Протягом останнього часу в Україні надзвичайно велику увагу почали приділяти проблемі розвитку інформаційного суспільства (ІС). Причому як громадські організації, так і державні органи. І якщо громадськість вбачає в ІС мало не панацею від усіх економічних негараздів та політичних катаклізмів, то державні органи, на мій погляд, демонструють формальне розуміння проблеми розбудови Інформаційного суспільства. Хочу проаналізувати дві публічні акції, що останнім часом відбулися в Києві, — міжнародну конференцію «Проблеми та перспективи розвитку інформаційного суспільства», проведену Інститутом інформаційного суспільства і Фондом «Інформаційне суспільство» за підтримки міжнародного фонду «Відродження» та Світового банку, а також нинішній міжнародний конгрес «Інформаційне суспільство — стратегія розвитку ХХІ століття», організований Держкомзв’язку України та Міністерством зв’язку Росії.
Основною метою проведення міжнародної конференції «Проблеми та перспективи розвитку Інформаційного суспільства» було дослідження готовності України до розвитку і впровадження ІС. Тому участь у ній брали, здебільшого, громадські організації та науковці, що репрезентують більшість регіонів України, а також представники різних гілок влади. Конференція зафіксувала тенденції усвідомлення українською елітою необхідності трансформації суспільної моделі задля наближення її до вимог ІС. Більшість доповідей та висловлювань учасників конференції, як офіційних, так і кулуарних, стосувалися необхідності гарантування прав і свобод громадянина, забезпечення публічності української влади в обговоренні, прийнятті й імплементації рішень.
Аналізуючи кількісні та якісні показники конференції, можна побачити, що основними ініціаторами проблематики інформаційного суспільства є громадські діячі й науковці. Натомість державні службовці або самоусуваються від цієї проблеми, або займаються її формалізацією. Безумовно, є чимало чиновників (здебільшого середньої ланки), які розуміють необхідність запровадження високих інформаційних технологій у державному управлінні, проте вони не становлять критичної маси для серйозних зрушень у цій сфері.
Таким чином, можна констатувати, що зараз в українському суспільстві існує розуміння необхідності зміни суспільних цінностей, простежується прагнення громадськості контролювати процес обговорення, вироблення, прийняття та імплементації рішень стосовно ІС. Досить показовий у цьому контексті аналіз проведеного у рамках конференції анкетування. Звісно, розповсюдження й аналіз 70 анкет, напевно, не є коректні у масштабах всієї країни, але, усвідомлюючи той факт, що «занадто вузьке коло цих революціонерів», тобто переважна більшість людей, які справді цікавляться цією проблематикою, таки була присутня на конференції, — можна певні висновки зробити.
Отже, анкета умовно поділялася на 3 основні частини:
— актуалізація проблеми розвитку інформаційного суспільства (умовно кажучи, «чи потрібно це Україні»)
— перевірка сприйняття термінів «інформаційне суспільство», «електронне урядування», «електронна комерція», «цифрова демократія» тощо.
— Рекомендаційна частина.
Щодо можливості побудови інформаційного суспільства в Україні — переважна більшість респондентів припускали це, але у дуже віддаленій перспективі. Проте траплялися думки (їх було небагато), що цей процес непотрібен взагалі.
Загальну відповідь на запитання щодо перспектив розвитку електронного урядування в Україні та сьогоднішніх ініціатив держави у цьому питанні можна сформулювати однією фразою з анкети — «існує профанація ідеї». Найбільш поблажливі думки з цього приводу — «існують лише наміри», «закладається базис для розвитку» тощо. Що стосується перспектив впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у державному управлінні, то респондентами називалися терміни від 5 до 50 років.
Питання щодо зусиль українських науковців або громадських діячів у актуалізації проблеми розвитку Інформаційного суспільства було, швидше за все, сприйняте як риторичне. Лише 25% опитуваних визначилися з теоретиками та практиками, які опікуються цією проблематикою. Зокрема називалися праці Кастельса, Тофлера, Броуді, Єгар, Гейтса, Сороса. Із вітчизняних теоретиків та політиків, що «засвітилися» у цій сфері, називали такі прізвища: Кучма, Уткін, Шевчук, Лисицький, Баранов, Стогній, Азаров (Сергій), Додонов, Корж, Макарова, Шило, Мостовий (Борис), Колодюк, Стесін, Голобуцький, Пекар, Шнурко-Табакова, Мухін.
Досить показовими були відповіді на запитання щодо основних ознак інформаційного суспільства в побуті. Окрім теоретичних відповідей на кшталт «ІС = громадянське суспільство + інноваційна економічна система», «рівні можливості у доступі до інформаційних ресурсів», — було продемонстровано й утилітарний підхід. Так, найпоширеніша відповідь на це запитання була — «наявність доступу до Інтернету».
Досить показовими є відповіді на запитання щодо закупівель, зроблених через мережу Інтернет. Переважна більшість відповідей (до 99%) — «не робив ніколи». Лише кілька респондентів повідомили, що зрідка відвідують Інтернет-книгарні.
Також надзвичайно симптоматичними є відповіді на останні два запитання анкети — основні кроки для розвитку в Україні інформаційного суспільства, електронного урядування, електронної комерції тощо; та «Чи готова державна еліта до електронного урядування?»
Відповіді та рекомендації майже однозначні:
— владна еліта не готова
— робота, що проводиться чиновниками, — формальна
— система влади — корумпована та забюрократизована
— запорука розвитку інформаційного і громадянського суспільства — зміна системи влади.
Основними рекомендаціями є:
— наявність політичної волі
— законодавчі ініціативи
— система громадського контролю за виконанням програми
— запровадження відповідальності за реалізацію програми
— запровадження відкритих тендерів для розробки й реалізації програми тощо.
Остаточним результатом конференції стали два звернення — до Президента, Верховної Ради та уряду України, а також до міжнародних структур. У зверненнях констатувалася наявність формалізму в роботі щодо розвитку інформаційного суспільства, запровадження новітніх інформаційних технологій у державному управлінні в Україні, а також наголошувалося на необхідності зміни вектора співпраці міжнародних організацій та приділення уваги співробітництву саме із громадським сектором, як таким, що найпродуктивніше опікується цією проблематикою. Саме тому з ініціативою проведення конференції виступили дві громадські організації — Інститут інформаційного суспільства і фонд «Інформаційне суспільство». Також конференцію підтримали фонд «Відродження», Світовий банк, Секретаріат ООН — ці організації стали свого роду гарантією того, що учасників конференції почують не лише в Україні та що роль цього заходу важко буде недооцінити.
А 1—2 квітня у Києві проходив міжнародний конгрес «Інформаційне суспільство — стратегія розвитку ХХІ століття». Організаторами виступили Державний комітет зв’язку та інформатизації, який мав намір під час конгресу популяризувати розроблену ним програму «Електронна Україна». Нагадаємо, що програму громадськість оцінює досить неоднозначно.
Конгрес, що його проводили державні структури, ні в чому новому громадськість не переконав — той самий формальний підхід, ті ж самі голосні декларації та підзвітний характер виступів високих державних мужів. Очевидно, конгрес не стане вирішальним фактором на шляху розвитку інформаційного суспільства в Україні. Швидше, його можна сприймати як PR-акцію напередодні поїздки наших чиновників до Женеви на світовий саміт з інформаційного суспільства, що відбудеться влітку.