Зрозуміло, що побудова інформаційного суспільства, до якого сьогодні прагне Україна, не зводиться до простого збільшення кількості веб-сайтів і користувачів Інтернету. Щоб сучасні інформаційні мережі справді могли ефективно використовуватися для підвищення рівня життя населення нашої країни, необхідно вирішити цілий ряд пов’язаних між собою проблем. Приміром, без відповідного правового врегулювання (насамперед без прийняття законів про електронний підпис і електронний документообіг) використання електронних даних в економіці та управлінні не може суттєво підвищити їхню ефективність. Адже взаємодія (обмін даними) між різноманітними суб’єктами, як і раніше, відбуватиметься шляхом повільного паперового листування. Наповнення електронного інформаційного простору (яке живить сьогодні весь традиційний газетний та радіотелевізійний інформаційний простір) не буде якісним без правового врегулювання роботи електронних інформаційних ресурсів (чи то інтернет-ЗМІ, чи урядові портали): захисту авторських прав, відповідальності за достовірність інформації. Ні громадяни, ні підприємства, ні держава не ризикнуть активно бути присутніми у Мережі без гарантій захисту їхньої інформації, розміщеної в електронному просторі. І це лише мала частина питань, вирішення яких передбачено Концепцією розвитку державної інформаційної політики України, яка нині розробляється. Обговоренню проекту цієї концепції присвятили засідання «круглого столу» «Державна інформаційна політика — проблеми законодавчого забезпечення», яке відбулося у вівторок у Національному інституті стратегічних досліджень (НІСД). Засідання було першим і називалося «Інформатизація і відкритість влади як засобу демократизації суспільства». У ньому взяли участь представники НІСД, Інституту інформаційного суспільства, Верховної Ради, Держкомзв’язку та Кабінету міністрів, телекомунікаційних операторів (представників Держкомінформу, покликаних втілювати в життя державну інформаційну політику, чомусь не було).
Такі різні проблеми
Як годиться, говорили в першу чергу про проблеми та недоліки наявної державної інформаційної політики. Приміром, народний депутат Ігор Юхновський підкреслив необхідність українізації банків даних і створення українських програмних пакетів типу Microsoft Offise, за допомогою яких повинна будуватися інформаційна інфраструктура української освіти. Заступник директора НІСД Олександр Литвиненко нагадав, що інформаційну політику в державі регулюють понад 150 нормативних актів, не узгоджених між собою. На початку засідання виступаючі акцентували увагу в основному на необхідності створення правового поля для інформаційної політики в цілому та інформатизації зокрема. Серед основних проблем називалися слабка дієвість законів про захист авторських прав, неврегульованість питань захисту інформації, у тому числі приватної, а також питання відповідальності створювачів і розповсюджувачів інформації за її достовірність, повноту та своєчасність. У своїй доповіді системно підійшов до питання про необхідну структуру інформаційного законодавства начальник управління телекомунікацій та інформатизації Київської міськадміністрації Олександр Баранов. Запропонований ним «матричний метод» дозволяє описати вичерпну безліч громадських і правових відносин суб’єктів інформаційного простору (цілої номенклатури розробників і носіїв інформації) у процесі життєвого циклу інформації (створення, публікація, поширення, збереження, утилізація). Грубо кажучи, кожний етап вищезгаданого циклу інформації для кожного типу інформаційного суб’єкта має бути регламентований відповідними нормами тих чи інших законів.
