Мені не випало познайомитися із Робертом Фьорчготтом, ад’юнкт-професором відділення фармакології Університету Майамі, винахідником віагри. Зате особисто знаю творців Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні», агрочиновників здебільшого чоловічої статі, котрі фактор релаксації судин намагаються екстраполювати на зерновий організм. Та чи збудиться останній від заокеанської «штучки», якщо тривалий час його піднімали й підтримували за допомогою архаїчного домкрата?! Словесно ми знову видряпалися на зернову вершину, упокорену в 1990—1991 роках, — 50 млн. тонн зерна, половину якого експортуватимемо наліво й направо. Отакий вал, як в Айвазовського, тільки зерновий, накриє нас із головою через пару років. А реально? Заколисуючий штиль...
Для кого закон... писаний?
Зерно — перший сипучий агропродукт людини і землі, начебто комплексно і всебічно огранований в Україні рамками закону. На нього чекали давно, на нього молилися, як на Бога у сфері зерновиробництва. Ще до прийняття йому приписували чудодійну силу такої собі зернової віагри, а коли Верховна Рада 348 голосами проголосувала «за» і депутатський витвір підписав Президент, то з’ясувалося: не готові ми його «спожити»!
Узагалі-то закулісні перипетії проходження «зернової конституції» вельми цікаві. Спершу проект документа розробили фахівці Інституту хлібопродуктів під конкретну чільну особу з Державної акціонерної компанії «Хліб України». Щоправда, серед авторів інститутські співробітники «не світилися», натомість у когорті розробників значилися люди авторитетні, як кажуть, від плуга, але не депутати. А оскільки між останніми побутує власна змагальницька система «хто більше наплодить-народить», то «чужинський» законопроект пролежав би, мабуть, до третьої чи четвертої сесії шостого скликання. Тому, щоби чимскоріш «розконсервувати» його, Міністерство аграрної політики вдалося до хитрощів: відмовилося від авторства, передавши всі права на галузевий «роман» депутатам-аграріям.
Проект зачитувала до дірок не одна робоча група, дехто кидав на половині, і до «мозкового штурму» долучалися інші. Так, до «розробників» уписали навіть колегу (очевидно, для кворуму), котрий навряд чи розрізнить пшеницю від жита, горох від сої, квасолю від бобів, які теж є зерном. Ким і чим тільки не пожертвуєш заради національного блага!
Зерновий кодекс — другий за ліком (після Земельного), який студіював із олівцем у руці. Зосередитися на суті заважали мовні «перли», об які перечіплявся раз по раз: «Зерно фуражне — зерно групи фуражних та інших зернових культур, призначене для годівлі худоби та птиці...» (а для риби — зась?!), «зерно та продукти його переробки, непридатні для використання в їжу», «зерновий склад звільняється від відповідальності за втрачу, нестачу і пошкодження зерна, викликаних непереборною силою», «якщо у розумний строк (доба, тиждень, місяць? — В.Ч.) не попередив зерновий склад про відмову від договору», «первісні документи», «володілець», «поклажодавець» і т.д. Та коли ці огріхи ще можна проковтнути, то законотворчі дефініції — ніяк.
Хирлявий ДАК «Хліб України» вирішив у законі застовпити за собою статус державного агента із забезпечення заставних закупок зерна, інтервенційних операцій, експорту та імпорту зерна і продуктів його переробки. Керівництво держави будь-що хотіло бачити у компанії потужного національного зернового оператора, трейдера, проте обтяжений боргами «Хліб України» поволі конав. Свого часу Кабмін намагався реанімувати його у досить-таки незвичний спосіб. Уже навіть був готовий проект постанови, за якою борги переходили до новоствореної комерційної структури, а ДАК починав друге життя із чистого аркуша. Але оборудка «не пройшла».
