Щоб зерно не пріло, його періодично перелопачують. Торік допотопні заступи нам не знадобилися: їстівної пшениці вродило стільки, що крізь пальці провіяли. Спорожніли комори і кишені. Уряд і досі шукає масовиків-витівників минулорічного продовольчого колапсу, хоча вони не засіли у підпіллі, а спокійнісінько курсують кабмінівськими коридорами.
Оговтавшись від стресу, ті, хто справді прошпетилися, наобіцяли нам харчове ельдорадо. Умовили депутатів відтяти від бюджету 400 млн. грн. Держрезерву для закупівлі продовольчого збіжжя у вітчизняних хліборобів, наказали ДАК «Хліб України» вповні задіяти механізм заставних операцій, пригрозили регіонам... Проте головними заповнювачами засіків стали не державні інституції, а приватні компанії-зернотрейдери, котрі імпортували понад 3 млн. тонн.
Близько півмільйона з них залишилися не витребуваними. І тепер бізнес-структури, зазнаючи збитків, лякають українців черговою продовольчою кризою. Виходить, бездіяльність Кабміну і старанність зернотрейдерів — з одного тіста книші?
Урядові зерноїди
Для закоханих і корів сіно пахне по-різному. Нас, пересічних українців, можлива втрата хлібного запаху спонукала до масованих набігів на продуктові магазини і ятки, панічного поповнення їстівних запасів. Урядовців запах смаленого змусив шукати першопричину не у власній діяльності, а діях сторонніх сил. Тому оголошена Кабміном у березні 2003 року зернова криза почалася із звинувачень: погоди, що знищила посіви озимих; уряду Анатолія Кінаха, який надміру експортував зерна; зернотрейдерів, котрі шляхом «картельної змови» дестабілізували ринок.
«Офірним цапом» влада обрала колишнього віце-прем’єра Леоніда Козаченка, котрого запроторила до буцегарні й задовго до суду оголосила головним зерновим крадієм України. Для силових структур пролунав сигнал: тотально просканувати діяльність зернотрейдерів та державні органи статистики. Під це шумовиння виділили додаткові бюджетні кошти — Держрезерву і «Хлібу України», встановили цінове обмеження — 750 грн. за тонну продовольчої пшениці (як власної, так і чужої) для потреб внутрішнього ринку, скасували імпортне мито на ввезення зерна. Відбулися переговори із президентами Росії та Казахстану про прямі, без посередників, поставки до Держрезерву 2,5 млн. тонн дешевої продовольчої пшениці.
Зрозуміло, будь-чий уряд не застрахований від прорахунків. Не свята і команда Анатолія Кінаха. Але, заради об’єктивності, дорікати їй у надмірному оголенні внутрішнього ринку зерна — фахове невігластво. Якщо простежити динаміку експорту урожаю 2002 року (див. діаграму 1), то з липня 2002-го по червень 2003-го межі України покинуло 10 млн. 733 тис. тонн зерна. Частка уряду Анатолія Кінаха у них — 6 млн. 675 тис., а соратників Віктора Януковича — 4 млн. 58 тис. тонн. Причому попередник залишив донеччанинові не порожні комори: перехідні запаси зерна на 1 січня 2003 року були на два мільйони тонн більші, аніж середньорічні за останнє десятиліття (див. діаграму 2).
І все ж уряд Януковича, загнаний у цейтнот карколомним розвитком ситуації, вирішив, що без зернового допінгу з-за кордону Україні не обійтися. Однак... необґрунтовані індикативні цінові обмеження у розмірі 750 грн. за тонну аж ніяк не привабили зернотрейдерів. Постачати зерно вони почали тільки у жовтні, після скасування індикативної планки, за цінами на 60% вищими за весняні (див. діаграму 3). До відміни підштовхнула повна безпорадність підпорядкованих Кабміну організацій, які за законом зобов’язані дбати про нашу продовольчу безпеку. Коли міжпрезидентські домовленості не спрацювали, державні компанії змушені були «танцювати» на світовому зерновому ринкові за загальноприйнятими законами бізнесу. І через брак досвіду дістали великого облизня: порівняно із приватними зернотрейдерами забезпечили лише 8,2% прямих імпортних поставок. Більше того, Держрезерв і ДАК «Хліб України» перекупили у конкурентів понад 400 тис. тонн привізної пшениці вже на території України.
