Держава може й повинна зіставляти свої податкові запити з економічними реаліями.
Відомий реформатор німецької післявоєнної економіки Людвіг Ерхард свого часу залишив нам таку повчальну пораду - "Добробут для всіх":
"У соціальному житті нашого народу багато що було б краще, якби ми прагнули виявити якомога більше індивідуальної свідомості та способу дій, ніж надміру багато соціальної колективної волі.
Із цього приводу в розподілі завдань між державою й господарством я б радив дотримуватися таких недвозначних принципів. До завдань держави не входить безпосереднє втручання в господарство. Принаймні доти, доки самі підприємці цього не попросять. Із цього так само випливає й протилежне: підприємці не повинні перетворювати державу на представника своїх інтересів.
Підприємець може обстоювати своє право на існування рівно доти, доки він готовий діяти на вільному, відкритому ринку. З усіма можливостями, що відкриваються, а також з усіма ризиками, які з цього випливають. При цьому єдине, що він має право вимагати від держави натомість, - то це ще більше підприємницької свободи.
У решті підприємець, так само, як і робітник, як будь-який інший громадянин, має бути вільним у сфері своєї особистої діяльності. До основних господарських прав входить свобода кожного громадянина облаштовувати своє життя так, як це відповідає його особистим бажанням і уявленням. У рамках його фінансових можливостей. Це ж демократичне право свободи споживання отримує своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти й продавати ті продукти, які відповідають попитові, тобто які він вважає такими, що відповідають потребам покупців і виробництво яких, відтак, обіцяє йому успіх. Свобода споживання і свобода господарської діяльності мають у свідомості кожного громадянина сприйматися як недоторканні основні права. Зазіхання на них має каратися як замах на наш суспільний лад".
На превеликий жаль, саме такий замах на індивідуальні господарські права в нас зараз і відбувається.
Був такий період в історії Стародавньої Греції, коли вперше виникла відмінність між приватним і публічним. І перевага в той момент виявилася на боці публічної сфери. Отож громадян поліса, котрий опинився тоді осторонь суспільного життя, отримав таке знакове наймення як "ідіот". Досить поширене визначення, як на наше нинішнє життя. Саме до такого свого алегоричного визначення в нинішні патріотичні часи наближається й наш бізнес. Його не втомлюються називати "єдиною, останньою надією на прорив у краще життя", а між тим невтомно штурхають ногами, "стимулюючи" в "потрібному" напрямі.
Одним із останніх радикальних прийомів у цьому напрямі стало призначення різних видів безумовних податків. Незалежних від результатів підприємницької діяльності і… наявності такої діяльності взагалі. Просто за фактом реєстрації.
Відкриваємо високошанований Податковий кодекс і читаємо ст. 6: "Податком є обов'язковий безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього кодексу". Чудово. Тепер піднімаємося на дві статті вище й читаємо одну з базових умов податкової справедливості (ст. 4): "Податки мають встановлюватися з урахуванням реальної платоспроможності самих платників податків". Що в перекладі доступною мовою означає: податок переважно має становити частину від чистого прибутку (доходу). І тоді ним, звісно, не шкода поділитися. Навіть якщо держава декларує такий платіж "абсолютно обов'язковим і безумовним". Тобто ви не маєте права наперед поцікавитися, на які потреби це піде й на чию користь обернеться. Але в такому разі призначати якісь безумовні платежі просто за фактом реєстрації підприємницької діяльності - порушення тієї самої соціальної справедливості.
Читаємо далі настанови того ж Людвіга Ерхарда: "Усе, чим держава може й мусить допомогти підприємницькій діяльності, - це грамотно зіставляти свої податкові запити з економічними реаліями. Тобто стежити за тим, щоб після сплати податків у підприємств залишалося вдосталь коштів для розширення своєї діяльності. Пам'ятаю, як свого часу підприємницькі кола шанобливо нагадали мені, що народне господарство не може бути поставлене в умови необмеженої конкуренції доти, доки держава з допомогою податків забирає надто велику частку доходу. Бо в такому разі у них вилучають резерв коштів на інвестиції. Пам'ятаю, як я тоді погодився на відстрочку ліберальних економічних змін на час обговорення податкової реформи".
