Важко було навіть уявити, що авіаційний транспорт, який так надійно помер, відродиться, та ще й у такі немислимо стислі строки. Ось порівняльний статистичний зріз лише одного тижня травня минулого і нинішнього років. Отже, тільки за один травневий тиждень 2002 року літаки цивільної авіації України виконали 46 рейсів, у політ вирушило трохи більше тисячі пасажирів. Але вже з 1 по 6 травня цього року в повітря піднялося 206 повітряних суден, що перевезли майже п’ять тисяч чоловік. При цьому основна частина рейсів виконувалася на внутрішніх авіалініях, що раніше вважалися нерентабельними. Цьому сприяла перша частина масштабної програми Мінтрансу з відродження авіаційних перевезень, розрахованої до 2010 року.
А сьогодні настає час запуску другої її частини. Департаментом авіаційного транспорту Мінтрансу України розроблено проект програми відродження і розвитку аеропортів. Це дуже важливо: літакам потрібно звідкись злітати і кудись сідати. Сам проект став начебто відповіддю на нараду мерів міст України, що відбулася в листопаді минулого року в Києві за участі представників Мінтрансу. На ній було вирішено від розмов про відновлення і поліпшення роботи повітряних вокзалів перейти нарешті до справи. Так з’явився проект програми, що повинна охопити всі 40 аеропортів країни. Нагадаємо — 28 із них функціонують як самостійні підприємства, шість — у складі аерокомпаній, стільки ж є підрозділами великих підприємств нетранспортних галузей, 10 — колишні об’єкти Міністерства оборони.
Треба сказати, що спадщину Мінтранс одержав дуже важку. Протягом десяти років злітно-посадкові смуги аеропортів занепадали, наземне обладнання морально застарівало. Адже кожен аеропорт живе за рахунок прийому-відправлення авіалайнерів і, зрозуміло, пасажирів. Немає польотів — немає грошей. Немає грошей — неможливо щось реконструювати і модернізувати. Скажімо, з аеропорту Львів-2 за два останні роки було здійснено лише... десять польотів, з яких сім тренувальних, інші — прийом спецрейсів з високопоставленими гістьми. Не кращі справи і з іншими аеропортами, особливо місцевого значення.
Проте і тут можна побачити певну закономірність. Там, де транспортники знайшли спільну мову з органами місцевого самоврядування або ж місцева влада розуміє значення наявності в їхньому регіоні аеропорту як одного з чинників розвитку області, справи набагато кращі. Приміром, аеропорти Рівного, Одеси, Донецька, Сімферополя й інші, багато які з них поступово перетворювалися на об’єкти міжнародного значення.
Проте транспортники і тут зіткнулися зі спадщиною нераціонального планування, що дісталася нам: багато аеропортів розташовані один від одного на відстані не більш як 50—70 кілометрів. У такій ситуації справді виживе найсильніший. Як результат — незабаром припинить своє існування луцький аеропорт, «побитий» заповзятливішими колегами з Рівного. Готуються матеріали і на ліквідацію Чернігівського, який не витримав конкуренції з аеропортами Києва, розташованими усього в ста кілометрах.
Хоча це і не означає, що всі розташовані один від одного на невеликій відстані аеропорти будуть ліквідовані. Мінтранс у принципі не горить бажанням ліквідувати щось явочним порядком, віддаючи справу порятунку в руки самих аеропідприємств і місцевих адміністрацій. Тим більше що це вписується в стратегію Міністерства транспорту з розвитку міжрегіонального авіаруху в країні.
Реконструкція всіх аеропортів — справа, зрозуміло, вельми дорога. Вся програма, розрахована до 2007 року, оцінюється майже в три мільярди гривень. Втім, заслугою українських транспортників можна вважати те, що їм удалося переконати місцеві адміністрації вкладати гроші в розвиток власних аеропортів. Ця сума становить понад 16 млн. гривень, що і стане однією зі складових фінансування. 1 млрд. 137 млн. грн. буде виділено з власних коштів підприємств, які, випереджаючи програму, надіслали до Мінтрансу свої розрахунки із зазначенням як власних потреб, так і джерел їхнього фінансового задоволення. І, звісно ж, не обійдеться тут без внеску інвесторів. Втім, Мінтранс збирається підходити до питань інвестування вельми вибірково, віддаючи пріоритет інвесторам вітчизняним. Від них планується одержати на реалізацію програми відродження аеропортів майже півтора мільярда гривень.
Втім, як і сам проект програми, так і плановане фінансування умовно поділяються на дві частини: підтримка сертифікаційної відповідності аеропортів як технічних комплексів відправлення-прийому літаків і підвищення сервісу для пасажирів. До першої належать стан злітно-посадкових смуг, навігаційного і радіообладнання, наземного інженерного комплексу з обслуговування і термінового ремонту суден, модернізація світлової сигналізації. Отже, більшість наших аеропортів повинні стати придатними для прийому всіх існуючих видів літаків.
Втім, оскільки не всі аеропорти однаково перспективні, серед них, зрозуміло, буде виокремлено основні, так звані вихідні, залежно від їхнього розташування і значущості регіону. Насамперед це повітряні ворота України — Бориспіль і аеропорт «Київ», потім повітряні гавані Дніпропетровська, Харкова, Сімферополя, Одеси, Львова. Саме звідси здебільшого будуть здійснюватися міжнародні польоти. Проте трансатлантичним аеропортом залишається і ще довго залишатиметься Бориспіль, а трансконтинентальним — ще й Сімферополь.
Стосовно другої частини проекту — забезпечення комфорту пасажирів, то тут усе зрозуміло. Насамперед це розширення пасажирських терміналів, різноманітність наданих тут послуг, скорочення часу реєстрації — словом, весь комплекс заходів, що зроблять спілкування людей з авіаторами приємним і необтяжливим.
Проте до цього світлого майбутнього прийдуть не всі аеропорти. А лише ті, які зможуть знайти спільну мову з місцевою владою і заручитися їхньою підтримкою. Конкуренція буде досить жорстокою. Достатньо лише одного прикладу: скажімо, всі 40 аеропортів України нині можуть відправити близько двох мільйонів пасажирів на рік. Проте тільки один аеропорт Франкфурта здатний обслужити 45 мільйонів подорожуючих авіатранспортом. То ж чи не варто піти по класичній схемі: краще менше, та краще?