Перебіг масштабних процесів глобалізації у світі, підвищений інтерес міжнародного співтовариства до швидкості одержання інформації, її якості й незаангажованості поставили й перед Україною проблему розробки єдиної державної інформаційної політики.
Цікаво, що противники як глобалізації, так і «повальної інформатизації» суспільства наводять практично однакові аргументи.
Перші стверджують, що перетворення світового співтовариства на єдину всепланетну спільність неминуче призведе до втрати існуючих на цей час основ державності, втрати значимості державного управління і як наслідок до руйнування основ, на яких тримається усвідомлення національної єдності, до змішування націй в «аморфне ціле». Другі кажуть, що необмежене поширення інформаційних технологій неминуче спричинить втрату державним апаратом керівної ролі на всіх рівнях — від уряду й до місцевих органів управління. Нібито це станеться через те, що населення, діставши оперативний доступ до інформації завдяки повсюдному впровадженню інформаційних технологій, братиме дедалі активнішу участь у державному управлінні й «потіснить на другий план» державні інститути влади. Наслідком необмеженого поширення «електронної демократії» її противники бачать і втрату основ державності, «розбрід в умах», розпад основ суспільства.
Водночас, обговорюючи такі проблеми, не слід забувати, що найефективніші способи їх розв’язання зводяться до принципу «створи себе сам». Можна довго бідкатися з приводу втрати національної самосвідомості, але об’єктивна точка зору полягає в тому, що цей процес не відбувається незалежно від «носія» цієї самосвідомості. Якщо людина любить свою батьківщину, знає її історію, мову, культуру і, найголовніше, вірить у її майбутнє, їй не загрожує втрата національної самосвідомості. Причому вона залишиться «громадянином нації» незалежно від того, вступить Україна в якесь міждержавне об’єднання чи житиме відособлено.
Усе сказане справедливо й щодо «електронної демократії». Органи державної влади не втратять свого значення доти, доки виправдовуватимуть необхідність свого існування якісною роботою у сфері керування країною. Власне, для того їх і створювали. Надати населенню можливість оперативно одержувати інформацію про діяльність державних інститутів — означає надати йому право активної участі у прийнятті рішень, які безпосередньо позначаться на тому ж таки населенні. Говорити в цьому разі про втрату ролі держави безглуздо, оскільки «право на участь» буде не альтернативою, а додатковою допомогою в пошуках рішень. Адже коли необхідно вибрати оптимальний шлях розв’язання проблеми, то краще вибирати не з трьох, а з трьох тисяч ідей.
Авжеж, по-людськи можна зрозуміти чиновників, котрі не прагнуть ощасливити населення додатковими даними, зокрема й про свою роботу. Вони просто бояться конкуренції ідей і як наслідок наочного свідчення того, що вони або погано виконують свої обов’язки, постійно опиняючись «у хвості» обговорення, або цілком некомпетентні. Так, їх по-людськи зрозуміти можна. Але постає запитання, а навіщо державній машині «проржавілі шестерінки»?
Усіляко підтримуючи ідею запровадження «електронної демократії» як такої, водночас необхідно наголосити, що вона вимагає обов’язкового перегляду парадигми державного адміністративного управління.
Нині державні органи трактують поняття інформаційної політики у «вузькоспеціальному» сенсі. Більшість чиновників, використовуючи цей термін, має на увазі певний спосіб «обробки» даних, внаслідок чого інформація перетворюється на інструмент свідомої маніпуляції і виконує суто технічну функцію поруч з іншим «інструментарієм», що є в розпорядженні чиновника: кадри, матеріально-технічні й фінансові ресурси тощо. Тим часом навіть поверховий аналіз нинішньої ситуації свідчить, що український чиновник, як правило, не дає ради навіть вузькому завданню — контролю інформаційного потоку.
Попри численні заяви ЗМІ про труднощі, пов’язані з «тиском» державної цензури, процес підготовки інформації реально контролюється тільки в державних ЗМІ. В інших можна говорити лише про «розбір польотів» уже після того, як «смажений факт» став надбанням загалу.
Найчастіше діяльність сучасного чиновника в цьому напрямі зводиться до спроб ведення кількісного «обліку» інформаційного потоку, та й то лише в частині, яка безпосередньо стосується його міністерства або відомства. Така діяльність не несе ніякого значеннєвого навантаження, крім прагнення вивести «кількісний показник відкритості» того чи іншого інституту влади. І це лише найочевидніша компонента «інформаційної неспроможності» держорганів.
Державний інформаційний простір не можна назвати ні комфортним, ні навіть цілісним. Національну програму інформатизації було ухвалено ще 1998 року, а в 2000—2001 роках передбачалося створення й розвиток більш як 30 інформаційно-аналітичних систем різного рівня, близько двох десятків загальнодержавних електронних систем інформаційних ресурсів. Проте українські міністерства й відомства досі у процесі прийняття рішень використовують застарілу, а часто й слабо систематизовану інформацію. Дуже наочно це твердження демонструє аналіз регіональних інформаційно-аналітичних систем. Якісно їх можна поділити на інформаційно-довідкові — таких близько 8% від загальної кількості, інформаційно-пошукові — 7%, системи автоматизованого обліку — 12%. І тільки 7% регіональних систем — це бази даних, пов’язані з ухваленням управлінських рішень.