По суті, держава, на відміну від Карлсона, залишилася без... даху, точніше, ДАКу. Остання спроба утримати його на плаву у зерновому морі — «протягти» через закон монопольне право корсарити у бурхливих, а відтак і каламутних водах, оперуючи при цьому бюджетними коштами, передбаченими для операцій із зерном. Задля цього депутатів взяли на абордаж, провели відповідну «роз’яснювальну» роботу, і зерновий «маяк» не затухав до другого читання. І лише на засіданнях аграрного комітету Верховної Ради під тиском вагомих аргументів парламентарії змушені були визнати неринковий підхід у делегуванні повноважень.
Одне слово, натомість іменної дарчої «ДАК «Хліб України» у законопроекті з’явилося знеособлене «державний агент». Заразом депутати прибрали з тексту і суб’єктів контролю за якістю зерна: Головну державну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, Державну насіннєву інспекцію, Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації, Державну комісію з випробування та охорони сортів рослин. Прикро, але ще до вилучення цих зовсім не зайвих інституцій «загубилася» Державна хлібна інспекція. З одного боку, воно й не дивно, бо ДХІ переживає не кращі часи. А з іншого — не випадає депутатам-аграріям не знати, що саме ця установа здійснює первинний контроль зерна на токах, зерносховищах, в експортних партіях.
Хлібна інспектура на місцях, себто у кожному районі, якнайповніше знає історію кожного поля, з похибкою в півцентнера-центнер визначить очікувану урожайність. І коли після прийняття зернового закону постало питання про головного арбітра щодо якості зібраного збіжжя, претендентів, окрім ДХІ, не знайшлося. Для переконливості проконсультувавшись у Мін’юсті, Державна хлібна інспекція дістала «добро» і готує відповідні документи для узаконення своїх повноважень. Однак офіційного дозволу доведеться чекати кілька місяців...
А що ж суб’єкти виробництва зерна — власники, орендарі та користувачі земельних ділянок, пойменовані у законі «сільськогосподарськими товаровиробниками»? Чи захищає документ їхні інтереси, про що на всіх кутках кричать різнорангові «глашатаї»? Якихось відчутних преференцій, які б ощасливили хліборобів, не уздрів. Натомість від деяких статей, зокрема про декларування зерна, самим лише головним болем не відбудешся. Які обсяги підлягають обов’язковій фіксації: лантух зерна, тонна чи сто? Саме остання вага згідно з торішнім наказом аграрного відомства мусила неухильно обліковуватися. Відповідно до закону про зерно, порядок декларування визначатиме Кабінет міністрів. Він встановить і мірку. Але, будьте певні, держава з викривленою статистикою і звітністю у галузі, від якої залежить національна продовольча безпека, силкуватиметься протоколювати не те що тонни — кілограми.
Можливо, хтось і зохотиться добровільно здати зайвину зерна за заставними цінами, механізм яких так розхвалюють урядовці? По-перше, за власний кошт селянин має доставити збіжжя на ліцензоване зерносховище, яке аж ніяк не під боком. По-друге, передбачити, що, крім витрат за зберігання, сушіння, доведеться витратитися і на страхування заставленого зерна протягом п’яти днів із моменту його прийняття на зберігання, аби його не привласнила «непереборна сила». По-третє, якщо ви зажадали перевірити власне зерно на якість, мусите за проведення аналізу знову ж таки викласти з кишені енну суму. Упродовж трьох банківських днів після заповнення обов’язкових реквізитів зерносклад повинен перерахувати володільцю збіжжя плату у повному обсязі за заставною ціною. А якщо, як це часто трапляється, із виплатою забаряться? Чи нестимуть зволікальники покарання? Жодного, хоч Українська зернова асоціація, дбаючи про захист селян, вносила пропозицію: за перевищення строків розрахунків «преміювати» державного агента або уповноваженого із забезпечення заставних закупок пенею у розмірі 120% облікової ставки Нацбанку України. Проте депутати фінансові шпіцрутени відхилили.
Та найбільша плутанина для селянина — нові документи на зерно: складська квитанція, просте і подвійне складське свідоцтво. Чим ця «свята трійця» різниться між собою? Ну, здав збіжжя на зберігання, виписали тобі документ, зареєстрували з відповідним присвоєнням, як ідентифікаційного коду, порядкового номера, «вершок» відірвали, а «корінець» — заставну — тицьнули в руки. «Ти — володілець зерна! Маєш варанта... Танцюй!» Хто розтлумачив хліборобові, що з отим папірцем, назва якого асоціюється із викопною рептилією, робити?!
