Якщо в нинішньої виборчої кампанії забрати показову іграшку "патріотизм", то неодмінно вигулькне давній популістський трюк - "податок на розкіш". Причому і те, й інше незмінно обґрунтовується принциповими "європейськими устремліннями". Така специфіка "пострадянського простору".
Усе йде до того, що нинішня виборча кампанія розігруватиметься кількома партіями, заздалегідь породженими на гроші "демократичного процесу". Все розвиватиметься під гаслом: "У Європі добре!". Або під давно відомим слоганом - "За все хороше, проти всього поганого!".
Не гріх буде згадати, що на попередніх парламентських виборах одна, не менш прогресивна, європейська партія великих вітчизняних промисловців не менш демократично йшла під гаслом: "Бджоли проти меду!". Або ще точніше - "За запровадження податку на розкіш!". Що з цього вийшло - зайвий раз нагадувати не треба. Але найцікавіше, що ця випробувана політтехнологічна іграшка на пострадянському просторі походила справді з традицій благодатної Європи. Правда, там це було на піку популярності всього якихось 100 років тому…
Перші варіанти податку на розкіш з'явилися в Європі аж ніяк не з метою виховання суспільної моральності, а для банального поповнення бюджету шляхом експлуатації марнославства. Саме так у 1798 р. з'явився англійський "податок на герби" - право виставляти герби на будинках, екіпажах, лівреях тощо. Спочатку він становив два фунти за право виставляти герб на екіпажі і по одному фунту - у будь-якому іншому місці. Прикметно, що такий податок на марнославство відтоді тільки зростав - і за ставками податку, і за рівнем збору.
Десь близько за рівнем марнославства стояв податок того ж часу на право полювання. Розумієте, у середні віки полювання було таким амбітним і улюбленим заняттям, що швидко набуло статусу ексклюзивної розваги короля. З цього приводу дворянам надавався особливий дозвіл на полювання в королівських лісах. Потім без особливого королівського дозволу заборонили полювати навіть у своїх власних володіннях. Але завжди можна було вирішити питання шляхом дозвільного грошового внеску. Пізніше дозвільну систему для статусних розваг розвивали вшир і вглиб: у Царстві Польському довгий час існував дозвільний податок на мисливських собак (хортів і гончих). Останній анітрохи не стосувався решти менш родовитого собачого сімейства.
Одне слово, так сталося, що податки на розкіш здобули свою початкову теоретичну розробку в найбагатших країнах того часу - Англії і Голландії. При цьому ряд височайших повелінь спирався не тільки на прагнення поповнити скарбницю грішми, а й зворушливо піклувався про своїх підданих - "покласти край розвиткові розкоші, що розоряє вітчизняну аристократію". У Голландії з'явився оригінальний податок на тюльпани. В Англії - податі на верхових коней, собак, рукавички, годинники, герби, пудру тощо. Про податок на пудру зразка 1775 г. - особлива мова. Оскільки унікальний він тим, що податі закінчилися не через зміну "розкішного" статуту об'єкта бажання чи відпадання в ньому потреби, а тому, що мода пудритися минула. Відповідно, через незначну суму податей цей податок у 1871 р. було скасовано.
На межі XVII-XVIII ст. у Європі настає період республіканських революцій, за результатами яких "особливі правила життя" починають усіляко зневажатися. А поруч із цими республіками з'являються королі, які ведуть досить скромний спосіб життя. І навіть більше того - мають намір привчити до цього своїх благовірних підданих. У Швеції в часи Карла XII, який вирізнявся простотою життя, запроваджено податки на чоловіче шовкове вбрання, перуки та позолочені шпаги. В Австрії засновано податок на чоботи й черевики, більярди й кеглі, екіпажі. У Пруссії Фрідріх Великий, що переслідував розкіш прусської аристократії, заснував податок на модні в ті часи французькі чоботи та черевики на високих підборах.
Не можна не вирізнити окремо англійський податок на прислугу. Спочатку передбачалося, що платитимуть додаткові податі за чоловічу і жіночу прислугу. Але згодом коло осіб звузилося до "чоловічої прислуги". Логіка "розкоші" тут така: з огляду на досить високу заробітну плату в Лондоні, можливість користуватися прислугою саме чоловічої статі вважалася достатнім критерієм "статусу" й "заможності".