Як правило, основною причиною, що перешкоджає інтенсивному розвитку державного інформаційного поля, називають недостатнє фінансування. Тим часом за чотири роки існування Національної програми інформатизації на це виділено майже 13,3 млн. грн. прямого фінансування, до того ж використано ще близько 90 млн. грн. непрямих «вливань» і стільки ж технічної допомоги.
Здавалося б, нарікати на серйозний брак коштів немає підстав. Безглуздо було б говорити також про те, що середньостатистичний український чиновник не має уявлення, що таке комп’ютер. Навпаки, попросіть будь-кого з них скласти список матеріально-технічного забезпечення, необхідного для нормальної роботи, і більшість неодмінно введуть до переліку «персоналку» з Інтернетом. Проблема в тому, що прагнення роздобути у своє розпорядження певний набір технічних засобів ще не означає наявності бажання та й знань, необхідних, аби цим устаткуванням користуватися. Ще б пак! Адже головне — «перетягнути під себе» якнайбільше матеріальних ресурсів, а там — хоч трава не рости.
Отримавши жаданий персональний комп’ютер, чиновник, швидше за все, радо кинеться його використовувати... як друкарську машинку та пристрій для ігор. А про використання інтернет-ресурсів годі й говорити! Статистика відвідування сайтів Всесвітнього павутиння українськими користувачами (кількість звернень до порнографічних сайтів у декілька разів перевищує кількість, приміром, запитів на перегляд новин) свідчить про те, що ця, так би мовити, робота має занадто мало спільного з інтересами країни.
Тобто «розруха не у вбиральнях, а в головах», як полюбляв говорити колоритний герой Булгакова — професор Преображенський. Безплідні спроби державних інститутів реалізувати Національну програму інформатизації сьогодні призводять лише до безглуздого нагромадження матеріально-технічних засобів, які не використовуються й на десяту частку своїх можливостей. У міністерствах та відомствах сформувався абсолютно нелогічний і безглуздий стереотип, який автоматично зараховує обладнаних «персоналками» чиновників у розряд прогресивних державних діячів.
Не можна сказати, що інформаційні системи в органах державної влади не створюються зовсім. Таких ресурсів досить багато, проте всі вони розрізнені, і до того ж рівень їх використання, навіть на окремо взятих робочих місцях, не відповідає потенційним можливостям цих систем. Найчастіше такий підхід до організації інформаційного середовища виливається в створення «смітників даних», де можна знайти практично все, що завгодно, правда, лише за наявності великої кількості часу, сил і бажання. Отже, навіть маючи у своєму розпорядженні досить потужні інформаційні механізми, але не маючи навичок ефективної організації інформаційного середовища, інститути влади в цілому, як і колись, використовують «паперовий» документообіг, день у день дедалі більше відстаючи від життя. Для населення це виливається в необхідність адаптуватися до постійних «заносів» держструктур, а часто й у неможливість домогтися реалізації своїх прав через непередбачені ускладнення, що раз у раз виникають у процесі «розкопок» необхідних документів. З усього сказаного бачимо, що на сьогодні одним із першочергових завдань має стати створення інтегрованої державної інформаційно-аналітичної системи, а також концентрація ресурсного, методичного й технічного управління в єдиному центрі.
Такий центр має бути окремою, незалежною від інших відомств структурою, підпорядкованою безпосередньо Президенту.
Зрозуміло, це дуже серйозне, зі стратегічного погляду, зауваження відразу викличе сплеск активності затятих противників бюрократії. Вони заламуватимуть руки, супроводжуючи цей жест сумними виразами облич, і, звівши очі до неба, запитуватимуть, навіщо, мовляв, потрібна ще одна структура, якщо держчиновників і так хоч греблю гати. Є ж Держкомітет зв’язку й інформатизації, він і повинен займатися створенням інформаційного поля. Як додатковий аргумент цей гіпотетичний противник бюрократії міг би пригадати й сумну долю «відпрацьованого» Агентства з інформатизації при Раді національної безпеки і оборони, а також про недавню ліквідацію Держдепартаменту інформаційних технологій і комп’ютерних мереж Держкомзв’язку.
Були структури, і немає структур, отже — непотрібні вони зовсім, і нічого тут заводити мову про створення «іншої такої самої»!
Правда, шановний противник бюрократії навряд чи пригадає, що серед цілей діяльності Держкомзв’язку немає навіть натяку на розробку концепції інформаційної політики держави. Держкомзв’язку не займається й розробкою методології її впровадження, з чого слід було б зробити висновок, що комітет обмежився суто технічними аспектами створення інформаційного простору для держорганів. Організація надійних інформаційних комунікацій між держструктурами, створення баз даних, надання громадянам інформаційних послуг через Інтернет — усі ці кроки, безумовно, важливі. Проте їхня кінцева мета — створення статичної інформаційної структури без будь-яких перспектив і ознак розвитку.
