Якщо ринок не можна переконати, його цілком можна змусити - судами чи рішенням чиновників. Чим легендарний Національний депозитарій України в тому чи іншому ступеню успішно займається вже друге десятиліття.
Природно, від такої тактики друзів не додається. Проте, як показав час, за належної наполегливості та зв’язків це не має значення. Що багаторічний керівник, а нині - голова наглядової ради НДУ Віктор Івченко і довів. Благо, що ні розуму, ні пробивних здібностей йому точно не позичати.
Якби ту енергію, що він присвятив боротьбі за своє місце під сонцем, та в мирних цілях...
Цікаво, але перші роки основним противником керівництва НДУ була держава, яка досить необачно вважала, що наявність у держпакеті 86% акцій щось та означає.
Проте, як колись справедливо зазначив Віктор Анатолійович, «ключовим є питання, чи мав право представник держави... голосувати пакетом акцій частки статутного фонду НДУ».
Власне, це й стало стратегією на все наступне десятиліття. Якщо рішення держави не влаштовувало, воно автоматично блокувалося судовими позовами, якими методично закидалися держустанови.
Суди могли програватися, але відразу з’являлися нові позови. А там, дивишся, і влада зміниться. Що характерно - спрацьовувало...
Серед учасників на фондовому ринку така бурхлива діяльність захоплення, м’яко кажучи, не викликала, але їхня думка НДУ ніколи не цікавила...
Коли на початку 2005 року пан Івченко затято рвався до програми з прямим держфінансуванням в обсязі 900 млн. грн., його опоненти удостоїлися такої репутації: «Професійні учасники, які виступають
проти Держпрограми розвитку Національної депозитарної системи... обслуговують олігархічні інтереси конкретної фінансово-промислової групи, яка за будь-яку ціну та всіма можливими методами намагається зберегти свої позиції на ринку».
…Протест ринку «організовано менеджерами структур, які підконтрольні олігархічному угрупованню, близькому до колишнього президента України, і, отже, які обслуговують інтереси цього угруповання».
Ну кому після цього була цікава думка цих жалюгідних людей?
За минулі роки влада змінилася, але ставлення до людей, які заважають Віктору Анатолійовичу припадати до держресурсів, мало змінилося. Нещодавно він патетично зазначив що «що переважна більшість українських інститутів ринку належать іноземцям, і зараз для визначення перспектив розвитку нашого ринку капіталів потрібно їхати до Москви чи Варшави, а то й на Британські Віргінські Острови... Біржі, як і банки, були продані іноземцям абсолютно добровільно вітчизняними професійними учасниками ринку. Те, що відбувається в Україні під виглядом розвитку ринкової інфраструктури, дає мені право запитати: а чи є українські професійні учасники ринку нашою вітчизняною економічною елітою, якщо вони спроможні заради прибутку продати навіть знаряддя своєї праці?»
Потішно, але не так давно в НДУ без особливого галасу анонсували зміни структури акціонерів. Якщо раніше за структурами, близькими пану Івченку, значилися майже 13% акцій, то тепер половина з них (6,3%) відійшла до структур російського бізнесмена Вадима Новінського. Після чого спіч про засилля іноземців на фондовому ринку та продаж «знарядь своєї праці» виглядає особливо переконливо.
Причому і в цьому разі продаж акцій відбувся «абсолютно добровільно». І, як стверджують наклепники, заради одержання осоружного прибутку навіть цілком активно торгувалися.
Бурхливе обурення проти чужоземщини із закликами «звернутися в головний офіс Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)... щоб з’ясувати думку «міжнародних експертів» про причини ганебного провалу їхніх дій з розвитку українського фондового ринку» пояснюється просто. Міжнародні інститути тільки що в черговий раз підтвердили, що виступають за створення на ринку центрального депозитарію саме ринковим шляхом.
Та й учасники ринку чомусь уперто воліють працювати не з НДУ, а зі створеним його учасниками «Всеукраїнським депозитарієм цінних паперів». І ситуацію не сильно змінюють навіть активні спроби «загнати» у Нацдепозитарій підприємства з держвласністю. Зараз туди переводять енергокомпанії та облгази з держчасткою. Щодо цього є розпорядження прем’єра М.Азарова.