Ви чули в нас останніми роками про щось подібне?
Гаразд, кажуть нам, хай це буде не податок. Це "єдиний соціальний внесок" - або, згідно зі ст. 6: "збір до відповідного бюджету з умовою отримання з нього самими платниками податків певної соціальної вигоди". Тобто певний свідомий платіж з обіцянкою повернути соціальними послугами.
У такому разі з усією прямолінійністю постає питання: чим на даний момент для платника податків так уже серйозно відрізняється "податок" від "збору"? Формальними запевненнями, що це піде на відповідну статтю соціальних видатків і нікуди більше? А чи не занадто цього мало для якихось або тісніших відносин? Чи не мають при цьому бути якісь помітніші й арифметично відчутніші зобов'язання перед платником податків, що замикали б коло зворотного зв'язку "з цього питання"?
Якби ці збори мали справді страховий характер взаємин - це було б прийнятно. Накопичувальний характер - теж прийнятно. Але в даному разі вони вибудувані на взірець і подобу "спільного казанка", зачерпнути з якого в обхід загальних правил - стало звичайнісінькою тенденцією. Причому правила користування цим загальним казанком щоденно переглядаються, "виходячи з наявних реалій", на такій недосяжній адміністративній висоті, що сам платник не має до цього жодного стосунку. Йому тільки доводять "нормативні акти". Наскільки в такому разі ця процедура істотно відрізняється від того ж таки безумовного податку?
За яким несподіваним патріотичним принципом підприємництво виявилося… всім зобов'язаним?
Так, справді, бізнес волею долі провадить свою діяльність на цій Богом даній землі. Тільки при цьому передбачається, що така собі держава підтримує на цій території справедливі порядки й правила, завдяки яким усі мають можливість заходити між собою у взаємовигідні господарські відносини. Такі ось раціональні джерела любові й патріотизму.
Якщо ж деякі егоїсти й циніки послідовно нарощують фіскальний, регуляторний і адміністративний тиск, обвалюючи ринок і знижуючи платоспроможний попит, то в якогось такого бізнесу, який "на свій страх і ризик" і "задля отримання прибутку", залишається єдине цілком законне й демократичне право - не працювати. Звести все в нуль і не працювати. А ось навішування при такому результаті певних "безумовних платежів" відгонить у даному випадку якимись диктаторськими повноваженнями.
Окремої розмови заслуговує побажання згори - "докапіталізувати", "довнести", "доплатити" з власної кишені "у зв'язку з непередбачуваною ситуацією".
Не без того. Але, згідно з вище описаною схемою розподілу відповідальності, є підприємницькі ризики, які негоже відносити на чужий рахунок, а є недотримання державою загальних правил поведінки. Якщо держава законодавчо пропонує вам зберігати й оперувати виключно національною валютою, а потім в один прекрасний момент обвалює свою національну валюту у три (!) рази, - чи залишаються в неї моральні права вимагати "довнести, доплатити й докапіталізувати"? Як на нашу думку, у неї залишаються моральні повноваження "попросити", та аж ніяк не "вимагати".
При цьому розчулює популярне переконання: "Ви ж славно пожили в попередні ситі часи, настав час витягати заначки". Ймовірно, багато хто справді славно пожив. Ось тільки не всі й не завжди. До того ж наше чинне законодавство жодною мірою не вітає "нички" та "заначки". А тому пропозиція ними скористатися ставить у трохи непривабливу ситуацію ідеологів великих реформ, що славно попрацювали в попередні "ситі часи" саме в цьому напрямі.
Скажемо більше. Нинішнє податкове законодавство впереміж із видатною державною економічною політикою не дасть вам спокою, навіть якщо ви вирішите кинути все й зупинити свою діяльність "до кращих майбутніх часів". Якщо ви - звичайна фізична особа, то вам ще доступно "піти в долар", "купити золоті зливки", "покласти щось під матрац", зрештою, або звернутися по субсидію. Але якщо ви законослухняна підприємницька особа… держава, в принципі, не залишає вам таких активів, вартість яких можна було б вивести з-під її нагляду і якимось чином зберегти. Коштовні метали? То це ж валютні операції! Фондовий ринок? У вітчизняному виконанні - не смішіть мене. Депозитний вклад у національній валюті? За фантиками, які втрачають свою вартість, спостерігатимете?