У непевну днину влада здійняла на щит національного рятівника саме Держрезерв за його товарні інтервенції, які начебто приборкали хлібну стихію. Насправді ж його продовольче «десантування» мало локальний характер. Якщо частка середньорічних інтервенцій Держрезерву не перевищувала 5,3%, то у проблемному 2003-му вона приросла всього-на-всього на 3,6%. Навіть не подвоїлася... Тому говорити про стабілізаційний вплив його «викидів» на внутрішній ринок можна лише впівголоса, та й то серед своїх.
А хто ж реально наповнював ненажерливий ринок? 91,1% товарних інтервенцій здійснювали зернотрейдери.
Для регіональної влади Київ також створив режим найбільшого сприяння, аби вона могла, як того вимагав Кабмін, накопичити бодай тримісячний запас продовольчого зерна. «Пільга» крилася в уже згадуваній індикативній ціні, якою послуговувалися не всі суб’єкти зернового ринку, а лише компанії, наближені до облдержадміністрацій. А це вже ознаки корупції та порушення антимонопольного законодавства. Здебільшого регіональні контракти з товаровиробниками реєструвалися поза 34 акредитованими товарними біржами. Не дивно, що обсяги реалізації зерна на них протягом липня 2003 року виявилися у 40 разів (!) нижчими за обсяги позабіржових домовленостей. Сумніватися у каламутності таких угод не доводиться, позаяк індикативні ціни на зерно були майже вдвічі нижчі за ринкові.
Відвіємо полову від зерна. АМКУ не зафіксував порушень антимонопольного законодавства 1562 зернотрейдерськими компаніями. Перевірки Генпрокуратурою органів державної статистики також не дали підстав коригувати звітність про загальнодержавні обсяги збіжжя. Звинувачення проти єдиного зернового арештанта Леоніда Козаченка виявилися бездоказовими. Отже, із роздмуханої до всеукраїнських масштабів операції по знекровленню і дискредитації зернових бізнес-структур вийшов пшик. Мовчу про сплюндровані честь і гідність, моральні збитки, завдані каральними операціями силових відомств, — їх не компенсує навіть сукупний урожай зернових і зернобобових усієї України.
Не певен, що прийняттям ще одного закону, який ініціюють гарячі депутатські голови, — «Про продовольчу безпеку» (чи навпаки — небезпеку!) — викорчуємо хибні підходи, убезпечимо зерновий ринок від сезонного адміністрування. Натомість напередодні жнив-04 я би скрупульозно перевірив: як розпорядилися бюджетними коштами Держрезерв і ДАК «Хліб України» за сміховинних закупок зерна у 2003 році? Чи гідні вони називатися державними агентами й операторами? Власне, логічною кінцівкою безпорадності уряду на специфічному ринкові мала би стати якщо не пакетна відставка Кабміну, то принаймні його аграрного блоку.
За радянських часів головного агронома колгоспу звільняли з посади за... перевищення допустимого рівня популяції мишей-полівок на квадратному метрі посівів. А тут — такі масштаби!
Битий небитого везе
В Україні — дві крайнощі: нестача зерна — біда, головні болі — від його надлишку. Із одного стану ми, проминувши рівновагу, перейшли в інший. І тепер уже зернотрейдери нарікають на неповороткість влади: майже на півмільйона тонн завезеного в Україну зерна немає покупців. Окремі партії пшениці четвертий місяць без руху.
Виразник інтересів зернотрейдерів — Українська зернова асоціація (УЗА), оперуючи офіційними балансами, доводить, що без цих залежалих півмільйона тонн пшениці Україна не застрахована від повторення минулорічних продовольчих потрясінь. Вихід? Задля стабільності держава мусить викупити комерційне зерно. Інакше оператори вдадуться до демаршу — реекспортують збіжжя. Начеб і клієнтів намацали — у Туреччині, Румунії.
