Малий та середній бізнес є пріоритетом розвитку будь-якої держави з перехідною економікою, дзеркальним відображенням процесу демократичних реформ у країні
У реальній економічній системі питання про необхідність розвитку малих і середніх форм підприємництва набагато складніше, ніж може видатися на перший погляд. На цей різновид бізнесу покладено завдання модифікації соціальних та економічних процесів у державі. Найважливіша складова такої модифікації — забезпечення додаткових робочих місць, що дає змогу державі безболісніше вийти з процесу реструктуризації великих підприємств, на яких вивільняється величезний людський потенціал.
Малий та середній бізнес спроможний набагато швидше реагувати на кон’юнктуру ринку, знаходити свою нішу у виробництві товарів і послуг, а отже, має більше шансів на виживання в періоди економічної нестабільності. Крім того, специфіка малих форм підприємництва повністю виключає можливість монополізації ринку.
Особливо варто згадати про ділову активність представників малого та середнього бізнесу як найважливішу складову соціальних перетворень у країні. Цей чинник сприяє зняттю соціальної напруги в суспільстві, підвищенню загального рівня економічної грамотності населення, скорочує поле застосування авторитарних управлінських механізмів. І це — далеко не повний перелік можливостей позитивного впливу малого та середнього бізнесу на соціально-економічне середовище держави.
Проте українському бізнесу властиві певні особливості. Функції малого та середнього підприємництва в нашій країні звужені чи й узагалі не задіяні. Чому, які пояснення цього?
Дисбаланс відповідальності
На перехідному етапі розвитку України незаперечною мала стати наявність політичної волі, без якої малий та середній бізнес розвиватися не зможе. І підтримку підприємництву проголосив Президент. Курс на соціальні й економічні перетворення, закріплений у його програмі, указах, забезпечив протягом останніх чотирьох років зростання у цій сфері в середньому на 15% щорічно.
Відповідно до статистичних даних, рівень розвитку малого бізнесу як складової національної економіки в Україні вищий, ніж в інших країнах СНД. На відміну від сусідів, основними векторами програм з підтримки підприємництва у нас стали дерегуляція, регуляторна політика і спрощення оподаткування, обліку та звітності.
Дерегуляція була першим політичним кроком із боку влади, що засвідчив рішучість інституту президентства й особисто Л.Кучми створити повноцінну структуру малого бізнесу. Було продемонстровано саме політичну волю, оскільки вперше надавалося право зупиняти рішення виконавчої влади, які не відповідають Національній програмі сприяння розвитку малого підприємництва. Взагалі-то за реалізацію цієї програми відповідальність однаковою мірою несуть і Президент, і уряд, і Верховна Рада. Проте міру відповідальності уряду і парламенту де-факто так ніхто і не відстежував, тому в цьому питанні виник певний дисбаланс.
Прийняти рішення про можливу зупинку нормативного акта, інакше кажучи — викликати на себе як на Президента негативну реакцію і місцевих чиновників, і Кабінету міністрів, — сильний політичний крок. Але набагато важливішими були наслідки, адже проведена дерегуляція виявила глибокі негативні процеси в економіці України. Процес зупинки одних регулюючих документів провокував появу нових. До речі, таке явище характерне не лише для нас. Наприклад, у Чехії за три роки було проведено регуляторну реформу, зарегульованість як явище вважали викорененим. Проте вже невдовзі потреба у комітеті з дерегуляції виникла знову, тому що негативні для підприємництва процеси відновилися. Така вже сутність чиновника — прагнення регулювати, керувати суб’єктами господарювання у нього в крові.
Так, повністю відкидати державне регулювання неможливо, проте регулювати необхідно з позицій як держави в цілому, так і підприємців зокрема. Класичний закордонний досвід свідчить, що навіть у державах з віковими традиціями, таких, як Англія, донині існує комітет регуляторної політики, який, отримуючи сигнали про неправильні держрегуляції, організовує розслідування їх ефективності, перевіряє, чи немає корупційного впливу.
Перш ніж запровадити нове правило ведення бізнесу, там спочатку вивчають, чи підтверджене воно економічною доцільністю, проводять громадське обговорення. Якщо порівняти це з ситуацією в Україні, де ринкові закони зазнають змін зі набагато більшою швидкістю, ніж в Англії, то наявність фільтра, який відстежує регуляторні впливи й особливо корупційні втручання, дуже важлива. Це ще раз доводить, що запровадження регуляторної політики — досить непопулярний крок, який потребує політичної сміливості.