Відтепер окреме спасибі за потребу в періодичній реєстрації та ліквідації підприємницької діяльності.
Двадцять попередніх років наша держава з "вічно перехідною економікою" імітувала процедуру "дерегуляції" шляхом спрощення процедури реєстрації підприємницької діяльності. Послідовно "спрощувалися документи", "прискорювалися процедури", зводилася до рівня профанації значущість статутного фонду. Так ми на публіку "стимулювали підприємницьку активність". Послідовно оголошуючи ідіотами тих, хто намагався висловитися на предмет: "Та ж головна проблема не в тому, як зареєструвати, а як потім працювати, і вже тим більше, якщо знадобиться, - як закрити…" Але - цирк у нас не заборониш, і тому відтепер ми ще з більшим ентузіазмом "наводимо порядок у підприємницькій діяльності" у напрямі "ти диви, нареєстрували тут! Мають залишитися тільки ті, хто реально працює!"
Нарешті, великий привіт вітчизняним "неокейнсіанцям", які наповнили собою добре оплачувані місця в різних наглядових і реформаторських радах.
Їхнє "стратегічне бачення" просувається приблизно в такій інтерпретації: "Ось ми піддрукуємо грошей (тепер уже конкретно!) Та вкладемо їх у проривні галузі вітчизняної економіки (причому не так, як минулого й позаминулого разу!) І ось тоді вже заживемо!" Чомусь чемно замовчується, що в дочасно почилій третині підприємницької діяльності були присутні далеко не тільки дурні. Що багато їх як ніколи бачили перед собою той самий "проривний напрям діяльності", заради якого збиралися ризикувати особистими й залученими ресурсами. І якщо вже ці люди, котрі діяли "на свій страх і ризик", не зуміли довести цю справу до кінця, то… яка надія на "державних мужів", котрі оперують взагалі не своїми коштами, довести що-небудь до логічного кінця?
Насправді стратегія Джона Мейнарда Кейнса полягала далебі не в тому, щоб "наситити економіку грішми". І навіть далеко не в намірі "почати інфраструктурні проекти". Її наріжним каменем було… формування в підприємницькому середовищі "інвестиційного оптимізму". У результаті чого цілком конкретні приватні особи побачать перед собою відчутну мету й зважаться на підприємницький ризик задля її досягнення. Після чого візьмуть під особисті гарантії ті ж таки пільгові фінансові кошти й досягнуть підприємницької мети. Або ж не досягнуть, але відповідатимуть за все своїми активами.
"Якщо ж страх перед непередбачуваними діями нависаючого "робочого уряду" або черговим "новим курсом" постійно пригнічує підприємницьку діяльність, то це не обов'язково слід вважати результатом зловмисних розрахунків або змови з політичними цілями. Це простий наслідок порушення тієї тендітної рівноваги, в якій і так на межі можливого утримується наш стихійний підприємницький оптимізм". - Джон Мейнард Кейнс, "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей".
А тому завершимо всю цю оповідь настановами нобелівського лауреата, економіста Мілтона Фрідмана "Капіталізм і свобода": "На мою думку, основною вадою державних програм є те, що вони призначені через державу примусити людей діяти всупереч своїм власним безпосереднім інтересам, буцімто в загальних інтересах. Вони намагаються вирішити видиме зіткнення інтересів або різницю думок з приводу різних інтересів не з допомогою створення механізму, здатного усунути це зіткнення, не шляхом переконування людей у доцільності різних інтересів, а шляхом примушування людей діяти всупереч своїм власним інтересам. Вони заміщують цінності учасників чужими цінностями; або одні люди вказують іншим, що їм вважати благом, або держава відбирає в одних, щоб облагодіяти інших. З цієї причини такі заходи викликають протидію однієї з найпотужніших і найбільш творчих сил, відомих людині: прагнення мільйонів людей обстоювати свої власні інтереси й жити, керуючись своєю власною системою цінностей. Це - головна причина того, що такі заходи дуже часто призводили до прямо протилежних результатів. У цьому полягає також одне з основних джерел сили вільного суспільства і пояснення того, чому державне регулювання не може його задушити".