Долю однієї продовольчої програми ми вже знаємо. Недавно з’явилася ще одна. І називається вона «Програма розвитку тваринництва в Автономній Республіці Крим на 2002—2005 роки». Навіть з-поза удаваної науковості прозирає непотрібність цієї чиновницької праці. Таке враження, що розробники своїм головним завданням вважали за необхідне встрибнути у від’їжджаючий поїзд аграрного прогресу, злякавшись, як би тваринництво не почало зростати саме по собі й без їхньої керівної ролі. І не дозволили такому статися — маємо громіздкий документ, затверджений у всіх інстанціях...
Перша недовіра до «програмістів» виникає вже тоді, коли чуєш, як голова постійної комісії ВР Криму з аграрних питань і продовольчого забезпечення Федір Снєгірьов стверджує, що влада ставить за мету «відродження великотоварних господарств, які використовують індустріальні технології». І з іншого боку, всупереч його твердженням, навіть під лупою в програмі важко знайти те, що «для її реалізації включено принципово нові механізми з урахуванням вибудовуваних ринкових відносин»...
Наші люди, слава Богові, уже забули ті не вельми далекі часи, коли в магазинах, вистоявши велику чергу, можна було придбати один сорт ковбаси або сиру, а щоб купити діткам молоко, треба було з чотирьох ранку займати чергу під магазином, бо привезене у вісім до дев’яти вже закінчувалося. Нині в будь-який час доби — йди та купуй. При цьому номенклатурні працівники весь час плачуть, що виробництво продукції тваринництва скоротилося. І воно справді скоротилося.
Сільське господарство нині вже зовсім інше, але тільки з одного боку. Формально вже немає колгоспів і немає радянських ферм. З іншого, воно ще не встигло кардинально змінитися — після глибокого падіння через кризу колективної власності лише розпочинаються процеси зростання. Причому тваринництво через свою специфіку виявилося в найскрутнішому становищі. Об’єктом розподілу й аграрної політики останнім часом була в основному земля. А тварини й ферми, які розвалюються, розглядали як похідне від неї. Дуже часто худоба йшла на сплату величезних боргів господарств, що розорилися. У Криму, приміром, поголів’я великої рогатої худоби зменшилося у 2,5 разу, свиней — удвічі, овець і кіз — уп’ятеро, птиці — у 2,4 разу. Відповідно за дев’ять років виробництво м’яса впало в 2,2 разу, молока в 1,9, яєць — удвічі. У результаті земля й ферми опинилися по різні боки господарського обліку: перша — без добрив, другі — без кормів.
Сьогодні ситуація трохи вирівнюється. Пройдено нижчу точку падіння й розпочинається повільне, фактично спонтанне, під дією природних економічних законів, зростання. Причому влада щосили робить вигляд, що це саме вона спланувала й організувала цей перелом. Чи це так, судити поки що важко. 2001 року поголів’я птиці в Криму зросло на 15 відсотків, свиней — на 3, кількість корів залишається колишньою, кількість овець і кіз збільшилася на 3,4 відсотка. Починає зростати виробництво молока та яєць, на колишньому рівні виробництво м’яса й вовни. Чи могло бути інакше?
Коли продираєшся крізь цифри «Програми...», стає очевидно, що вирішувати проблеми тваринництва влада прагне так, як вона вміла це робити й у радянський час. Довгі розділи присвячені, безумовно, дуже важливим, але технологічним питанням, які виробник має вирішити сам і без підказок, спираючись винятково на свої фахові знання й уміння, зокрема й на свій ризик. Приміром, «Програма...» передбачає, скільки гектарів і яких кормових культур треба посіяти, повчає, яку культуру з якою змішувати, які корми треба заготовляти, яких порід і скільки худоби повинні утримувати господарства, як повинна бути організована селекційно-племінна робота, розписує по роках чисельність усіх видів птиці та дрібної худоби. Але чи є головною проблемою галузі відсутність директивних показників? Чи буде хтось коли-небудь їх дотримуватися?
Водночас про розвиток інфраструктури аграрного ринку говориться невміло, по-дідівському й напівголосно. Передбачено хіба що організацію мережі заготівельних пунктів молока в селах Криму, поновлення роботи заготівельних організацій Кримспоживспілки, створення сертифікованих забійних пунктів — те, про що могли мріяти селяни й у 70—80 роках минулого століття. Чи це потрібно фермерові сьогодні?