На жаль, в умовах, що склалися, рівень допомоги Держпідприємництву від уряду незначний. І річ не в тому, що цього не хочуть прем’єр-міністри: до перших у Кабміні осіб таких рішень не допускають чиновники, котрі їх візують. Цю проблему, можливо, вдасться вирішити, створивши у Верховній Раді спеціальний комітет з відстежування доцільності регуляцій та запровадивши практику періодичних звітів усіх міністрів за процес регуляції і дерегуляції у підпорядкованих їм галузях.
Доцільність визначається розрахунком
Чим же поганий для чиновника Указ Президента «Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва», в якому всю процедуру розписано буквально крок за кроком? Ця політика веде до більшої прозорості влади, ускладнюючи проходження корупційних, лобістських рішень. Нею передбачене подання проекту будь-якої регуляції з обов’язковим її економічним обгрунтуванням. Не прораховуючи ефекту для держави, ми так і не виліземо з хронічного дефіциту бюджетних ресурсів. Адже сам факт, що дохідна частина бюджету становить близько 10 млрд. дол., неприйнятний для країни, яка рухається шляхом ринкової економіки.
Причина полягає в тому, що сьогодні не існує відповідальності за невиконані програми, укази. Міністри, які ігнорують або відверто не виконують своїх функцій, покарання не несуть. Яскравим прикладом цього може слугувати відома кампанія з запровадження гарантійних талонів. Якби до ухвалення рішення на рівні уряду було прораховано економічну доцільність цієї регуляції, то навряд чи новація взагалі була б можливою. (До речі, якщо навіть досі немає класифікації груп товарів, то як можна було ухвалювати рішення щодо гарантійних талонів, коли не відомо, на що воно поширюється?)
Такі факти не поодинокі. Наприклад, при запровадженні санітарних книжок для підприємців передбачалося, що коштуватимуть вони три гривні, але сьогодні з’ясувалося, що дешевше, ніж за 15 грн., їх у країні не купити. Очевидно, що через Кабмін пройшов регуляторний документ за відсутності з боку уряду бодай якогось аналізу — чи дала регуляція очікуваний результат? Та й чи гарантує вона належний рівень санітарії? Адже не секрет (з приводу цього є чимало інформації), що, проходячи медогляд, вартість якого становить 75 грн., достатньо принести традиційні цукерки з пляшкою шампанського — і одержиш у санітарній книжці печатку. Переконана: якби сьогодні провести дослідження ефективності впровадження цієї постанови, воно виявило б досить сильний корупційний вплив. Таких прикладів, на жаль, багато.
Ніхто на сьогодні не підрахував, скільки коштуватимуть бланки суворої звітності, голограми, сейфи, в яких зберігатимуть ці бланки, додатковий працівник, зарплата, нарахування. Тобто суб’єкти господарювання зазнають додаткових витрат, що призведе до підвищення собівартості та зниження прибутків. Відтак програють і споживач (ціна стане вищою), і бюджет (податків поменшає). А у виграші буде тільки той, хто виготовляє ці бланки та голограми.
Позиція Держпідприємництва на засіданні Кабміну з цього питання прозвучала чітко. Постанову рано чи пізно буде скасовано. Але ж має хтось відповідати за цей період викинутих грошей.
Два роки поспіль Держпідприємництво зупиняє 38—40% проектів, підготовлених органами центральної виконавчої влади. При цьому не можна не сказати, що більшість запропонованих документів не є взірцем професіоналізму в галузі регуляції. Все набагато простіше: підприємець має зайти в якусь організацію, заплатити в ній, або купити в неї, або ж оплатити послуги. Ці факти зайвий раз доводять, що проведення через Верховну Раду законопроекту «Про основи державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності» має стати лакмусовим папірцем професіоналізму і відповідальності народних депутатів перед своїм народом.
Якщо ми хочемо впливати на формування сприятливого середовища для ведення бізнесу, не можна просто чекати еволюційної зміни культури і ментальності державного чиновника. У країні мають бути створені щонайпрозоріші процедури, аби ніхто й ніколи не міг дати чиновникові можливості порушити Божу заповідь: не укради. Потрібна перепона, яка перешкоджатиме йому це зробити, оскільки впевненість у безкарності породжує злочин.