Чому ж стала зайвою продовольча пшениця, яка ще вчора була дефіцитом?
Найпоширеніша думка — трейдерів «кинули». Причому жорстко, за висловом борців — «через стегно захватом». Одначе за розхожою версією стоять глибинні процеси.
Якби Кабмін самотужки імпортував 3 млн. тонн продовольчого зерна, йому довелося б викласти щонайменше 3 млрд. бюджетних гривень, яких нізвідки взяти. Тому уряд вдарив чолом перед зернотрейдерами, переклавши фінансові клопоти на чужі плечі. І ті, загнавши образи від свіжих прокурорсько-міліцейсько-податкових ловів у найвіддаленіші закутки душі, зголосилися підставити плече. Союз держава—бізнес публічно скріпили меморандумом у листопаді минулого року, згідно з яким члени УЗА пообіцяли ввезти мільйон тонн продовольчого зерна. До честі, слова свого дотримали. Навіть перетримали.
Везли всі, кому не лінь. Причому в наростаючому темпі: вересень — 191 тис. тонн лише пшениці, жовтень — 609 тис., листопад — більше, ніж за перші вісім місяців 2003 року, разом узятих, — 726 тис. тонн. Задля вільного притоку в Україну імпортного зерна Міністерство транспорту знизило на 10% залізничні тарифи, вартість навантажувально-розвантажувальних робіт у морських портах. Державні інтереси взяли гору, хоча галузь втрачала при цьому майже 10 млн. грн.
«Укрзалізниця» захлиналася від рекордних поставок. Якщо у квітні-травні 2003 року колійне відомство приймало для розвантаження 2—3 тис. зерновозів на місяць, то у жовтні-листопаді — 10—11 тис. А оскільки більшість наших елеваторів технологічно неспроможна наповнюватися прямо із залізничного транспорту, то в середньому за добу вивантажували... 400 вагонів. На під’їзних коліях чекали майже тисяча зерновозів, 900 із яких — іноземні. Простій одного — більш як 50 грн. на добу. І ці збитки не спишеш виключно на вайлуватість «Укрзалізниці». Зернотрейдери фрахтували рухомий склад, абсолютно не відаючи, кому везуть сипкий товар і де його «пропишуть».
На початок грудня в Україну залізницею завезли понад 2,5 млн. тонн пшениці з Росії та Казахстану. Уже тоді було помітне затоварювання. Саме в цей час імпортери кинули пробну кулю: зобов’язати Держрезерв викупити їхнє зерно! Але підтримки серед урядовців не знайшли. Держрезерв же роздирали внутрішні проблеми, передусім дебіторська заборгованість на 3,5 млрд. грн. А тут іще Рахункова палата накопала «жучків»: стратегічний об’єкт протягом 2002—2003 років за нецільовим призначенням витратив 2 млн. 373,8 тис. грн. бюджетних коштів, 147 млн. 425,6 тис. — неефективно, 17 млн. 455,6 тис. — із порушеннями вимог бюджетного законодавства, 74 млн. 261,7 тис. — із порушенням діючого законодавства про закупівлю товарів і 102 млн. 807,9 тис. грн. — із порушенням Закону України «Про зерно та ринок зерна».
Почали бурчати й пекарі: задекларовані урядом ціни на борошно із Держрезерву не покривають усіх затрат на купівлю. За стовідсоткової передоплати хлібопекарні мусять ще й компенсувати Держрезерву адміністративні витрати, доставку, вартість навантажувально-розвантажувальних робіт, що призводить до подорожчання тонни борошна мінімум на 100 грн.
Чи до чужого тут зерна?!
Пан або профан
На початку лютого 2004 року підписанти діючого меморандуму завізували додаток — про продовження минулорічного режиму співпраці. У новому документі уряд намітив нові рубежі: протягом лютого-березня імпортувати додатково 700 тис. тонн збіжжя. Тоді ж віце-прем’єр Іван Кириленко запевнив, що уряд разом із регіонами повністю викупить завезене. І додав: «У нас накопичений у Держрезерві достатній ресурс, і ми не будемо його тримати законсервованим. Інтервенційні заходи стосуються виключно хлібопекарських підприємств».