Із усього цього найдовше проіснували: податки на полювання і мисливських собак, на рушниці, екіпажі та герби; на срібний і золотий посуд; на карти і більярд. Оскільки в усіх цих обставинах особистого життя розбиратися було складно, такі податки поступово перекочували на рівень земського управління. Мовляв, вам там видніше.
Можна сказати, що вичерпний досвід усієї цієї "боротьби з розкішшю" міститься вже в Основах фінансової науки на межі XX ст. Був такий період, коли "фінансова наука" і "фінансове право" ще не ділили між собою сфер впливу. Оскільки фінанси - це ніби як сфера виключно людської діяльності, в якій усе, що відбувається, осмислюється і потім свідомо змінюється з допомогою права. Але потім "економіка" і "право" стали відбруньковуватися одне від одного. "Економіка" почала претендувати на образ "природничої науки", а "право" - на роль неминущих "гуманітарних цінностей". Результат такого поділу на сьогодні сумнівний. Але наразі - не про це. Наразі - про старі, давно відомі істини.
"Податки на розкіш за своїм походженням порівняно нові; лише з розвитком багатства та нерівномірності в його розподілі набуває дедалі більшого й більшого розвитку і розкіш, а заодно й держави дедалі частіше вдаються до спроб оподаткування найбільш уживаних предметів розкоші. Держави при цьому керуються паралельно й інтересами фіска: їм здається досить вигідним і справедливим отримувати податок зі споживання предметів, які вказують на високе майнове становище особи, - й інтересами моральними, поліцейськими, оскільки вважають за необхідне у високих цілях моральності та суспільного добробуту протидіяти розвиткові розкоші.
Строго кажучи, ці податки не можна зарахувати ні до прямих, ні до непрямих податків: вони схожі на останні тим, що падають на предмети споживання, отож висновок про доходи особи робиться на підставі її витрат, і відрізняються від них тим, що стягуються не з виробника, а прямо зі споживача предметів, і що самі предмети, на які вони падають, надходять у тривале користування особи, чого зазвичай не трапляється у непрямих податках; навпаки, з прямими податками податки на розкіш мають ту спільну рису, що стягуються безпосередньо з тієї особи, котру мають намір оподаткувати.
Загальний висновок стосовно податків на розкіш такий. Не можна не погодитися, що оподаткування предметів розкоші, які слугують прямими ознаками багатства і заможності, безперечно доцільне й справедливе, особливо у зв'язку з обтяженням нижчих класів непрямими податками; крім того, деякі з цих податків необхідні і в поліцейських цілях (наведення порядку та справедливості. - Ред.).
Істотний недолік податків на розкіш - їх малодоходність; більш-менш вигідними є тільки податки на екіпажі, собак та коней. Внаслідок цього, хоч би яким бажаним було встановлення нових податків на розкіш з метою поліцейською чи фінансовою, треба остерігатися надмірного розширення їх і підвищення їхніх окладів з огляду на цю малодохідність і, отже, неминуче поглинання більшої частки цих доходів витратами на стягнення, з одного боку, і з огляду на небезпеку зменшення споживання оподатковуваних предметів внаслідок дуже високого податку - з іншого.
Загалом, однак, предмети розкоші можуть становити досить важливий об'єкт місцевого оподаткування, зважаючи на обмеженість коштів місцевих управлінь; особливо ці податки бажані в наших земствах і містах, тим більше що тягар наших земських і міських зборів падає переважно на бідні класи".
Ми так довго й наполегливо цитували роботу Івана Янжула 1898 р. з тієї простої причини, що всього два роки тому багато експертів подавали це як божественне одкровення, а згодом народився цілий ряд наукових праць, що підтверджували ці давно відомі істини.
Хоча насправді рівень дискусії на цю тему підтверджує лише поточний стан, і навіть сам менталітет країни. Традиції привілейованих верств, із якими в Європі практично попрощалися 100 років тому, якимось чином безмірно відроджуються у країні, де "незмінно перемагає народна демократія". Виявляються незмінними чергові податки "на екіпажі з гербами" і "чоловічу прислуг". З тієї простої причини, що звичайними загальноприйнятими податками ці "верстви" вже навряд чи дістанеш. Чи не в цьому насправді - коріння нашої "європейської" проблеми?