Варіанти з варантами
Нові складські документи на зерно — не українське ноу-хау, не злет законотворчої думки наших парламентаріїв. Ще в роки НЕПу з подачі Ради народних комісарів вийшла спеціальна постанова «Про документи, які видають товарні склади про прийом товарів на зберігання», що зобов’язувала використовувати у господарському обігові так звані складські свідоцтва (варанти) як цінні папери і векселі. Після скону НЕПу на зміну їм прийшла звичайнісінька для сьогоднішніх зерновиків прийомна квитанція. Більш як 80-річний досвід роботи з документами на зразок варанта, мають американці. Заокеанський фермер може не лише надійно зберігати зерно на елеваторі, але й має право одержати фінансовий документ на вартість збіжжя, ціна якого визначається на біржових торгах. Цей документ слугує засобом застави для отримання кредиту, а також може бути проданий або подарований. Не гріх докинути оком і до північного сусіда.
— У Росії, відповідно до ст. 912 чинного Цивільного кодексу, встановлений порядок, за яким товарний склад видає на підтвердження прийнятого товару один із таких документів: складську квитанцію, просте чи подвійне складське свідоцтво, — анатомує російське законодавство Олег Юхновський, секретар Комітету з питань аграрної політики і земельних відносин Верховної Ради. — Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин — власне свідоцтва (частина А) і заставної (варант, частина Б), які можуть бути відділені одна від другої. Утримувач частини А може розпоряджатися зерном, а от взяти його зі складу — лише після погашення кредиту, виданого по заставному свідоцтву й забезпеченого заставою. Володілець варанта (частини Б) має право застави на зерно у розмірі наданого йому по заставному свідоцтву кредиту і відсотків по ньому.
Але для нормальних ринкових відносин використання подвійних складських свідоцтв лише як застави, вочевидь, недостатньо. Вони мають використовуватися як документ у банківському кредитуванні, як страховка при втраті зданого на зберігання зерна і як інструмент у погашенні неплатежів. Особливу принадність матимуть вони і за ф’ючерсної торгівлі зерном. Усі ці можливості складських свідоцтв Цивільний кодекс не враховує. Отже, потрібен спеціальний закон. Перший проект федерального закону про складські свідоцтва Зернова спілка Росії запропонувала ще 1996 року. Уже тоді зрозуміли, що за дефіциту коштів означені документи могли бути використані для фінансових розрахунків. У грудні 1998 року Держдума прийняла у першому читанні проект закону «Про подвійні і прості складські свідоцтва», але недоробки й хиби загальмували його прийняття...
А що ж Україна? Якби зерновий закон прийняли вкупі, пакетно із законом про складські свідоцтва, ми б уникли правових лемешів, які починають краяти законодавчо-зернове поле.
На сьогодні у вигляді законопроектів існує два варіанти про варанти. Автор першого, Роман Шмідт, заступник держсекретаря Міністерства аграрної політики, ще наприкінці 1999 року, будучи народним депутатом, виніс його на розгляд колег, але тоді, по правді, для нього ще не настав час. Без образ, але Роман Михайлович старанно переклав російський варіант аналогічного законопроекту. Майже роком пізніше народні депутати Василь Шепа, Олексій Марченко, Валерій Мартиновський та Олександр Борзих оприлюднили законопроект «Про розпорядчі цінні папери», який охопив не лише прості та подвійні складські свідоцтва, а й вантажні коносаменти. Проте і йому не судилося стати законом. Тепер життя підстьобує чимскоріш перемолоти їх на депутатських жорнах. І ось чому.