Меморандум, по суті, зобов’язував лише зернотрейдерів: конкретні терміни, чіткі обсяги. Роль уряду у ньому виписана таким чином, що у разі виникнення форс-мажорних обставин Кабмін не притягнеш до відповідальності. Правда, у чорновому варіанті документа відносини між сторонами будувалися за принципом матеріальної та фінансової відповідальності, проте в остаточній редакції цей пункт зняли. У кулуарах урядовці під’юджували зерновиків: везіть, скільки можете! Ринок усе проковтне...
Помилково думати, що бізнес-групи керувалися лише альтруїстичними мотивами. Трейдери все-таки «виторгували» для себе певні преференції: до заборонного списку експорту рослинницької продукції спершу не потрапив ячмінь, який має попит за кордоном; вексельний режим сплати ПДВ при імпорті продовольчого зерна; звільнення від ПДВ операцій із вивезення (пересилання) за межі митної території України товарів групи 1—24... Але оскільки норми різних законів України конфліктували, їх треба було виструнчити відповідними змінами до них. Урегулювати різнобій пообіцяв Іван Кириленко.
Багатостраждальний закон № 4000-1, на який молилися і зернотрейдери, вмер у Президента на столі. 4 березня конституційною більшістю прийняли закон № 4467, який передбачав відновлення застосування нульової ставки ПДВ за експорту товарів групи 1—24. Одначе Українська зернова асоціація розкритикувала його як такий, що унеможливить повернення ПДВ зернотрейдерам. Невдовзі з’ясувалося, що під час голосування у Верховній Раді закралася помилка й уряд проситиме Президента накласти на закон № 4467 вето. Одначе гарант підписав його 30 квітня…
Ситуацію «розрулили» 12 травня, прийнявши в цілому бездоганний закон № 5353, який поновлює право платників ПДВ на застосування податкових векселів при імпорті пшениці та жита, а також звільняє від ПДВ операції з їх експорту плюс експорту ячменю. Нарешті всі учасники правової колізії, так би мовити, і наздогнали, і нагрілися.
Тяганина із «законами про внесення змін до законів» продемонструвала не лише недосконалість законодавчого процесу, а й вагу та силу урядового слова. Не виключаю, що гальмування із офіційним визнанням (голосуванням у Верховній Раді) обіцяних зернотрейдерам пільг можна розглядати і як своєрідну помсту певної частини депутатів бізнесовим структурам за безборонний експорт зерна у попередні врожайні роки. Трейдерів вважають винуватцями обвалу закупівельних цін у пік жнив, здирниками сільгосптоваровиробників. І цю нелюбов не приховують ні окремі депутати, ні певна частина аграрного комітету ВР.
А тут іще й увезене зерно залежується. Керівництво УЗА заявило про ймовірний другий виток продовольчої кризи, можливий дисбаланс пшениці до початку жнив-04. І зроблено таку заяву у виграшний для трейдерів момент. Квітневі заморозки пошкодили посіви у Криму, невизначеність із заставними цінами, які уряд котрий рік підряд не оприлюднює вчасно; обнародування віце-прем’єром критичних запасів пшениці у західних областях...
Здавалося б, після похмурих розкладок зернової асоціації до трейдерів мали б вишикуватися черги, але ринок прореагував спокійно. Більше того, ціни продовжували поволі сповзати вниз. Чому?
Щодо дотаційного у зернопродовольчому сенсі західного регіону, то урядова інформація виявилася дещо викривленою. Приміром, Житомирщина, яка потрапила до списку «проблемних», згідно з балансом, має тримісячні запаси зерна. Варто було лишень зателефонувати до Сергія Рижука, колишнього аграрного міністра, а нині — губернатора, і дістати вичерпну інформацію. У наявності — 41,6 тис. тонн зерна і борошна за необхідних 39 тис. тонн. Правда, пшениці дещо менше потреби — на 1,4 тис. тонн, але хлібозаводи і зерном, і борошном забезпечені на 109%.
