Сумна картина, зафіксована на фото, якоюсь мірою дає уявлення про інвестиційну щедрість заокеанського хазяїна, що у вересні 1997 року буквально за кілька десятків тисяч гривень придбав під Києвом Обухівський завод керамічних стінових матеріалів (більше ніж 50% готовності). На цьому вся інвестиційна діяльність на приватизованому об’єкті й закінчилася. Хоча інвестиційні зобов’язання перед державою передбачали якнайшвидше завершення будівництва і запуск заводу. Причому відповідно до будівельних нормативів для виконання потрібних обсягів робіт на підприємстві треба близько 14 місяців. Проте тільки тепер, 2005 року, регіональне відділення Фонду держмайна в Київській області спохватилося й почало претензійно-позовну діяльність з розірвання договору й повернення об’єкта (вірніше того, що від нього залишилося) у державну власність.
Милості просимо в суд
Треба віддати належне ФДМ — із приходом нового керівництва він прокинувся від летаргічного сну й починає діяти рішуче. Відразу після травневих свят було проведено виїзну перевірку виконання умов продажу незавершеного будівництва Обухівського заводу керамічних стінових матеріалів. А вже на початку літа регіональне відділення ФДМ (РВФДМ) надіслало позовну заяву в Господарський суд Київської області про розірвання договору купівлі-продажу й повернення об’єкта приватизації в управління.
І треба ж такому статися: відповідачем у позовній заяві значаться ТОВ «Трипільські будівельні матеріали», основним засновником якого є громадянин дружньої Канади (та ще й українського походження) Юрій Охрим. Його частка власності в «Трипільських будматеріалах» складає 70%. Відповідно під його чуйним керівництвом перспективний об’єкт і перетворився на руїни. Дивно, що забракло комерційної вправності навіть для вигідного перепродажу об’єкта. Адже напевно були покупці, й пропонували реальні суми за підприємство, одна тільки територія якого понад 6 га й знаходиться за два кроки від Києва.
Правонаступник
з іноземним капіталом
Настав час зауважити, що компанія Юрія Охрима безпосередньо не брала участі в приватизаційному аукціоні, на якому реалізовувався недобудований обухівський завод. Вона придбала права на нього у ВАТ «Завод «Цегла Трипілля», яке 1996 року стало переможцем аукціону й підписало договір із РВФДМ. Перепродаж відбувся через рік, коли керівництву заводу «Цегла Трипілля» стало ясно: власних ресурсів недостатньо, щоб повною мірою виконати взяті на себе інвестиційні зобов’язання. Це не жарти — підприємству, що тільки розвертало свою виробничу діяльність, знайти близько 5 млн. дол. для оперативного запуску сусіднього заводу.
Довелося продати перспективний об’єкт. Добре, що знайшовся канадський бізнесмен (просимо не плутати з представниками канадських оптових компаній), який погодився створити компанію-правонаступника й обіцяв не скупитися на багатомільйонні інвестиції. Угода відбулася — за недобудований завод, державні капіталовкладення в який оцінювалися в 4,2 млн. дол., було сплачено просто дрібницю — 32 тис. грн. Адже головне завдання полягало в тому, щоб швидше добудувати підприємство й вдихнути в нього життя.
Заощадимо на податках, побудуємо на гроші ЄБРР
Проте далі створення компанії-покупця ТОВ «Трипільські будівельні матеріали» і грандіозних прожектів по добудуванню обухівського заводу за участю німецьких і французьких фірм діло так і не пішло. Інвестор відверто не поспішав вкладати свої кошти. Більш того, на прохання керівництва підприємства виконавчий комітет Обухівської міськради звільнив ТОВ «Трипільські будівельні матеріали» від сплати податку на землю.