— Ми боїмося сьогодні мати справу з тваринництвом, — розповів мені знайомий фермер, котрий просив не називати його ім’я. — Тут, скоріш за все, можна зазнати збитків. Річ у тому, що приватники, як колись колгоспи, не возитимуться з коровами, які дають максимум по 5 тисяч кілограмів молока, їм потрібна сучасна високопородна худоба. А «Програма...», як і раніше, орієнтує виробника на ту саму червону степову худобу, яка фізично не може дати більше 5 тисяч кілограмів молока за лактацію, а фактично дає 3—4 тисячі або навіть менше. «Програма...» береться постачати селян молодняком, кормами тощо. Навіщо? Це не справа держави, це ми, фермери, організуємо самі. Держава повинна створити для нас механізми. Приміром, навіть до 2005 року не передбачається створення в Криму іпотечного банку. Але за що ж я куплю високопородну худобу, нову техніку, добрива, насіння? Я заклав землю, узяв кредит, розрахував би все й сам виводив би своє господарство на потрібний рівень. А так, де взяти гроші? Адже неможливо брати кредит у звичайному банку під 35—40 відсотків річних! Це не для сільського господарства...
І справді, замість того, аби дати селянам надійні механізми, за допомогою яких вони матимуть змогу самі себе фінансувати, «Програма...» планує... випросити з державного бюджету 10 млн. на «часткове відшкодування витрат на оплату електроенергії для поливу з метою здешевлення виробництва кормів». Для закупівлі преміксів і кормових добавок передбачається виділення 2,6 млн. гривень кредитів, зокрема 300 тис. — із погашенням 50 відсотків дисконтної ставки НБУ з бюджету Криму, тобто за рахунок платника податків, котрому потім скажуть, що милістю влади (за його ж рахунок!) відбулося здешевлення продукції. Таким самим чином можна закуповувати племінні яйця. «Програма...» планує також виділення 900 тис. гривень із бюджету України на підтримку вівчарства, 3,5 млн. звідти ж — на підтримку м’ясного скотарства, 1,3 млн. — на селекційну роботу. Багаторічний досвід засвідчує: щедро видані державою гроші, як правило, використовувалися чи не за призначенням, або тривіально проїдалися, або йшли на погашення колишніх боргів (що також, мабуть, потрібно), але, на жаль, — так і не привели до реструктуризації й підвищення ефективності сільського господарства. Нинішня влада чомусь воліє йти тим самим шляхом і весь час підсуває селянинові рибу замість того, аби, нарешті, дати йому вудку...
Поки що якісних змін на селі не відбувається, попри те, що ми полюбляємо поговорити про індустріальні технології. Єдина тенденція, яка чітко простежується, — це зростання поголів’я в приватних фермерських і підсобних господарствах. Проте утримується ця худоба та тварини в складних умовах і дідівськими методами — часто без випасів, надголодь, без необхідної селекційної та племінної роботи. Приміром, навіть за статистикою, у Криму нині заготовляється лише 60—65 відсотків необхідних кормів, а до 2005 року ця цифра зросте лише до 70—75 відсотків. Що також не є розв’язанням проблеми. Та й як претендувати на більше, якщо площі кормових культур досягають 240 тис. гектарів і для жнив тут необхідно мати 2200 кормозбиральних машин, а в наявності лише 1000, та й то 80 відсотків із них уже відпрацювали по 14—22 роки й підлягають списанню. З упевненістю можна сказати, що без нових підходів до фінансування АПК селяни ще впродовж довгих років не зможуть закупити необхідну їм техніку.
Зате «Програма...» передбачає відтворення виробничого об’єднання «Кримптахопром», яке існувало в минулому, але через непотрібність розпалося. А також створення науково-виробничої агропромислової корпорації «Кримптиця», покликаної «контролювати технологічний процес». Що вони з себе представлятимуть — ще кілька контор начальників, котрі замучать підопічних перевірками, зокрема й щодо виконання цього історичного документа? Але й цього мало. У таких умовах «індустріальні технології» не прийдуть в українське приватне сільське господарство, як не прийшли вони в радянське громадське. А от останні фермери піти можуть — подалі від совкової опіки.