Приміські перевезення — найбільша проблема й на цей час невиліковний головний біль «Укрзалізниці». Тут зіштовхуємося з парадоксом, властивим, можливо, лише нашій економіці: найбільш соціально значущий і масовий вид транспорту водночас і найзбитковіший. А розгадка дуже проста: ну не платить народ за проїзд. Правда, тут держава саме подала приклад, не виплачуючи зарплат. І з’явилася залізна відмовка: зарплати немає — за квиток заплатити нічим. Правда, і час минув, і зарплати з’явилися, але народ уперто не платить ні за квартири, ні за електричку.
Чого тільки залізничники не вигадували! Правда, на кожні двері в електричці контролера не поставиш: забагато дверей. Тоді, скажімо, у Київській дирекції залізничних перевезень Південно-Західної залізниці вирішили створити спеціальний летючий загін, який би висаджував безквиткових пасажирів. Проведено десятки рейдів рухомим складом, висаджено десятки тисяч (!) «зайців». Справді, спочатку виторг трохи зріс. Але ненадовго. Тоді на станціях, де переважно формується пасажиропотік, почали ставити заслони. Тобто без квитка в поїзд уже не сядеш. Але, як-то кажуть, нашу пісню не задушиш — народ і тут пристосувався. Якби нашим демографам спало на думку вивчати заселеність України за діаграмами придбання квитків по станціях, то в них миттєво поїхав би «дах». Бо вони, демографи, виявили б: щодня населення невеликого приміського селища зростає разів у п’ятсот. Хоча пояснюється все досить просто: оскільки на платформу не можна потрапити без квитка, то його купують, але лише до найближчої станції.
У результаті виходить зачароване коло. Позаяк приміські перевезення хронічно збиткові, то, природно, немає коштів на відновлення рухомого складу і про стан поїздів уже ходять легенди. А пасажир, міцно засвоївши свої права споживача, заявляє: ось коли умови перевезень стануть людські, тоді й платитиму.
Нова вигадка «Укрзалізниці» для підвищення дохідності приміських перевезень — оголошений місячник імені цієї самої дохідності, який недавно завершився. Завдання поставили конкретне: підвищити дохідність на 25 відсотків. Суто технічно все організували приблизно так. Було створено летючі загони чисельністю приблизно чоловік в двадцять, куди входили «штабні» працівники пасажирських служб, квиткові касири з портативними касовими апаратами, ревізори-контролери. Бригади підкріплювалися могутніми хлопцями з воєнізованої охорони й підрозділів транспортної міліції. Їхня робота полягала в безпосередньому підвищенні дохідності спочатку шляхом умовляння безквиткових пасажирів оплатити проїзд. Інакше «заєць-відмовник» опинявся на пероні й сумним поглядом проводжав електричку, що від’їжджала вже без нього.
Результативність таких рейдів, на перший погляд, була в наявності. Лише по Київській дирекції залізничних перевезень, про яку ми вже згадували (й цілком виправдано, оскільки третина всіх приміських перевезень України припадає на Південно-Західну залізницю, а на ній 35 відсотків — саме на Київську дирекцію), середньомісячний виторг від електричок підвищився на 52 відсотки, а висаджено було ні багато ні мало — 14 тисяч безбілетників. Причому в лютому тут домоглися доходу до 32 гривень на добу, тоді як у найгарячіший дачний місяць червень та ж сама цифра становила лише 30. Що ж, результату досягнуто?
На жаль! Такий місячник для сізіфів на «Укрзалізниці» уже не перший. Практика засвідчила: після такого заходу народ бере квитки ще тижнів зо два за інерцією. А потім виторг падає на ще нижчу позначку, ніж до місячника. Воно й зрозуміло: народ намагається повернути гроші, вимушено вкладені в економіку залізниць. У такому разі постає цілком закономірне запитання: заради чого було реанімувати відгомін давніх добрих соціалістичних місячників? Раніше такі заходи, ясна річ, проводилися виключно заради створення видимості бурхливої діяльності. Так було при плановій економіці, і на результати особливо ніхто не розраховував, і ними ніхто, крім начальства, власне, й не цікавився. Тоді в ім’я чого було влаштовувати масові інквізиції по вагонах, відриваючи, до речі, безліч людей від виконання їхніх прямих обов’язків у залізничних відомствах? А чи не на часі радикальніше подивитися на проблему?
Радикалізм цей полягає в перегляді самого принципу формування залізничних тарифів на приміські перевезення. На думку фахівців, усілякі заслони й турнікети на станціях формування пасажиропотоку, як і перевірки контролерів-ревізорів, можуть бути результативними лише в тому разі, якщо поступитися цими самими принципами. Йдеться про укрупнення тарифних зон, збільшення їх приблизно кілометрів до ста. Аналогію нам підказує досить поширений у країні рух маршрутних таксі. Не має значення, скільки вам потрібно проїхати — до кінця маршруту чи лише квартал, — вартість поїздки однак гривня. І, що характерно, нікого це не обурює. Мабуть, доцільно те ж саме зробити й на залізниці. Нехай ціну квитка до найближчих станцій буде трохи завищено, а до кінцевої — занижено. Зате отримаємо великий відсоток гарантії, що проїзд буде оплачено. Адже як інакше: на платформу без квитка потрапити неможливо, а коштує квиток середню суму в межах цієї укрупненої тарифної зони. Можливо, уже настав час радикальних заходів. Інакше залізничні сізіфи так і штовхатимуть свій камінь заради підвищення дохідності від пасажирських перевезень на кожному наступному суботнику чи місячнику, а він раз у раз скочуватиметься з гори людської впертості.