З одного боку, це свідчить про надії, які покладала місцева влада на підприємство, що, отримавши багате іноземне інвестування, відплатить стократ: відрахування в бюджет, робочі місця, соціальна сфера... З іншого боку — чи то про надмірну обережність, чи то про скнарість заокеанського інвестора-мільйонера, котрий, скориставшись довірливістю аборигенів, придбав, уважай задарма, корпоративні права й, напевне, не збирався що-небудь добудовувати.
Причин, щоб нічого не робити, завжди можна знайти предостатньо. Одна з найвагоміших, з тих, що згадуються ТОВ «Трипільські будівельні матеріали» у відписках для ФДМ, — Європейський банк реконструкції та розвитку так і не вирішив питання про надання кредиту. Хоча, зрештою, інвестором є респектабельний канадський бізнесмен Юрій Охрим, а не ЄБРР. Друга причина — непевність у достатній ємності ринку збуту. Навіть якби це так і було, питається: хто й про що думав, коли купував об’єкт?
Потім виявилося, що відсутня сировина для виготовлення якісної лицювальної цегли. Було б дуже дивно, якби кар’єри в наш час активізації будівництва роками смиренно чекали, коли їх ощасливлять своєю увагою підприємства з іноземними інвестиціями. До слова, аналогічне за профілем підприємство «Слобожанська кераміка», що прославилося поставками своєї лицювальної цегли в Росію для будівництва дачі президента Путіна, теж завозить сировину. Та Обухівський завод керамічних стінових матеріалів мали запустити набагато раніш слобожанського. І якби все йшло за планом, не виключено, що цеглу для дачі Путіна возили б з Обухова. Та що там Путін, якщо київські будівельники постійно скаржаться на дефіцит цегли й високі ціни.
Палець об палець
не вдарили
Як би там не було, але держава пішла на приватизацію не для того, щоб хтось буквально згноїв будівлі й устаткування, придбані за народні гроші. Хоча це звучить пишномовно, але те, що ми бачимо на фото, — це наші з вами гроші. Причому гроші чималі. Дивовижно, але нові хазяї палець об палець не вдарили, щоб хоч збереження народного майна забезпечити. Заощадили навіть на охороні — спочатку споруди й техніка руйнувалися під дією природно-кліматичних чинників, потім безхазяйне майно попросту розкрадалося.
Гаразд, припустимо, інвестор не тривожиться про свій імідж і не дуже рахується з такою «незручністю», як дотримання законів України. Але чи могло колишнє керівництво Фонду держмайна запобігти фактично знищенню державної власності? Могло. І за законом мало б це робити, не залишаючи власників підприємства у покої доти, доки вони повністю не звітували по свої інвестиційні зобов’язання. (Якщо тільки ці інвестори не ввели й ФДМ в оману, звітувавши про «виконані» зобов’язання.) А так виходить, довірилися іноземному інвесторові й проспали… ні, фактично втратили підприємство.
P. S. Примітно, що Юрій Охрим на початку травня знову відвідав Україну в складі канадської делегації на чолі з мером м. Торонто. Делегатів приймали на найвищому рівні. Знову звучали обіцянки про інвестування...
Коментар експерта
Анатолій Бублик,
генеральний директор асоціації «Київбудматеріали»
— Будь-який проектант може підтвердити, що нормативні терміни будівництва такого заводу складають 14 місяців. Але через бездіяльність основного власника держава практично втратила підприємство, у яке свого часу вклало 4,2 млн. дол. Інвестор за цей час не вклав у підприємство жодної копійки. Замість цього — одні розмови й спроби почати якісь дії. А в столичній області немає нормальної керамічної цегли. Половина заводів старого зразка закриті. Якщо раніше Київська область випускала 570 млн. шт. цегли за рік, то сьогодні тільки 200 млн. Доводиться завозити з інших регіонів, у результаті ціна зростає.
Оскільки сьогоднішній власник не виконав інвестзобов’язання, підприємство мають повернути державі й згодом продати інвесторам, які зможуть протягом 10—12 місяців увести завод в дію.