Електронна Україна буде через тиждень
Програму «Електронна Україна», підготовлену Державним комітетом зв’язку та інформатизації, уже нинішнього тижня винесуть на обговорення на «круглому столі», а вже на початку наступного року запропонують для затвердження Верховною Радою. Про це повідомив на засіданні «круглого столу» заступник голови Держкомзв’язку Олег Проживальський. Його виступ був майже найоптимістичнішим на зустрічі. Професіональний зв’язківець, Проживальський у масштабах країни відповідає за створення технологічної інфраструктури для інформаційного суспільства. З наведених ним цифр випливає, що інфраструктура ця створюється в Україні досить високими темпами. Обсяг інвестицій у телекомунікації виріс із 829 мільйонів гривень 1998 року до 2,8 мільярда гривень поточного (очікувана цифра). Кількість користувачів Інтернету, як і раніше, оцінюється в 2,2 мільйона, кількість користувачів мобільного зв’язку — у 3,6 мільйона. Понад 80% органів державної влади мають інтернет-сайти і тим самим зробили перший крок до створення інтерактивних інформаційних порталів, основи майбутнього електронного уряду. Проте не все гаразд в мідно-кремнієвому кістяку майбутнього інформаційного суспільства. Побоювання Олега Проживальського, як і раніше, викликає Державний концерн радіозв’язку, радіомовлення і телебачення. За шість років, що ДКРРТ як застава свободи слова в країні перебував під контролем Держкомінформу, підприємство накопичило величезні борги, а також катастрофічно знизило темпи технологічного переобладнання (на рік уводилося по кілька нових передавачів проти півтори сотні на початку дев’яностих). В останній рік, коли підприємство вже перебувало під управлінням Держкомзв’язку, досягнуто деяке поліпшення показників, проте говорити про корінні зміни в діяльності концерну поки що не доводиться. Наступна проблема, порушена Проживальським, — розпорошення державних коштів, що витрачаються на впровадження в державних органах інформаційно-комунікаційних технологій. Так, державним бюджетом поточного року було виділено 8 мільйонів гривень на реалізацію стратегічної Національної програми інформатизації. У той самий час у рамках галузевих програм інформатизації було передбачено освоєння 250 мільйонів гривень. Таке розпорошення коштів часто призводить до неефективного їхнього використання — закуповується техніка різних виробників, яку потім важко узгодити між собою, різноманітні відомства розробляють програмні продукти для вирішення однакових завдань (приміром, системи електронного документообігу). Єдину ж стратегію інформатизації державних органів не проводить ніхто. За словами Олега Проживальського, перша спроба такої консолідації державних коштів у рамках національної програми інформатизації розпочата в державному бюджеті на наступний рік. За цих умов програма «Електронна Україна» саме й повинна вказати основні напрями стратегії створення інформаційної інфраструктури держави.
Ще про інфраструктуру
Доповненням до Концепції національної інформаційної політики, що обговорювалася на «круглому столі», є ще одна концепція, цього разу розвитку державної інформаційної інфраструктури. Схоже, що цей документ активно перегукується з «Електронною Україною», яку ми побачимо наступного тижня. Концепцію цю мають затвердити в рамках Закону «Про Концепцію національної програми інформатизації». Закон цей, у свою чергу, дає визначення національній інформаційній інфраструктурі (ІІ) як сукупності обчислювальної та комунікаційної техніки, телекомунікаційних мереж, баз і банків даних і знань, інформаційних технологій, систем інформаційно-аналітичних центрів різного рівня, виробництва технічних засобів, а також системи науково-дослідницьких установ і підготовки висококваліфікованих фахівців. Окремим важливим компонентом національної інформаційної інфраструктури є ЗМІ, особливо електронні. А кінцевою ланкою ІІ, що безпосередньо взаємодіє зі споживачем інформації, є система надання інформаційних послуг.
Як головний напрям розвитку національної системи телекомунікацій (одного з головних елементів ІІ) концепція визначає її інтеграцію в глобальну та європейську інформаційні інфраструктури. Конкретні пріоритети розвитку системи телекомунікацій залишаються тими самими, які визначені комплексною програмою створення Єдиної національної системи зв’язку від 1993 року. Так, супутниковому зв’язку приділяється роль засобу організації міжнародного телефонного зв’язку і розповсюдження програм телерадіомовлення, а розвиватися їй доведеться з використанням зарубіжних супутників. Мобільний зв’язок планується розвивати з використанням європейського стандарту GSM у діапазонах 900 і 1800 МГц із подальшою конверсією радіочастот; обмовляється, щоправда, необхідність комплексного вирішення проблем, пов’язаних із упровадженням сучасних радіотехнологій (1993 року ще не було перспективного, але неєвропейського CDMA). Використання глобальної мережі Інтернет також названо одним із пріоритетних напрямів формування національної ІІ.
Важливою частиною національної ІІ є виробництво засобів інформатизації та телекомунікацій і програмного забезпечення для них. Концепція передбачає пільги вітчизняним виробникам цих компонент ІІ, а також забезпечення створення сховищ даних, як найперспективніші технології для цього відмічає Інтранет і віртуальні приватні мережі. Особливу увагу приділяють необхідності створення віртуальних бібліотечних й архівних ресурсів, а також національній системі науково-технічної інформації. Підкреслюється, що всі вищезгадані й неназвані інформаційні ресурси мають створюватися з пріоритетним використанням програмного забезпечення українського виробництва. Приділяють також увагу й ряду прикладних проблем функціонування інтернет-технологій: архівуванню соціально значимих інтернет-ресурсів, координації діяльності з каталогізації ресурсів, забезпеченні лінгвістичної підтримки — україномовного пошуку, автоматичного перекладу українською і з української.
