів, навіть якщо додати до них ще 300 тис. користувачів епізодичних, — це дуже мало. Ми за цими показниками посідаємо 28-ме місце в Європі й 45-те — у світі, що промовляє саме за себе. І все-таки Інтернет входить у наше повсякдення. Кількість користувачів українського сегмента Мережі за останні два роки більш ніж потроїлася.
Позитивну динаміку розвитку Інтернету в Україні підтверджують дані зростання трафіку: якщо за 1999 рік воно становило 4%, то 2000-го — вже 9%.
Середня ціна підключення до Інтернету з 1999-го по 2000 рік зменшилася майже вчетверо (на 72%), середня погодинна оплата в денний час — удвічі (на 48,7%), а в нічний час — на 38,5%. Ціна використання Інтернету без обмеження часу зменшилася в середньому на 35%. Усе це стало для громадян хорошим стимулом до ширшого використання Мережі.
На грудень 2000 року доступ користувачам до послуг Інтернету надавали понад 260 операторів (провайдерів послуг Інтернету). Їхні доходи від надання комп’ютерного зв’язку торік збільшилися на 76%, порівняно з 1999-м, і досягли 151,1 млн. гривень. Загальна пропускна спроможність зовнішніх каналів, які українські оператори використовували для доступу до закордонних інформаційних ресурсів, перевищила 90 Мбіт/с.
І все-таки всього Інтернетом користується менше 2% дорослого населення країни. Те, що є значним прогресом у відносних оцінках, дуже скромне в показниках абсолютних.
Тим паче що велика частина користувачів живе у великих промислових центрах. Сьогодні український ринок Інтернету практично зосереджено в семи містах: Києві (76%), Одесі (понад 5%), Дніпропетровську (близько 5%), Донецьку (близько 3%), Львові (понад 2%), Запоріжжі (понад 1%) і Полтаві (майже 1%). Решта областей дає в сумі 9%. А це означає, що ми досі не повністю використовуємо таку унікальну перевагу Мережі, як забезпечення доступу до всіх її ресурсів, незалежно від того, де перебуває її користувач, — у столиці чи в далекій сільській школі.
Щоб ефективно реалі-
зувати можливості глобального інформаційного суспільства, Українська держава має виконати серйозну роботу. Якщо до такого масштабного соціально-економічного процесу, як упровадження ІТ, залучено велику частину населення, — можливі наслідки кожного кроку, зробленого на державному рівні, позначаться на ситуації в усій державі.
Найважливіша для формування інформаційного суспільства компонента — підготовка кожної людини до «цифрового» життя. І для початку слід розгорнути широку агітаційно-роз’яснювальну, просвітницьку роботу в масштабах країни. Кожного — від школяра до пенсіонера — слід переконати в необхідності впровадження ІТ, у важливості для його приватного життя й для життя суспільства загалом використання переваг інформатизації.
Причому основні проблеми, які потребують якнайшвидшого комплексного розв’язання, — це розширення соціальної бази використання інформаційних комп’ютерних технологій і підвищення їхньої соціальної затребуваності. Тобто необхідно продемонструвати, де й чому слід використовувати досягнення ІТ, і спонукати до цього якнайбільше людей.
Тут ми можемо скористатися міжнародним досвідом. За останнє десятиліття у світі напрацьовано чималий досвід соціально-психологічної адаптації населення до повсюдного впровадження цифрових технологій, і стосується це як розвинених країн, так і тих, які розвиваються, і навіть країн «третього світу», які також усвідомили надзвичайну вигоду від технологій інформаційного суспільства.
Саме цим не в останню чергу пояснюється важливість для України широкого міжнародного співробітництва. Стимулює спільну роботу з зарубіжними, міжнародними та світовими організаціями визначальна властивість інформаційного суспільства — його глобальність. Мережа тільки тоді зможе розкрити свій по-справжньому невичерпний потенціал, коли охопить усю планету, не залишивши на карті світу жодного населеного пункту (п’ять чоловік у ньому живе чи п’ять мільйонів) без зв’язку з рештою людства, без доступу до планетарних інформаційних ресурсів.