За законодавчого врегулювання, в ідеалі, власник варанта може забрати зазначену кількість зерна не тільки на тому елеваторі, на який здав збіжжя, а на будь-якому, або ж навзамін одержати гроші. У першому-ліпшому відділенні банку. Виявляється, не лише я студіював зерновий закон, а й бізнесмени-банкіри, й особливо вчитувалися у статтю 56 «Особливості зберігання заставного зерна», де мовиться: якщо кошти, отримані сільськогосподарським товаровиробником, та нараховані відсотки не будуть повернені державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому до закінчення дії договору заставних закупок, то заставне зерно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Але такий розв’язок виправданий за умови, якщо заставні закупки здійснюються виключно за кошти держбюджету. Через обміління останнього цьогорічну зернову заставу здійснюють комерційні банки, і вони домагаються прозорої схеми повернення кредитів. Гарантом у цій ситуації можуть виступати саме подвійні складські свідоцтва. Тобто, банки у разі правомірного відчуження зерна стають його власниками і або самі реалізовуватимуть його, або змушуватимуть робити це елеватори. Головне — мати на руках цінний зерновий документ.
Принаймні я не те що мацав — в очі не бачив його: із кількаступеневим рівнем захисту, водяними знаками... Хоча саме уряд має опікуватися випуском, обігом, погашенням складських свідоцтв на зерно. Тобто цілком вмотивована вимога банкірів запустити в обіг ці документи як векселі застала найвищу виконавчу гілку влади зненацька.
Найсвіжіша згадка про створення в Україні системи складських свідоцтв датована 17 січня 2002 року, коли віце-прем’єр Леонід Козаченко і голова департаменту агробізнесу Європейського банку реконструкції та розвитку Ханс Крістіан Якобсен підписали відповідний меморандум. ЄБРР зголосився виділити грант, аби навести лад на українському ринку зерна, легалізувати його. Як висловився шановний гість, «головним положенням окремого закону в Україні про складські розписки має бути те, що претензії власника зерна до зберігача вирішуватимуться поза судами. Система складських свідоцтв не є абсолютно застрахованою від ризиків, але вона набагато безпечніша, ніж та, що існує нині в Україні».
Саме за заміну застарілої форми №13 — товарної накладної — новими складськими документами і ратували банкіри два тижні тому на нараді у віце-прем’єра Леоніда Козаченка. Як бачимо, варанти — це зовсім не викопні рептилії...
Зерновий вал і гривневий «нал»
Чим запам’ятався минулий зерновий рік? Майже 40-мільйонним ужинком і намаганням агрочиновників у будь-який спосіб обмежити позабіржовий рух зерна. Аграрне відомство, начебто дбаючи про селян, адміністративно встановило захмарні ціни, від яких самі ж селяни і постраждали, втративши майже 1,5 млрд. грн.
Якими увійдуть в історію нинішні жнива? Майже плановим зерновим узятком і тим же незмінним чиновницьким протистоянням здоровому глузду. Цьогоріч «винахідники» вирішили... засекретити дані про урожай, його структуру. У міністерських коридорах навіть заговорили шифрограмами. «Скільки пшениці зберемо?» — «Очко!» — «А ячменю?» — «Десятка бубнова...» Затяті картярі мають знати: найприкріше, коли до одинадцяти раптом долучається туз. Перебір!
Фігура умовчання аж ніяк не позначилася на зерновому ринкові: як був розбалансований, таким і залишився. Здавалося б, радіти треба новому врожаєві. Та хіба до сурм, якщо ціни продовжують некероване зниження?! Торік тонна зернових коштувала 485—608 грн., нині — 348—398. Якщо ми побивалися з того, що минулорічна ціна пшениці була вкрай низькою — 525—607 грн./т, то якою її назвати нині — 343— 355? Тим більше, після збирання врожаю обсяги реалізації зерна різко зростають, тому цінового дна ми ще не дісталися.
Сподівання на те, що ціна збадьориться, були хибними ще до маніпулювання прогнозами щодо прийдешнього врожаю. Річ у тому, що зерновий ринок пригнічують перехідні минулорічні запаси — 5,5 млн. т. Обсяги чималі — майже дві третини внутрішнього споживання і саме вони дестабілізують ціноутворення. Люфт у прогнозах цьогорічного зернового валу — від 30 млн. тонн до 36,6 — свідчить не про утаємничення достовірних даних, а неволодіння реальною ситуацією у зерновому господарстві України. Єдине радує: за словами міністра аграрної політики Сергія Рижука, понад 60% зібраного збіжжя — продовольчого класу. Цей рік стане одним із небагатьох, коли у випеченому хлібові домінуватиме не борошно із фуражного зерна із додаванням продовольчого, а навпаки, а то й їстимемо хліб, спечений зовсім без кормового. Якщо ж перейматися проблемами не лише їдця, а й державника, то тут запитань більше, аніж відповідей.