Окремими пунктами в концепції прописане регулювання правових відносин (як на основі існуючого законодавства, так і на основі норм, які необхідно прийняти); забезпечення державної політики в галузі ІІ (контролю, регулювання, інтеграції у світові структури, фундаментальних досліджень), а також питання захисту інформації та її користувачів.
Політика формування і розвитку Державної інформаційної інфраструктури містить у собі координацію діяльності й розподіл функцій між органами влади щодо розвитку ІІ; забезпечення впровадження інформаційних технологій в органах влади, зокрема — впровадження інформаційно-аналітичних систем забезпечення їхньої діяльності; забезпечення надання інформаційних послуг громадянам із боку органів державної влади, а також забезпечення універсальності доступу до інформаційних ресурсів і послуг; забезпечення захисту інформації органів влади; забезпечення захисту авторських прав і інтелектуальної власності; а також забезпечення збереження і розвитку національного культурного надбання за допомогою сучасних технологій.
Цифри у Word’і
Використання комп’ютерів як друкарських машинок, що у масовому порядку можна побачити в офісах державних органів (і не тільки), те саме, що забивання цвяхів золотими годинниками. Такий загальний зміст виступу багатьох учасників «круглого столу» ближче до його закінчення, коли почали говорити про наболіле. Може, іноді надто запекло й не настільки систематично та грунтовно, як перші виступаючі, проте йшлося про реальні проблеми інформатизації. На думку завідувача відділу інформаційних технологій НІСД Валерія Заболоцького, сьогодні при використанні комп’ютерів у державному управлінні втрачено саме значення терміна «електронно-обчислювальна машина» — машина для обчислень. У документах, створюваних за допомогою Word’у на офісних комп’ютерах, чисел немає — є лише цифра як текстові символи. Цифри Word’івських документів не підлягають опрацюванню численними методами, їх неможливо систематизувати, опрацювати, проаналізувати. Ось такий наочний приклад корінної відмінності між комп’ютеризацією та інформатизацією. Чимало виступаючих говорили про проблему неузгодженості, незв’язаності інформаційних систем, які вибудовуються нині різноманітними державними структурами, — від чого активно застерігають нас західні колеги, котрі вже набили собі гуль на цій проблемі (через необхідність витрачати додаткові кошти на взаємопов’язування різноманітних систем). Йшлося про слабку готовність керівників різних рівнів користуватися інформаційними системами — про невміння створювати запити на аналітичну інформацію. Причому про невміння як у плані незнання мови запитів конкретної інформаційної системи, так і в плані усвідомлення, який аналітичний зріз необхідний для прийняття конкретних рішень у конкретній ситуації. Йшлося про утруднений доступ до інформаційних баз, коли державні органи змушені знаходити кошти на оплату доступу до Інтернету за цілком не передбаченими для цього статтями витрат зразка п’ятидесятих років. І вкотре — про якість інформації, що наповняє сучасні сховища даних. Як резонно зазначив перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки Анатолій Гуцал, якщо системи електронного документообігу будуть наповнені такими самими безграмотними документами, які інколи циркулюють у держустановах у паперовому вигляді, то кому це потрібно? Не кажучи вже про «електронне сміття», що наповняє офісні комп’ютери секретарок та інших чиновників.
Хоч як там було, Концепція національної інформаційної політики, що обговорювалася на «круглому столі», рано чи пізно, із поправками чи без, але буде затверджена парламентом. Як і програма «Електронна Україна» — один з інструментів реалізації цієї самої національної інформаційної політики. Та реалії сучасної управлінської структури Української держави такі, що виконання будь-якої програми можливо лише після відповідного стусана з адміністрації Президента. Найяскравіший приклад цього — указ Президента про розміщення інформації органів державної влади в Інтернеті, лише з прийняттям якого чиновники зрозуміли, що від сайтопобудови і сайтопідтримки в робочому стані дітися нікуди. Сьогодні в адміністрації, як і в уряді, добре розуміють необхідність систематичної, цілеспрямованої інформатизації. Свідчення тому — недавня нарада під керівництвом віце-прем’єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника на тему створення єдиної системи інформаційно-аналітичного забезпечення уряду. Сподіватимемося, що активність парламентаріїв, уряду та громадськості в справі створення інформаційного суспільства знайде своє підкріплення й у відповідних «царських указах».