Знадобився рівно рік, аби перекрити безподаткові канали імпорту автомобілів
Перший «постріл» нікого не налякав
Більшість перегонників нових і бевушних автомобілів тільки посміхалися, коли 19 лютого 2001 року набрав чинності закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні». Законотворці бадьоро заявляли, що повністю залатають усі вади законодавства, які дозволяють безмитно ввозити з-за кордону і реєструвати в Україні будь-які іномарки, незалежно від їх віку. У результаті виявилося, що перегонники, тобто підприємці, котрі заробляють на імпорті автомобілів, мали рацію, оскільки й після набрання цими змінами чинності вони так і не відчули явних змін у своїй повсякденній діяльності. І таємниць тут ніяких немає, адже, по-перше, тимчасове ввезення авто, яке ставало невигідним завдяки ухваленому закону, на той час і так на ладан дихало. По-друге, мало хвилювало автокомерсантів і задеклароване в законі три-п’ятиразове підвищення мита й акцизного збору на бевушні автомобілі — їх і до підвищення ставок мало хто з професіоналів сплачував у бюджетну касу. Трохи заважали безтурботному життю лише норми про обов’язкове розмитнювання автомобілів, що реалізуються за судовими рішеннями (донедавна дуже популярний засіб легалізації авто), та хіба що трохи складніше стало занижувати митну вартість увезених транспортних засобів.
Загалом, не біда. Тим паче що всі, хто хоч віддалено цікавився авторинком, ясна річ, знали і про підготовку закону, що підвищує мито і ставки акцизного збору. Тож не дивно, що на день набрання документом чинності в Україну було завезено стільки автомобілів, що їх до самісінького літа з верхом вистачало всім охочим придбати «свіжу» іномарку з Європи. А хто справді заробив на ажіотажі навколо підвищення мита й акцизів, то це ті ж таки професійні перегонники. Вони роздули ціни на наймасовіші автомобілі по 3—7 тисяч доларів у середньому на 20%. І зовсім не потерпали від браку попиту.
Не сплачували, хто як міг
Життя йшло своєю чергою — підприємливим відкривалися нові канали. Найпопулярнішим способом ввезення бевушних автомобілів стало так зване «поагрегатне розмитнення». Його суть полягає в тому, що автомобіль перед перетинанням кордону розбирався на основні агрегати — кузов, двигун, деталі підвіски, глушитель, рульова й гальмівна системи. Потім усі ці складові провозилися як запчастини, на які сумарне мито істотно менше, ніж на автомобіль. Для легалізації поагрегатно завезених авто в Україні успішно використовувалися документи на автомобілі в післяаварійному стані, що не підлягали відновленню. Така схема виявилася дуже вдалою, навіть попри те, що лютневий закон завбачливо підвищив увізне мито на бевушні двигуни. Автори законодавчої новації розраховували, що нарешті поставили надійний заслін «поагрегатці», але не врахували, що і двигуни можна завозити в розібраному вигляді.
Проте якщо ввезення вроздріб ще вимагало сплати хоч якогось мита державі, то інша схема дозволяла ввозити авто взагалі безплатно. Річ у тому, що, за одним зі старих нормативних актів, дипломатам, морякам та іншим держслужбовцям, котрі працювали за кордоном, дозволялося ввозити один автомобіль на половину суми заробленої валюти. В Одесі знайшлася безліч моряків, а в інших регіонах — солдатів місії ООН, які почали масово ввозити дорогі «джипи» чи «мерседеси», економлячи при цьому не одну тисячу доларів митних платежів.
Третя, хоча й менш популярна схема провезення дорогих автомобілів без сплати мита передбачала участь у ній громадян сусідньої Молдови або інших країн, які нібито переїжджають в Україну на постійне місце проживання. При цьому переселенці з небагатої Молдови найчастіше привозили з собою позашляховики, лише митні платежі за які становили інколи десятки тисяч доларів.