Уряд силкується стабілізувати ситуацію заставними закупівлями зерна: 3 млн. тонн через систему Держкомрезерву, Державної акціонерної компанії «Хліб України» та Укоопспілки і майже 7 млн. тонн — через прозорий біржовий ринок для формування регіональних продовольчих ресурсів. Попередні роки продемонстрували, як важко приживається у нас заставна закупівля. І не лише через брак бюджетних асигнувань. Заставні ціни аж ніяк не приваблюють хліборобів, оскільки розраховані не для підвищення доходів, а гарантування мінімальної рентабельності виробництва. Звісно, цьогорічні 200 тис. тонн заставного зерна, про які прозвітували державні агенти, погоди не роблять. Більш масштабними планувалися регіональні закупки, але реально вони будуть набагато меншими, оскільки у багатьох областях ще з минулого року покоїться півторарічний запас зерна.
Найбільш реальний і консолідований споживач зерна та комбікормів —тваринництво. Щоб ситно нагодувати українську худібку, а це 15 млн. голів, треба 12—15 млн. тонн комбікормів, виробництво яких поглине 7—10 млн. тонн зерна. Та якщо 1990 року комбікормова галузь рапортувала про випуск 16,4 млн. тонн тваринного харчу, то 2001-го, за достатньої кількості фуражного зерна, лише... 714 тис. Цьогорічні сировинні ресурси анітрохи не менші, тому є резон з однієї гривні одержати три, пропустивши зерно через комбікорми та годівлю тварин.
Ще один захід, який би полегшив дихання зернового ринку, був озвучений далекого вже 1999 року й успішно... заблокований тодішнім урядом. Йдеться про погашення аграріями боргу за користування сільськогосподарською технікою іноземного виробництва, куплену за кредити, залучені державою або під державні гарантії. Сума чималенька — 1,8 млрд. грн. Тобто, без копійки бюджетних асигнувань сьогодні можна вилучити до інтервенційних запасів 400—500 тис. тонн зерна. Претензійно-позовну роботу з боржниками провадили б ті компанії, які надавали техніку, — «Украгропромбіржа», Українська аграрна біржа та «Украгротехсервіс», а Міністерство аграрної політики лишень заявило: продовольче зерно скуповуватимемо по 100 доларів за тонну, фуражне — по 90. Шляхом взаємозаліку, хоч він і заборонений у нинішньому бюджетному році, але фігурує у договорі про користування зарубіжною сільгосптехнікою. І суто психологічний фактор: як почуватиметься зернотрейдер за такої цінової планки, майже світової? Треба й собі піднімати!
Єдиний найпродуктивніший канал витоку зерна — експортний. 2001 року Україна ввійшла до першої шістки країн світу — експортерів зерна. За січень—червень поточного року його вивезли на 356 млн. дол., що вшестеро більше, ніж за відповідний період 2001 року. Найперспективнішими ринками збуту виявилися країни Азії та Північної Африки. Зокрема, Південна Корея — близько 2 млн. тонн пшениці, Іран, Єгипет — 5 млн. тонн зерна та продуктів його переробки, Фінляндія — 1 млн. Спроможеться наша держава на щось подібне і цього року чи стане звичайнісінькою зерновою «шісткою»?! Поки що зерно-експортну ідилію затьмарює передбачуване збільшення пропозицій зерна на світовому ринку плюс бар’єри на шляху українського зерна до країн ЄС. Чи протовпимося туди?