Тож для України, як і для інших країн, що розробляють нині національні концепції побудови інформаційного суспільства, важливі такі аспекти міжнародного співробітництва, як узгодження й розробка стандартів, створення проектів законодавчих і регуляторних актів щодо діяльності в Мережі. Ну і, ясна річ, розробка просвітницьких і навчальних програм, нових технологічних і програмних рішень, протидія злочинності у Мережі тощо.
Безумовно, одним з основних каталізаційних моментів у цьому процесі є указ Президента України «Про розвиток національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні». На його основі розроблено проект Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні.
Нині значно зріс обсяг інформаційних ресурсів про нашу країну, доступних завдяки Інтернету. Якщо на початок 1999 року такі ресурси розміщалися на 1400 веб-серверах, то наприкінці 2000-го — на 9268. Тобто за два роки їх стало майже всемеро більше...
В українському сегменті Інтернету зареєстровано 36 тис. хостів, близько 9 тис. серверів і 16 тис. зон у домені «ua» (тобто Україна). Інформація тут множиться буквально щодня.
З другого боку, за наявності великої кількості сайтів постає проблема співвідношення їхніх інформаційних ресурсів.
Так, найпоширеніша в українській частині Інтернету — інформація про діяльність суб’єктів господарювання — 47%, інформаційно-довідкові ресурси — 17%, інформація розважального характеру — 15%, інформація про діяльність науково-дослідних закладів, навчальних закладів різного рівня акредитації — 4,4%. На 6% серверів розміщено електронні версії засобів масової інформації.
Тим часом інформація про діяльність органів державної влади й урядових організацій міститься лише на 1,3% серверів. А для ефективного розвитку інформаційного суспільства співвідношення має бути іншим. І найважливішим елементом є саме широке впровадження віртуальних державних органів та служб. Перенесення діяльності в гіперпростір має охопити сегмент державної діяльності, достатній для зміни, масштабної модернізації принципів функціонування всієї Української держави.
У роботі слід постійно враховувати, що інформаційні технології, як і будь-яке нововведення такого масштабу, — це палиця на два кінці. Преса, телебачення, а тепер Мережа водночас і розкривають перед людиною нові можливості, роблячи знання доступнішими, і провокують нові соціальні конфлікти, спричинені їх поширенням, переважно нерівномірним, особливо спочатку. Запровадження інформаційних технологій стало б оптимальним розв’язанням багатьох нагальних проблем Української держави. Але за відсутності відпрацьованої державної стратегії і тактики щодо процесу створення інформаційного суспільства в Україні ми стикатимемося з незрівнянно більшими труднощами. Саме тому держава має подбати про розробку локальних проектів у сфері культури, науки, освіти, юриспруденції, соціального захисту, охорони здоров’я, комунального обслуговування населення, роботи державних установ, у царині інформаційної безпеки й міжнародного співробітництва. Якщо зі списку перетворюваних соціальних структур випаде хоча б один пункт, це негайно позначиться на всьому процесі. І позначиться, ясна річ, негативно.
Проте розпочати можна з малого — з налагодження ефективної паралельної роботи державних і комунальних органів, публічних установ і в електронному, і у звичному фізичному вигляді. Це, крім іншого, дозволить розвантажити приймальні чиновників і зали бібліотек, зменшити час і збільшити якість обслуговування в жеках, органах податкової адміністрації, в автоінспекції.
Тобто, виграють і ті, хто має доступ до електронних інформаційних ресурсів, і ті, хто його не має. Причому в інтересах демократичної держави всіма доступними засобами збільшувати кількість перших. Найдійовішим у цьому плані зарекомендував себе проект «громадських електронних кіосків» — загальнодоступних, як телефони-автомати чи банкомати, і заодно недорогих.
Мовну політику держави слід поширити й на інформаційний простір. Тож ми вивчаємо досвід Франції, яка організувала безплатний ресурс для всіх французьких і франкомовних викладачів із наданням безплатної електронної пошти кожному. Це робиться задля збільшення відсотку національного контенту в Мережі.