Інформаційно-аналітична агенція «АПК-Інформ», що працює на аграрному ринкові восьмий рік поспіль, зробила доволі-таки цікаві розрахунки. Якщо запаси продовольчого зерна на 1 квітня становили 1,86 млн. тонн (офіційна статистика), то за офіційного місячного споживання 300 тис. тонн пшениці цього обсягу вистачить на 6,2 місяці. Тобто до жовтня. За таких порцій «проїдання» Україна, виходить, вдовольнилася б 3,6 млн. тонн, які якраз і зібрали торік?!
Звісно, все набагато складніше. Звернімо увагу на зростаючу динаміку виробництва борошна. Якщо ж долучити ще й чималий його імпорт — легальний і контрабандний, то в Україні утворилися громіздкі поклади млива, що набагато перевищують торішні. І це при тому, що минулий маркетинговий рік позначений найбільшим із початку 90-х років обсягом пропозиції пшениці, тоді як нинішній — найменшим. Причому не тільки за згадуваний період, а за піввікову історію України.
Чудасія? Аж ніяк. Слід урахувати, що виробництво борошна не обмежується лише великими спеціалізованими підприємствами, які перебувають у полі зору оперативної статистики. Істотна його частка продукується на потужностях, які звітують раз на рік, а то й узагалі не потрапляють до статистичних гросбухів. От і виходить: протягом року українці з’їдають 5,424 млн. тонн хліба і хлібобулочних виробів. Але та ж статистика свідчить, що всі форми власності випікають лише 2,4 млн. тонн. Отже, 3 млн. обминають контролюючі органи і потрапляють на ринок із «тіні» — міні-пекарень, не обтяжених податками, навіть фіксованим сільськогосподарським, сільських печей.
Чи враховувала ці нюанси УЗА? Чому не дослухалася віце-прем’єрового застереження: «У нас накопичений у Держрезерві достатній ресурс і ми не будемо його тримати законсервованим»?
Якщо влада і зернотрейдери діють на паритетних засадах, то аграрний блок уряду мусив хоч би попередити бізнес-помагачів про можливі інтервенції Держрезерву, які останній почав здійснювати без оголошення. І в цьому Держрезервові не можна дорікнути. Але в такий спосіб державний орган збив апетит трейдерів і розхитав зерновий ринок…
А тепер щодо пасажу УЗА про можливий реекспорт «непокупних» в Україні півмільйона тонн пшениці. Не думаю, що така звістка звеселила зарубіжних конкурентів. І ось чому. Світова торгівля пшеницею протягом маркетингового року оцінюється у 100 млн. тонн, в середньому — 8,33 млн. на місяць. Зернотрейдери згають щонайменше місяць, аби знайти покупців, сформувати товарні партії, зафрахтувати балкери. Тобто, реально у липні українці зможуть продати власне зерно на світовому ринкові. Їхні обсяги становитимуть близько 10% світової торгівлі. Дріб’язок?
А якщо припустити, що з України пшениці ніхто не чекав? Із лантухом у півмільйона тонн навряд чи протовпишся серед базарюючих. Отже, конкуренція? Конкуренція продавців, що призводить до зниження цін, а то й обвалу ринку. Чи вибачать «вискочкам» такий фінт солідні гравці світового ринку? Навряд...
Основна вада нинішніх зернових поставок в Україну — їх хаотичність. Переважна більшість трейдерів везла збіжжя на свій страх і ризик, довірившись закликам аграрного чиновництва: везіть, скільки можете! Ринок усе проковтне... А той закомизився із багатьох причин. Тож, за ринковими законами, потенційний продавець мусить корити за збій лише самого себе. З огляду на етичність поведінки, держава мусила би перебрати половину «горіхів» на себе. Хоча б тому, що сипалися вони на голови не з неба, а через надмірне адміністрування, яке, як іржа, точить засади ринку.
Обачність і гарантія в операціях із імпортом потрібна була ще й тому, що таких обсягів зерна — понад 3 млн. тонн — Україна ще жодного разу не поглинала. Ризик наосліп і затягнув бізнес-структури у зону перегріву.