З допомогою цих методів «оптимізації» митно-податкового тягаря імпортувалося близько половини загальної кількості іномарок. Нарешті 20 листопада набрав сили закон «Про порядок ввезення (пересилки) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів і транспортних засобів, увезених (пересланих) громадянами на митну територію України». Крім усього іншого, цей закон позбавив усіх співвітчизників можливості поагрегатного розмитнювання автомобілів, моряків — пільг, а переселенців зобов’язав купувати машину за рік до переїзду і рік потому — не продавати її.
Більше того, наприкінці 2001 року набрав сили ще й закон «Про внесення змін у законодавчі акти України, що стосуються державної підтримки вітчизняної автомобільної промисловості», яким мито на бевушні кузови підвищено до 1400—4200 євро за одиницю, перекривши, таким чином, можливість поагрегатного ввезення і юридичним особам.
Таким чином, найпопулярніші й найдоступніші для багатьох українських громадян методи ввезення імпортних автомобілів без сплати (або з її мінімізацією) мита, акцизного збору й ПДВ під кінець року виявилися перекритими.
Перегонникам залишалася тільки екзотика
Наприкінці року все-таки існували й використовувалися інші шляхи обходу обов’язкових платежів і податків, але вони вже були доступні небагатьом. До першого з них залучали власників спецпатенту (своєрідного єдиного податку в деяких містах країни, які беруть участь у податковому експерименті, — Іллічевську, Миронівці, Луганську й ін.), котрі звільнялися від сплати ПДВ при торгівлі всіма товарами, зокрема й автомобілями.
Другий шлях «економії» на відрахуваннях у бюджет був більш вишуканим і ще менш доступним перегонникам-одинакам. У хід пішли горезвісні СП-пільговики, створені з участю іноземного капіталу. Свого часу вони активно працювали на пільговому ринку нафтопродуктів, імпортного алкоголю й тютюну, цього разу стали потрібними при «розмитнюванні» автомобілів. Шлях використання СП був не новий: дорогі автомобілі, що потребують значних митних платежів, завозилися в Україну зі сплатою всіх належних платежів, які потім поверталися платникам у судовому порядку. До такого способу вдавалися власники автомайданчиків, які торгують новими або зовсім «свіжими» позашляховиками та престижними «седанами». Грали в ці ігри й продавці найдешевших, але ходових ВАЗів. Ці дві схеми на фініші 2001 року перетворилися на основний канал поставок автомобілів, не обтяжених платежами й податками.
Хто не встиг — той запізнився
Утім, по-справжньому популярними ці методи дешевого імпорту так і не стали — уже з 5 січня 2002 року набрав чинності закон «Про внесення змін і доповнень у Закон України про патентування деяких видів підприємницької діяльності», який унеможливив економію на ПДВ власникам спецпатентів. Ще через чотири дні — 9 січня 2002 року — набрав чинності закон «Про внесення змін у деякі Закони України з метою усунення випадків ухиляння окремих підприємств, створених з участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)». З його запровадженням пільговий режим оподаткування для СП скасовується, а судові рішення, що стосуються підприємств з іноземними інвестиціями, можуть бути визнані законними тільки в тому разі, якщо вони не суперечать цьому закону. Інакше кажучи, тепер суди не зможуть виносити рішення про повернення митних платежів, сплачених за автомобілі державі.
Боротьба за цивілізований ринок автомобілів, у якому всі його суб’єкти сплачують однакові «ввізні» податки, закінчилася за рік. Нагадаємо, її початок — 19 лютого 2001 року (дата набрання чинності законом про регулювання авторинку) — кінець — 9 січня 2002 року (набрання чинності законом, що скасовує пільги СП). За цей період, на думку голови ради директорів СП «АвтоЗАЗ-Daewoo» Олега Папашева, державі вдалося перекрити практично всі канали імпорту автомобілів без сплати податків, що дозволяє вітчизняному виробнику нарощувати обсяги власного виробництва.
Легальні імпортери також не в накладі — уже торік вони в середньому на 20—50% збільшили продаж нових машин і сподіваються на аналогічний приріст 2002-го.
Зате перегонники-індивідуали, котрі ще рік тому лукаво посміхалися з приводу законодавчих потуг, тепер випробовують себе в іншому виді бізнесу — перепродажі бевушних авто в різних регіонах країни. Ясна річ, поки не віднайдуть нову щілину в законодавчому полі...