Працює, але потребує модернізації
Йтиметься, як ви розумієте, про спрощену систему оподаткування. Перший крок до неї було зроблено з ініціативи громадських організацій 1996 року. Тоді чомусь вважалося, що кожен, хто стоїть на ринку, заробляє дуже великі гроші. Проте, проаналізувавши систему відрахувань, виявили, що податки, які надходять від ринкових торговців до бюджету, становлять не більше 5 грн. на місяць. Це був податок на прибуток, який фіксувався в зошитах. Коли запроваджувався фіксований податок, було зрозуміло, що ми захищаємо підприємців від величезної армії чиновників, які збирають хабарі. Вже 2001 року кількість зайнятих за спеціальними режимами оподаткування становила 2166,4 тис. осіб, або 10,2% населення, що працює в усіх сферах економічної діяльності України.
Сьогодні вважається, що фіксований податок існує в усьому світі, а вже у країнах СНД — тим паче. Проте це далеко не так: ми першими серед країн СНД запровадили його. І завдання при цьому вирішувалося більшою мірою соціальне, ніж економічне. Але, як засвідчили дані податкової адміністрації, уже за перший рік надходження до бюджету зросли більш ніж учетверо.
На жаль, місцева влада, яка визначає ставки фіксованого податку, реалізувала цю ідею на свій триб, збільшивши ставку, а не залишивши її на рівні приблизно 40 грн. по всій Україні. Якби не це, надходження до бюджету зросли б у вісім разів. Тобто не всі представники місцевої влади реально прорахували наслідки такого кроку. Адже в центрі уваги будь-якої влади має бути створення робочого місця (тоді підуть податки в бюджет), а не запровадження великого податку.
Аналіз стану підприємництва в Україні свідчить, що представники вітчизняного бізнесу найчастіше не знають законодавчої бази, мають слабке уявлення про завдання уряду і парламенту, не кажучи вже про роботу конкретного депутата. Та це — лише умови, в які поставлені підприємці. Багато хто з них виживає, працюючи повний світловий день, без вихідних, відпусток. Тому пріоритети розвитку України, у тому числі й малого бізнесу, потребують змін.
Сьогодні головним інструментом побудови демократичного суспільства, утвердження соціально-ринкової економіки України має стати просвіта. Найважливіше зараз — організувати систему навчання підприємців на місцях. Якою може бути схема її організації?
По-перше, у рамках такого «всеобучу» потрібні радіо- і телепрограми в зручний для підприємця час, де в доступній формі викладатиметься ідеологія кроків уряду, влади. По-друге, до підприємця має доходити вся інформація про те, чому необхідно ухвалити той або інший закон. До того ж, він має безпосередньо його обговорювати і знати, хто автор того чи того документа або регуляції. Це поставить ще один бар’єр на шляху різних лобістських впливів із боку чиновників. По-третє, необхідно, щоб ЗМІ активізували просвітницьку роботу загальнопідприємницького плану — наприклад, як краще вкласти кошти, про права представників малого та середнього бізнесу під час реєстрації, про те, як будувати свої стосунки з перевіряючими тощо.
По-четверте, треба реалізувати навчання на місцях: відкрити школи (на зразок вечірніх), аби надати можливість усім охочим вчитися за 20 грн. працювати з комп’ютером (якщо цього не станеться в найближчих два роки, нам не уникнути початку економічної ізоляції). У таких навчальних закладах треба кожному дати хоча б мінімальні юридичні знання щодо захисту своїх прав. Бо хоч би якої форми власності було підприємство — державне, акціонерне, приватне, комунальне тощо, якщо його керівник недостатньо освічений — це вже 50% неуспіху.
У зв’язку з цим слід зазначити, що одна з найбільших проблем на сьогодні в Україні — відсутність повноцінного менеджменту. При цьому десятки наших вузів продовжують продукувати безробітних зі спеціальностями, які не були затребувані на ринку ще 20 років тому. Проте проблема не лише в цьому. Ми ще не звикли усвідомлювати, що, наприклад, служити чужій справі не соромно і що можна гарно заробити, уміючи добре продавати свої знання та уміння. Без таких змін у масовій свідомості неможливий рух уперед.