За прогнозом Міжнародної ради по зерну (IGC) виробництво пшениці у світі у 2002—2003 маркетинговому році зросте майже на 3%. Валовий збір її очікується в межах 596 млн. тонн, що на 2,8% більше, ніж минулого маркетингового року. Водночас попит на пшеницю у світі коливається у межах 600 млн. тонн, що на 4 млн. вище рівня виробництва. Це дає Україні деяку надію на збільшення ринкових цін на зернові культури для експортних операцій, що вплине на їх рівень і на внутрішньому ринкові. Світові запаси пшениці на кінець сезону сягнуть 132 млн. тонн, що на 4 млн. нижче рівня 2001—2002 маркетингового року. Тому, судячи з усього, основні експортні маршрути українських зернових, борошна й висівок проляжуть до країн Північної Африки, Близького Сходу та сусідів — Росії, Білорусі.
А що ж матінка-Європа? Сільськогосподарський комісар ЄС Франц Фішлер вважає за нагальне реформувати імпортну політику Союзу, щоби захистити внутрішній ринок від «повені» дешевого зерна з України. Ці слова не стали тільки пересторогою. З 16 липня Єврокомісія переглянула імпортні мита на зернові у бік збільшення. Зокрема, ставки на пшеницю низької якості зросли на 32,4% — до 16,1 євро/тонна, що, звісно робить трейдерний бізнес не таким «наваристим», як раніше. Тим більше, з огляду на високоврожайний рік у Франції та Великобританії, запаси пшениці в ЄС збільшаться на 5 млн. тонн — до 19 млн. тонн: найвищий здобуток за останні десять років.
Правда, днями Європейська комісія запевнила, що не застосовуватиме санкції проти української продовольчої пшениці. Але те, з яким боєм ми відвойовуємо 2 млн. тонн зерна, щоб шокувати Європу, свідчить про те, що нас там не чекають. Навіть за умови вступу до СОТ. Очевидно, зернотрейдерам доведеться перегруповуватися, шукати нових їдців у преріях і саванах, прокладати туди зернову доріжку. Та їм не звикати! Вони постійно між двох вогнів — чужинського і свого.
За відсутності потужного національного зернового трейдера на комерційні структури можна навішати всіх собак, котів, списати земні і небесні гріхи, спричинені прорахунками державної політики у цій сфері. Наші президенти, уряди мусять зізнатися, що вони тихо, по-англійськи, залишили експортний зерновий ринок на відкуп бізнесовим компаніям. Спершу сторожко, згодом дедалі агресивніше, ті окуповували регіон за регіоном, прибираючи до рук розкидані по всій території акумулятивні елеватори, а згодом і портові. Експортна інфраструктура замкнулася на десятці потужних компаній.
Трейдери транспортували зерно, заробляли свою маржу та ще й 20% ПДВ і обростали дочірніми структурами, борошномельними комбінатами, які працювали на пекарні, зосереджені у великих містах. Я не пам’ятаю року, коли представників зернового бізнесу осяяла геніальна ідея: стривай! На зерні ж можна двічі заробити! Оформлені належним чином експортні партії збіжжя, не перетинаючи українського кордону, спроваджуються на переробку для внутрішнього споживання за відомою схемою: млин—пекарня—магазин «Хліб». Ану, нехай фермер спробує продати напряму пекарні сто тонн борошна! Його місце — у базарнім ряду або обабіч шосе, з мішком і міркою.
Здається, Державна податкова адміністрація розкусила цей «педевешний» горішок і затіяла тяганину з відшкодуванням понад 400 млн. грн. податку експортерам українського зерна. Поки великі компанії обстоюють свої права на 400 млн. грн. у судах, у південних областях, ближче до портів, фірми-одноденки повним ходом скуповують за готівку зерно на експорт. Їм і без ПДВ не гірко... До речі, сегмент тіньового ринку не такий уже й вузький — майже 20%. Кому — зерновий вал, а кому — гривневий нал.
Сільські трударі далекі від ідилій. Під нинішній урожай вони вклали більше коштів, аніж під торішній. Навіть за минулорічної 43,3-відсоткової рентабельності виробництва та реалізації зерна у стані збиткових опинилося 16,4% загальної кількості агроформувань. Яким видасться зернове сальдо цьогоріч?