Кілька років тому в США був визнаний винним у маніпулюванні інсайдерською інформацією і засуджений до тюремного ув’язнення колумніст одного з найбільших ділових видань.
Провина експерта-журналіста полягала в тому, що він за винагороду переказував своїм приятелям з Волл-стрит зміст власних (!) майбутніх статей. Суд вирішив: такі дії дискримінують сумлінних інвесторів, оскільки авторитетний журналіст своєю думкою справляв істотний вплив на ринок, що приносило «незаслужені доходи втаємниченим».
Такий вигляд має на практиці регулювання фондового ринку в країнах із розвиненою фондовою інфраструктурою. Що, звісно, не позбавляє повністю проблем і там. Але, як той казав, нам би їхні проблеми.
За 17 років незалежності Україна так і не спромоглася сформувати ефективний цивілізований фондовий ринок, де б на чітких і зрозумілих умовах, під контролем державних органів і саморегулюючих організацій зустрічалися емітенти цінних паперів й інвестори...
Чи випадково це? Зважаючи на все, ні. Принаймні, на думку керівника Державної агенції з інвестицій та інновацій Віктора Івченка, «вітчизняний інсайдерський малорозвинений фондовий ринок існує саме в такому вигляді, тому що він дуже вигідний групі банків, регуляторам, конкретним учасникам ринку, котрі дістають від цього особливу вигоду».
Важко не погодитися з такою оцінкою. Тим більше що кожний незаангажований спостерігач легко знайде їй сотні фактичних підтверджень.
Характерною в цьому сенсі є історія становлення вітчизняної депозитарної системи. Чи, точніше, історія прогресуючого безладдя в цій сфері. Чи потрібно комусь пояснювати, що в наших умовах найбільш цінною інсайдерською інформацією саме й є відомості про реальних власників тих або інших об’єктів? Чи хтось потребує нагадувань про те, що одним із головних рейдерських методів досі залишається маніпуляція з реєстрами акціонерів?
Навряд чи читачів на цьому тлі здивує новина про те, що своїм недавнім рішенням уряд практично заблокував створення єдиного Центрального депозитарію, контрольованого державою і незалежного від впливу фінансово-промислових груп і професійних учасників фондового ринку. Більше того, цим же рішенням Кабміну взагалі скасовано Концепцію держпрограми модернізації ринків капіталу України, яка формулювала цілісну ідеологію і передбачала створення дієздатних механізмів проведення давно назрілих реформ у фінансовому секторі економіки. Одне з головних завдань — зниження ризиків для інвесторів. Сьогодні експерти як ніколи однозначні у своїх висновках: або в країні проводяться системні економічні реформи з обов’язковим зведенням до мінімуму інфраструктурних ризиків, або країну неминуче чекає криза, що стане свого роду «фінансовим Чорнобилем».
Утім, як любив повторювати організатор будівництва московського метро Лазар Каганович, «у кожної катастрофи є ім’я, прізвище і по батькові». Скажемо більше, ринку добре відомі ці імена... Але про це нижче.
Створити в країні ефективну та надійну інфраструктуру фондового ринку можна і потрібно було давно. Ще на початку 90-х років Європейський Союз подавав реальну технічну допомогу щодо створення повного технологічного циклу національного ринку капіталів — єдиної біржі, центрального депозитарію і центрального платіжного агента (розрахункового банку) на базі Національного банку. Але приватизація держпідприємств пішла не через біржі, і проект «через непотрібність» поховали.
Пізніше, у 1995 році, Верховна Рада схвалила Концепцію створення і функціонування ринку цінних паперів в Україні, яка також проголошувала необхідність централізації біржової торгівлі і депозитарної системи. Щоправда, у 1996—1997 рр. почав реалізовуватися проект технічної допомоги Агенції США з міжнародного розвитку (USAID) зі створення позабіржової торгово-інформаційної системи ПФТС, яка є альтернативою «традиційним» біржам. З моменту початку функціонування ПФТС біржа втратила всі конкурентні переваги, адже суворі біржові правила можна було «обходити» шляхом використання інформаційної мережі ПФТС.
Ще гіршими були справи з централізацією депозитарної системи: у цій частині концепція 1995 року не була реалізована взагалі. З ухваленням 1997-го закону «Про Національну депозитарну систему...» Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) разом із Національним банком створили Національний депозитарій України (НДУ). Однак робота державного депозитарію ледь не з дня його заснування була заблокована Меморандумом про взаємопорозуміння між урядами України та США, який, по суті, надавав преференції ще одному проекту USAID — кліринговому депозитарію «Міжрегіональний фондовий союз» (МФС). Розблокувати діяльність НДУ вдалося тільки в 2006 р., коли уряд Ю.Єханурова в односторонньому порядку анулював угоду з американцями.