Якщо держава акцентує на тому, щоб платити гроші безробітним, то в результаті ростиме кількість безробітних. Здається, це не наш вибір. Саме тому необхідно негайно розпочинати просвітницьку роботу в підприємницькому середовищі. Вона стане сполучною ланкою між владою і підприємцями, для того щоб іти разом, а не поодинці; тоді знайдуть розуміння і підтримку реформи, які необхідно запровадити, — адміністративна, регуляторна, податкова та пенсійна. Перші чотири реформи, без яких прогрес неможливий.
Необхідно подолати бар’єри
У нашої країни потенціал не гірший, аніж в інших. Проте потрібні конкретні кроки для його використання. Порівнюючи програми розвитку малого бізнесу в Європі й в Україні, варто звернути увагу на те, що практично в кожній цивілізованій країні малий бізнес починається з власного, сімейного капіталу. Наприкінці 80-х — початку 90-х в українців було відібрано 89 млрд. рублів на рахунках Ощадбанку. Цих коштів вистачило б для розвитку європейського рівня малого бізнесу. Але наш малий бізнес формувався в умовах, коли населення не мало сімейного капіталу. Цей факт, а також сваволя місцевої влади в деяких регіонах визначають рівень залучення населення у сферу малого бізнесу.
Так, порівнюючи останні дані з результатами трирічної давності, отриманими під час дослідження стану малого бізнесу по всій Україні в рамках акції «Підприємець XXI століття», відзначаєш, що кількість підприємців у деяких регіонах зменшилася. Зафіксовано випадки зменшення кількості суб’єктів підприємницької діяльності — представників малого бізнесу: наприклад, у Вінниці та Вінницькій області, у Черкасах, особливо в сільській місцевості. Так, у Вінницькій області пересічний сільський підприємець сплачує податок 100 грн. і торгує усього двічі на тиждень, що не дає бізнесові можливості повноцінно розвиватися.
Завдяки дії двох указів Президента багато малих підприємств змогли накопичити капітал і готові зайнятися середнім бізнесом. Тепер головний бар’єр — ставлення місцевої влади. Потрібне її бажання створити умови для організації робочих місць, передбачити прозорі процедури виділення земельних ділянок, прийняття рішень з надання приміщень тощо. Позитивним прикладом може служити Миколаїв, де створено єдиний офіс, відомий під назвою «антитяганинний»: тут зосереджено всі необхідні для реєстрації структури.
Ще один бар’єр — відсутність закону про мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва. Вже два роки відповідний законопроект перебуває в парламенті. Крім нього, в довгій шухляді опинилася ще низка документів, які могли б сьогодні не дати зупинитися зростанню малого бізнесу. Всі політичні сили нової Верховної Ради повинні подивитися на цю проблему по-новому, переглянути законодавство, яке гальмує розвиток малого та середнього бізнесу, наприклад закон про створення шести фондів соціального страхування.
Шість фондів — це, окрім іншого, шість офісів, стільки ж штатів, причому не лише в Києві, а й в обласних та міських центрах, — інакше кажучи, розмивання державних грошей, безвідповідальність. А чи не простіше було б створити один державний фонд соціального страхування з коштами у держбанках? Після чого ці кошти можуть у разі потреби перерозподілятися державою в тому або іншому напрямку, як-то: перепідготовка безробітних, створення страхової медицини тощо.
Підсумовуючи, можна зробити такі висновки.
1. Рівень розвитку малого бізнесу є показником рівня демократії в державі.
2. Щоб не було дисбалансу відповідальності за проведення регуляцій, потрібно перерозподілити її, можливо, аж до створення у вищому органі законодавчої влади комітету, підкомітету або іншої структури, а також сформувати інститут відповідальності всіх міністрів за здійснення регуляції і дерегуляції.
3. Спрощена система — не розкіш у системі оподаткування, а необхідність. Тож вона неодмінно має бути передбачена в Податковому кодексі України.
4. Підприємця треба «вирощувати», просвіщати. Як свідчать практика і міжнародний досвід, цей процес не може бути разовим або одномоментним.
5. Подолати тенденцію уповільнення зростання кількості малих підприємств, що намітилася в Україні, можна лише шляхом нормативних і фінансових ін’єкцій.
Держпідприємництво готове ввійти до будь-якої робочої групи з питань малого бізнесу, оподаткування, соціальної політики тощо, аби вирішувати проблеми спільно, незважаючи на політичну або партійну орієнтацію. Ми просимо, щоб про підприємців згадали не через два роки — напередодні президентських виборів і не через чотири — під час парламентських.