Суперечка про необхідність тотальної подачі особистих декларацій про доходи ризикує обмежитися формальностями: подавати - не подавати, стояти в черзі чи посилати електронною поштою. Хоча насправді проблема стосується старої пострадянської традиції взаємодії держави зі своїми громадянами через "податкових агентів". І формальна подача річної особистої декларації є в цій процедурі лише вершиною айсберга - такою собі бюрократичною надбудовою, яка доповнює та ускладнює процес, нічого не змінюючи в ньому по суті.
"Податкові агенти" на сьогодні - це вже не агенти спецслужб, а такі собі уповноважені підприємницькі суб'єкти, які за сумісництвом зобов'язані нести податкову справедливість "у маси". Тобто одночасно зі своєю основною господарською діяльністю надавати рідній державі супутню послугу зі стягнення податей з його "трудових ресурсів".
Узагальнене визначення "податковий агент" на сьогодні має такий вигляд: "Підприємницька структура (незалежно від правового статусу, форми оподаткування та способу нарахування доходів), яка зобов'язана нараховувати, стягувати, перераховувати в бюджет, вести податковий облік і подавати звітність з податків, які стягуються з контрагентів по господарських (чи трудових) відносинах". Таке узагальнене визначення отримуємо, якщо звести воєдино всі зобов'язання підприємства, "розмазані" по кількох розділах Податкового кодексу, причому в подібному тлумаченні мудрим законодавцем прискіпливо перелічені всі можливі варіанти "підприємницької взаємодії", щоб уникнути "почесного обов'язку" було неможливо.
Безліч "непрямих" податків на сьогодні потрапляють у бюджет саме за схемою "податкових агентів". ПДВ - найбільш явний їхній "представник". Адже згідно з теорією не підприємство сплачує ПДВ у бюджет - воно лише виконує функції посередника з перерахування коштів покупця. І така сама практика має тенденцію поширюватися на одиничні (нетипові) операції з інших видів податків. Щоб не плодити безлічі дрібних платників податків. Наприклад, акцизного податку: "Замовники, за дорученням яких виробляються підакцизні товари з давальницької сировини, сплачують даний податок виробнику" (якому й доручається таким чином донести податок у самісінький бюджет). Так з'являється можливість не запроваджувати розрахункову картку акцизів для кожного зустрічного-поперечного, який вирішив проспонсорувати ювілейну партію горілки, а заодно не спонукати до довгих розмірковувань про те, кого ж у даній схемі вважати виробником і на кого покласти кінцеву акцизну відповідальність.
Однак особливо показовою практика "податкових агентів" стала щодо "особистих" податків: податку на дохід фізичних осіб і внесків у соціальні фонди. Державним органам подібна практика дуже сподобалася: не треба мати справу з безліччю "податково необізнаних громадян", а можна оперувати з більш-менш великими підприємницькими структурами, які самі розберуться в хитросплетіннях законодавства, а на випадок чого не уникнуть відповідальності. Рядові трудівники теж не були ображені: не треба особисто звітувати про свої доходи. "Подача податкової декларації вважається виконаною, якщо платник податку одержував доходи: …виключно від одного податкового агента незалежно від виду та розміру нарахованого доходу; … від двох і більше податкових агентів, і при цьому загальна сума оподатковуваних доходів не перевищує 120 мінімальних заробітних плат". Тобто весь цей час за рядових трудівників звітність подавали їхні роботодавці в міру нарахування трудової винагороди. Паралельно річна податкова декларація про дохід була процедурою добровільного визнання для тих, хто отримував такий дохід не з рук "податкових агентів".
Лише мимохідь зазначимо, що подібний розрив між самим платником податків і його "мимовільним представником" призводить до принципового психологічного пораження в правах. Сам платник податків не відчуває величини втрачених коштів, а тому вимагати за них нічого не може. У свою чергу, "податковий агент" особливих вимог теж не висуває: кошти не його - йому потрібно тільки доповісти за їх своєчасне утримання. І це тема для окремої принципової розмови.
Зараз же розмова про інше. Якщо загальна процедура залишиться аналогічною чинній, подача річної податкової декларації для більшості громадян перетвориться на дублюючий звіт. Ці відомості можна камерально порівнювати й навіть спробувати когось примусити понести відповідальність за розбіжності, але в цілому подібна метушня не більш ніж запаморочення від успіхів комп'ютерної техніки на службі в податкової інспекції.
Якщо це справді реформа, то вона пропонує визначити конкретну сторону, яка відповідає за внесення податку: або це "податковий агент", або сам громадянин. Яка з них головна, та й подає податковий звіт. Сьогодні мається на увазі, що головні всі, і в цьому бюрократичному підході шляхом тиражування звітів можна далеко зайти.
Безумовно, традиції західної демократії передбачають, що кожен громадянин самостійно відповідає за свої податкові стосунки з державою. Крім того, в особистій подачі декларації присутній іще й важливий юридичний момент: факт "узгодження податкових зобов'язань". Задекларував - податкова служба взяла до відома. Знайшли згодом похибки - маєш фінансові санкції. Інакше з'являється спокуса виправдовуватися й викручуватися: "Я не приховував своїх доходів - просто забув вчасно подати декларацію".
На жаль, переходу в найближчій перспективі від повсякденного нагляду "податкових агентів" до особистої відповідальності щодо підсумків року у вітчизняних умовах годі сподіватися. Виховати свідомого платника податків за такий короткий строк нереально. У нас не усталилася навіть практика спілкування з платником податків за адресою реєстрації. Але ж як гарантія добропорядності платника податків потрібна ще й західна традиція осілості зі своїм офіційно зареєстрованим рухомим і нерухомим майном. Усього цього в найближчій перспективі немає і не передбачається через показну злиденність для декого і справжню злиденність для багатьох. І жодна процедура біометричних паспортів, які прив'язують особистість до сітківки ока чи відбитків пальців, становища принципово не виправить. Якщо не стягнути податок у момент виплати, то при подачі річної декларації багатьох доведеться шукати довго й тяжко.
У такому разі, якщо ми все-таки переходимо до практики обов'язкової подачі річних податкових декларацій про дохід фізичних осіб, хотілося б почути, які саме цілі при цьому маються на увазі: 1) камерально перевіряти і додатково перевіряти дані з двох джерел (що, загалом, і нині практикується щодо сумісників); 2) зафіксувати юридичний момент узгодження податкових зобов'язань (щоб згодом обґрунтовано притягати до відповідальності в особистому порядку); 3) змусити при обов'язковому заповненні декларації понервувати громадян, які обрали тактику приховування доходів ("які випадково забули"); 4) у найближчому майбутньому перенести відповідальність за сплату податку на дохід з "податкових агентів" на самих громадян; 5) зробити попередній крок для наступної процедури контролю шляхом співвіднесення доходів і видатків. Раціональних причин нагромадилося багато, але справжньої поки що ніхто не назвав. А без цього складно належно оцінити кінцевий результат перетворень.