2004 року була ухвалена державна програма розвитку Національної депозитарної системи. Вона передбачала усунення протиприродної «тридепозитарності», появу на ринку центральної розрахунково-клірингової установи, інших необхідних компонентів сучасного ринку цінних паперів.
Особливу увагу проблемам ринку капіталів приділяв і продовжує приділяти президент України Віктор Ющенко. Питанням поліпшення інвестиційного клімату в Україні, гарантій і захисту прав власності, боротьби з рейдерством і корупцією, розвитку національної депозитарної системи було присвячене не одне засідання РНБО. У президентських указах наголошувалося на потребі створення центрального депозитарію на основі НДУ.
У результаті для державного контролю над процесом реформ на фондовому ринку 2005 року було створено спеціальний державний орган — Держагенцію з інвестицій та інновацій. Саме запропоновану агенцією і затверджену всього кілька місяців тому урядом комплексну Концепцію держпрограми модернізації ринків капіталу України скасував своїм недавнім рішенням Кабмін Тимошенко.
За дивним (але, звісно ж, випадковим) збігом обставин, це рішення супроводжували знакові кадрові призначення. Деякі найактивніші противники реформ, котрі мають очевидні бізнес-інтереси в даній сфері, дістали нові, тому числі й урядові, посади.
Зокрема президент компанії «Кредит-рейтинг» (фірма-монополіст в Україні з обов’язкового рейтингування цінних паперів) Олександр Гінзбург, який також очолює групу акціонерів Української міжбанківської валютної біржі (52,4% акцій УМВБ належить офшорній компанії Oakcroft Investments ltd, контрольованій Гінзбургом) був призначений радником прем’єр-міністра.
А як своєрідне «алаверди» перший заступник міністра Кабінету міністрів Георгій Берадзе (котрого, як стверджують на ринку, пов’язують із Гінзбургом партнерські стосунки) був включений до складу біржової ради УМВБ.
Що рекомендує на новій посаді О.Гінзбург прем’єр-міністру, ми не знаємо. Але можемо припустити, з огляду на те, що скасована Концепція держпрограми передбачала, зокрема, демонополізацію ринку обов’язкового рейтингування, що обернулося б для компанії Гінзбурга серйозними фінансовими втратами.
Треба сказати, претензії згуртованої групи партнерів Гінзбурга до Державної агенції з інвестицій та інновацій мають і більш прозаїчний вимір. Свого часу відомству В.Івченка було надане приміщення в будинку Гостиного двору на Контрактовій площі. Торік у високих кабінетах виникла ідея реставрації Контрактової площі за проектом 1815 року шотландського архітектора Вільяма Гесте. До 2012 року навколо Гостиного двору передбачається збудувати цілий комплекс архітектурних споруд. Забудовники після завершення всіх робіт отримають у власність також і землю під новими спорудами. Замовником цього будівництва торік у вересні була призначена УМВБ. Подейкують, що сприяв цьому особисто Дмитро Табачник, який у той час опікувався гуманітарними питаннями в уряді Віктора Януковича. Очевидно, різниця в політичних поглядах не заважала й не заважає досі реалізації великомасштабних бізнес-проектів. Недружній постоялець в особі Держінвестицій «гінзбургівському» Гостиному (але не дуже гостинному) двору, зважаючи на все, не дуже потрібен.
Цей приклад показовий ще з однієї причини. Формальним приводом для скасування Концепції держпрограми модернізації ринків капіталу України був названий брак коштів у держбюджеті (на п’ятирічний строк було потрібне фінансування в розмірі до 2 млрд. грн.). Оцінна вартість програми реконструкції комплексу Гостиного двору — близько 300 млн. доларів.
Отже, стратегічна реформа, життєво необхідна для всієї економіки країни, і не найбільш масштабний проект у сфері нерухомості «важать у грошах» приблизно однаково. Причому вибір, за традицією, було зроблено на користь того проекту, де простіше знайти конкретний комерційний інтерес. Що може краще проілюструвати кричущі диспропорції нашої економіки, усунути які й була покликана реформа ринку капіталів?
Коли ж облишити деталі, то з позиції державних інтересів найістотнішою є та обставина, що, скасувавши Концепцію модернізації ринків капіталу, Кабінет міністрів поки не запропонував нічого натомість. Навпаки, на недавньому засіданні Ради інвесторів при Кабміні уряд чесно зізнавався, що не збирається відповідати за подальший розвиток українського фондового ринку. А отже, окремі бізнесмени зможуть не лише зберегти, а й розвинути старі схеми, які дозволяють заробляти надприбутки на непрозорому і слаборозвиненому ринку.