Я назвав лише деякі з
завдань, проте цього досить, аби дійти висновку: відповідальна за формування в Україні основ інформаційного суспільства передусім держава. І значна частина цієї відповідальності лежить на Державному комітеті зв’язку та інформатизації. Зокрема це стосується питань власне впровадження ІТ й ухвалення відповідної нормативної бази у сфері виробництва товарів, послуг, устаткування, програмного забезпечення, умов надання послуг й укладання угод у гіперпросторі, а також інших дотичних галузей вітчизняної економіки.
Загалом питання економічної діяльності є визначальним, коли йдеться про формування засад інформаційного суспільства. Економіка — це телекомунікаційна інфраструктура, це технічна база, це виробництво й сервісна сфера, а також збільшення зайнятості фахівців, тобто зменшення відпливу кадрів за кордон і поліпшення становища профільних вищих навчальних закладів.
Безумовно, повністю «оцифрована» економіка сформується в Україні не скоро. Проте вона вже відвойовує позиції у старої, індустріальної економічної системи. Результати порівняльного аналізу тенденцій розвитку старої (індустріальної) та нової (цифрової) економік свідчать про поступову переорієнтацію з матеріального виробництва на виробництво інформації та знань. Програмне забезпечення вже сьогодні є основним джерелом доходів для багатьох великих компаній.
Проте процес зміщення технологічних пріоритетів останнім часом трохи вповільнився через недостатнє правове забезпечення економічної діяльності в Мережі. Тобто, на перший план вийшло завдання створення законодавчих умов для становлення електронного бізнесу. Сюди входить забезпечення дотримання громадянських прав і свобод, а також розробка заходів, що гарантуватимуть безпеку і надійність роботи в Мережі.
Україна має нарешті визначитися зі ставленням до електронної економіки: прояснити питання пільг, оподаткування, юридичної та фінансової відповідальності, принципів обслуговування, гарантій інформаційної безпеки бізнесу.
Оцінки ринку Інтернету в Україні свідчать: держава не в змозі власним коштом виконати спеціальні проекти й мусить використовувати сили приватного сектора, створивши для нього відповідні умови. Без розробки основних принципів економічної та будь-якої іншої діяльності в гіперпросторі широке, але непродумане впровадження ІТ загрожує численними ускладненнями, найсерйозніше з яких — зруйнування крихкої суспільної злагоди, якої вдалося досягти в країні за десять років після здобуття Україною незалежності.
Як уже зазначалося, у своїх зусиллях по створенню засад інформаційного суспільства наша країна орієнтується й орієнтуватиметься саме на глобальність цього суспільства. На те, що кожна держава-учасник, привносячи щось своє в загальний процес розвитку, повинна дотримуватися єдиного для всього світового співтовариства напрямку. І в розробці цього спільного напрямку руху взаємовигідна активна участь кожної країни. Україна, її уряд вважають таку участь своїм обов’язком як перед українським суспільством, так і перед міжнародним співтовариством.
Цифрова доба неминуче об’єднає людство, створить не тільки спільний інформаційний, а й культурний, економічний, політичний простір. Тим більш важливо на нинішньому етапі зробити наші країни максимально відкритими, демократичними, правовими, зміцнити них принципи громадянського суспільства. Нас чекає велика робота, але, підтримуючи одне одного на цьому шляху, використовуючи досягнення інших країн і передусім активно розвиваючи власні людські ресурси, ми побудуємо інформаційне суспільство, головною цінністю якого є людина, її знання та здатність творити.
І ще раз про відповідальність держави. Трудові витрати, необхідні для побудови згаданих систем, величезні. Їх розвиток — це еволюційний процес, який потребує ретельного планування. Уряди мають продемонструвати винахідливість у розподілі навантаження таким чином, щоб завдання було виконане якомога швидше й ефективніше. Нагородою їм стане інтерактивна мережа, яка об’єднає людей і відкриє нові обрії в галузях освіти, комерційної діяльності і в повсякденні громадян. Ця праця гідна гасла «Держава існує для Людини».