Добрими намірами
Відшуміли парламентські бої за прийняття нібито соціально значущого закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» («автогражданка»). Автор закону Михайло Добкін, мабуть, від переживань за його долю перейшов до іншої фракції. Один із лобістів закону — глава Держфінпослуг Віктор Суслов — поскаржився парламентаріям на низькі «надої» страховиків від цього виду страхування (усього лиш 30% водіїв удалося загнати на страхове «доїння»), чим зайвий раз продемонстрував, чиї інтереси захищає наглядове відомство. А чи чув хтось звіт захисників закону про обсяг і динаміку виплат громадянам, які постраждали в ДТП, заради яких нібито цей закон прийнято?
Що зроблено зберігачем страхового «общака» — Моторним (транспортним) страховим бюро України (МТСБУ) для того, щоб громадяни знали, як одержати компенсацію шкоди від наїзду машини? Або вражаючі цифри про смерть і каліцтва на дорогах (близько семи тисяч і 53 тисячі за рік відповідно) потрібні були тільки для проштовхування закону?
Закон навіть починається декларацією спрямованості на забезпечення відшкодування шкоди, завданої життю, здоров’ю і майну потерпілих при експлуатації транспортних засобів. Цю же шляхетну мету законодавці не полінилися підтвердити й у статті 3 закону. Тепер подивимося, як ці великі цілі реалізовані в законі і чого можна очікувати на практиці.
Стій там, йди сюди
Стаття 1 езоповою мовою пояснює, що потерпілими є треті юридичні і фізичні особи. Проте звичайним громадянам, які здебільшого не мають юридичної освіти, ніхто не пояснив, що «третіми особами» є в тому числі і пасажири постраждалих машин, і пішоходи, котрі опинилися випадково на місці ДТП, здоров’ю і майну яких завдано шкоди. Схоже, розрахунок простий — чим менше «треті особи» знають, тим більше залишається у страхових компаній.
Зі статті 4, як із капелюха фокусника, з’являються вуха головного суб’єкта «автогражданки» — МТСБУ, об’єднання, створеного на гроші страхових компаній і покликаного захищати їхні інтереси. Але за законом у нього цікавий обов’язок — роздавати гроші своїх утримувачів стороннім громадянам, які постраждали від ДТП.
Про те, скільки роздають, МТСБУ, зрозуміло, мовчить. А хіба може бути інакше, коли законодавчі, виконавчі і контролюючі функції щодо «автогражданки» зосереджені у страховиків?
Знання — сила
Стаття 9 установлює суму відповідальності страховика перед потерпілими: за майнові збитки — 25,5 тис. грн., а за шкоду життю і здоров’ю — 51 тис. грн. на одного потерпілого. Мимохідь повідомляється: якщо «загальний розмір шкоди за одним страховим випадком перевищує п’ятикратний ліміт відповідальності страховика, відшкодування кожному потерпілому пропорційно зменшується». І все — жодних уточнень. А уточнювати є що!
З наведеної статті випливає, що існує принципова можливість компенсації шкоди в діапазоні від 25,5 тис. грн. до 127,5 тис. грн. (тобто п’ятикратне збільшення ліміту компенсації). Проте закон заради спокою постраждалих не називає ні зазначених цифр, ні відповідального за компенсацію шкоди в цьому діапазоні. Тому, куди бігти і скільки вимагати, невідомо.
Стаття 33 зобов’язує учасників ДТП негайно повідомити про подію в органи МВС, а протягом трьох днів — повідомити страховика або МТСБУ. Сам термін «учасник ДТП» законом далекоглядно не роз’яснюється.
Невідомо, чи відносяться до «учасників» постраждалі пішоходи і пасажири. Таким чином, законодавча пастка готова: не повідомлять потерпілі у визначений час про ДТП — відшкодування не отримають. Причому на законній підставі.
Кого захищає закон?
Стаття 34 із напускною строгістю зобов’язує страховика «терміново, але не пізніше трьох робочих днів» направити експерта на місце ДТП. При цьому закон припускає, що експерт може і не з’явитися. Для чого в такому разі потрібна ця «сувора» норма?
Стаття 36 у найгірших традиціях страхового законодавства, яке відверто підіграє страховим компаніям, відкриває широкі можливості для бюрократичних ігор — страховику дається три дні з дня ухвалення рішення на відповідь про прийняте рішення. Але при цьому закон не обмежує страховика в тривалості прийняття самого рішення. У результаті рішення може прийматися до грецьких календ (з цим явищем страхувальники зіштовхуються дуже часто).
Стаття 37 зобов’язує страховика здійснити виплату відшкодування протягом місяця з дня одержання зазначених у статті 35 документів або в термін і в обсязі, визначених рішенням суду. При цьому закон без визначення чітких підстав дозволяє страховику звертатися до медичних установ, у судово-медичної експертизи, одержувати додаткову інформацію, направляти потерпілого на медичне обстеження, що робить безглуздим законодавче обмеження строку виплати.
Знаючи про любов страхових компаній до своїх клієнтів, можна не сумніватися, що страховики вимагатимуть надання немислимих довідок, а після їх одержання і втрати заявниками маси часу прагнутимуть довести справу до суду — це дасть гарантовану затримку на багато місяців, а за хабар — і виграш справи. При цьому відмова від виплати відшкодування матиме цілком законний вигляд.
Куди бігти?
Якщо заявник не задоволений відповіддю страховика, формально він може звернутися до МТСБУ або до суду (перспективи такого кроку описані вище). Відвести душу і поскаржитися і на страховика, і на МТСБУ можна в Держфінпослуг — якщо наглядовий орган нічого не робить для захисту страхувальників, то нехай витрачає час на листування з ними.
Доводити справу до суду радимо в крайньому разі — непрофесіоналізм суддів у питаннях страхування і хабарництво можуть зле пожартувати з заявника — після суду скаржитися вже нікому.
Сміх крізь сльози
Розглядаючи рутинні випадки відмови від виплати відшкодування, стаття 32 уточнює, що до таких випадків належить шкода, заподіяна унаслідок впливу будь-яких різновидів ядерної зброї і її компонентів, які, треба думати, розкидані на наших дорогах. Мабуть, у законодавців був жартівливий настрій. Зрозуміти б причину!..