Однак навіть при цьому частка НДУ на ринку не досягла 15%. І оскільки пану Івченку при ринковому розвитку подій світить небагато, він одразу перейшов на високопатріотичну риторику.
Ще на початку лютого, обгрунтовуючи необхідність якнайшвидшого створення Центрального депозитарію (природно, на базі рідного НДУ), Віктор Анатолійович посилався на той самий МВФ, у вимогах якого справді значиться такий пункт. А от про те, що міжнародні експерти вважають, що процес повинен мати ринковий характер, скромно промовчав. Точніше, експертам вказали, що вони вже «ганебно провалилися».
Тож тепер у пана Івченка вороги майже всюди. З одного боку, це український фондовий ринок, котрий, як у минулому публічно заявляв НДУ, є «ринком сміття, яке нічого не коштує». З іншого - примкнулі до нього «провалені експерти» (усілякі дрібні світові банки та інші USAID). Отже, твердження якихось там іноземців, що «плани створення Центрального депозитарію на базі НДУ, який утримується за рахунок коштів держбюджету, розходяться з домовленостями між урядом України і МВФ», сміливо списуємо на наклеп.
Щоправда, зовсім скоро уряду доведеться знову домовлятися про черговий транш з кредиторами. Але це, погодьтеся, не проблема Івченка...
Зате в НДУ нині чудові відносини якщо не з урядом і НБУ (там не всі забули, як їх відкидали від управління), то особисто з прем’єром. У результаті з’явився план «Заходів зі створення Центрального депозитарію цінних паперів і запровадження системи клірингу за договорами з цінними паперами на фондовому ринку».
З дуже зацікавими пріоритетами. Наприклад, першочерговим виявилося... поліпшення умов розміщення.
До 30 квітня НДУ, ДКЦПФР і Фонд держмайна мають підготувати проект розпорядження Кабміну «про поліпшення матеріальної бази депозитарію», яке планується затвердити до 30 травня. З виділенням додаткових приміщень НДУ, який нині орендує приміщення в Держфінпослуг.
Узагалі тяга до нерухомості в НДУ була присутня завжди. Він то намагався відтяпати Контрактовий будинок у Києві, то раптом зажадав і одержав... «запасний командний пункт Верховного головнокомандувача Збройних сил СРСР». Цей пункт розташований у Фороському районі Криму, у селищі Олива, і, крім гучної назви, до нього додаються 4,2 гектара землі. За ідеєю, там зберігатимуть цінні папери...
Проте оскільки акції в Україні передбачається найближчим часом повністю перевести в безпаперову форму, ризикнемо припустити, що міграція цієї ділянки не закінчилася, а тільки розпочалася. І завершиться появою на цьому місці чогось престижного та недешевого...
Та найцікавіше, що в плані знову спливло питання про збори акціонерів. На якому необхідно «внести зміни в рішення зборів акціонерів НДУ від 9 серпня 2007 року про збільшення статутного капіталу». Іншими словами, про нову додаткову емісію, на викуп якої в держбюджеті не заплановано грошей. Або зовсім просто - про розмив держчастки.
Все-таки, попри успішне відкидання держави від управління (результати неугодних Івченку зборів акціонерів НДУ у вересні 2010-го... просто забули), контрольний держпакет спокійніше розмити. Благо, що вже й інвестор вималювався.
Взагалі, і українські, й іноземні експерти практично одностайні в тому, що оптимальним варіантом було би об’єднання «Всеукраїнського депозитарію цінних паперів» із НДУ шляхом проведення додаткової емісії акцій ВДЦП, які можна було б обміняти на акції НДУ за узгодженим коефіцієнтом. Проте це не влаштовує одну людину. І ми чуємо набридлу риторику про інтереси держави та нехороших іноземців.
Проблема в тому, що ринок насильно заганяють у монополію, грубо ігноруючи його думку. Знову маємо класичну операцію «залізною рукою заженемо людство до щастя». Причому щастя має ті самі знайомі прізвища.
А потім усі дивуються - і чого це їдуть розміщатися у Варшаву? Там же дикі місця. Кажуть, там... навіть НДУ немає.