Тепер слід поставити противникові бюрократії зустрічне запитання: навіщо давати вже існуючим структурам завдання, з якими вони потенційно не можуть впоратися? Ну, з’явиться в чиновників ще одна інформаційно-аналітична система. Держкомзв’язку радісно відрапортує про освоєння чергових мільйонів. А далі що? Кому потрібна така діяльність, якщо її кінцевий результат — вкласти гроші, а не змусити ці гроші працювати?
Те ж саме справедливо і щодо колишнього Агентства з інформатизації. У результаті його діяльності в РНБО з’явилося дві пошукові системи й чотири види архівів, кожен із яких є окремим і самодостатнім утворенням, але не дозволяє проаналізувати якусь ситуацію у всіх її аспектах. Це ще один приклад технічного підходу до вирішення стратегічного завдання. Він дозволяє виконавцю відзвітувати, але при цьому не дає бажаного результату замовникові.
Завдання набагато ширше, ніж те, що нам сьогодні подають як комплексні рішення.
Структура, назвемо її, приміром, Держкомісією з інформаційної політики, виконуватиме не так технічні, як аналітичні завдання. До них можна зарахувати управління інформаційними ресурсами, розробку концепції державної інформаційної політики для органів держуправління і методів її здійснення, аналіз оперативної інформації та складання на його основі довгострокових планів розвитку управлінської системи. І це лише частина обов’язків запропонованої структури! На тлі цих стратегічних завдань технічні аспекти створення інформаційного простору, що забезпечує зв’язок та обмін інформацією між інститутами влади, бачаться саме так, як і повинні — завданнями-одноденками. Гадаю, що саме діяльність такого аналітичного й методологічного центру може забезпечити реальні зрушення у справі виконання указу Президента «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України і органів державної влади». До речі, указ підписано ще 14 липня 2000 року й досі не виконано.
З усього сказаного прямо випливає і необхідність підпорядкування новоствореної структури безпосередньо Президентові. Очевидно, що, будучи підпорядкованим іншому відомству, такий аналітично-методологічний центр неминуче «скотиться» на вирішення незначних завдань, пов’язаних з усуненням окремо взятих незручностей вищого начальства, а глобальну проблему створення загальнодержавного інформаційного простору для органів держуправління так і не буде розв’язано.
Як інтеграційну базу для створення єдиного інформаційного поля для органів державної влади розумно було б використовувати інформаційно-аналітичну систему центральних органів виконавчої влади, робота зі створення якої істотно активізувалася торік. Вже сьогодні помітно, що в Кабінеті міністрів набагато більше прибічників ідеї електронного уряду, ніж в інших структурах. Відтак за оперативністю роботи і за інформуванням населення про її результати Кабмін набагато випереджає решту міністерств та відомств. Приміром, лише перегляд сайтів держорганів України 5 червня засвідчив, що останню інформацію, розміщену Кабміном, датовано 5 червня, причому з’явилася там «день у день». Мало які держоргани можуть похвалитися такою оперативністю. Рахункова палата України — орган, зобов’язаний займатися питаннями фінансово-економічного контролю, що передбачає необхідність швидкого реагування на ситуацію, — як з’ясувалося, живе «вчорашнім днем». На сайті палати остання новина з’явилася 4 червня. А останнє повідомлення на сайті Верховної Ради датовано досить обтічно: «травень 2002 року». Наочніший приклад знайти складно.
Таким чином, широке застосування інформаційних технологій у Кабінеті міністрів могло б служити ефективним стимулом для інших органів виконавчої влади, створюючи атмосферу необхідності відмови від «паперових методів».
Проблема створення в Україні комфортного та всеосяжного інформаційного середовища сьогодні надзвичайно актуальна ще й тому, що «право на комунікацію» згадане в доповіді «ЮНЕСКО й інформаційне суспільство для всіх» як один із найважливіших аспектів існування сучасного демократичного суспільства. І з цим твердженням не можна не погодитися.
Проте, як уже говорилося, створення інформаційного середовища без створення структури, що впроваджуватиме й розвиватиме це середовище, абсолютно недоцільне. Для реальної підтримки діяльності інститутів влади Україні потрібен загальнодержавний інформаційно-аналітичний центр, що міг би не тільки нагромаджувати розрізнені дані (такі процеси ведуться нині в різних міністерствах і відомствах, але без відчутного результату), а й аналізувати одержану інформацію, не тільки опрацьовувати запити населення та організовувати форуми, а й надавати органам влади консультації з актуальних питань і аналітичні «виклади». Такий центр міг би моделювати процеси державного управління та проводити моніторинг діяльності держструктур.
І лише за таких умов ми одержимо «електронну демократію», яка буде справді демократією, а не її імітацією, і при цьому не лише збережемо, а й підвищимо рівень керованості держави. Здається, при таких перспективах створення настільки необхідної держструктури стане дуже невеликою платою, особливо враховуючи, що альтернативи просто немає.