На одному з цвинтарів, проминувши вхідну арку із цинічним написом «Ти не один...», наткнувся на надгробок. Рідні увічнили пам’ять небіжчика карбованими словами: «Вибач, що за життя ми не дали тобі хліба, зате після смерті ми дали тобі камінь». Урожай-02 для одних став насущником, для інших — валуном. На тлі високого зернового валу Україна враз опинилася у ролі старчихи, котра клянчить хліб. Змушені жебрати навіть ті регіони, які прозвітували Президентові про двомільйонний-мільйонний ужинок.
Наймасовіший і найдешевший харч дорожчає. Дефіцит зерна і борошна прикро дисонує із вагомим урожаєм — 38,8 млн. тонн, навіть коли зменшити цю цифру на експортовані 11,5 млн. Якщо частину зернових запасів з’їли хом’яки, то слід подивитися, у кого з чиновників відвисли щоки. Хлібна проблема особливо нагальна сьогодні, коли половина озимих вимерзла, ярі сіяли без передиху, від гімну до гімну, і все же перебрали всі оптимальні строки... З чим увійдемо в зиму і чи не підсуває до наших столів свій ослінчик Голод?! Саме час стати на добрячому протягові і відвіяти зерно від полови.
А факти-то голі...
У селах замигтіли «шкірянки» — слідчі органи шукають зерно. Приписане чи приховане обліковцями і бригадирами. Пам’ятливі старі, аби убезпечитися від реквізиції новими «продзагонами» таких-сяких запасів, поночі переховують мішки із зерном, видані на паї. Ото нагнали страху! Звідки дідам із бабами знати, що їхнє збіжжя ніхто не обліковував, як і те, що загальний урожай прикидають на око.
Згідно з міжнародними стандартами, статистична інформація вважається якісною, якщо її відхилення від реальності не перевищує 10%. Тобто, цілком можливе коливання у бік як збільшення, так і зменшення. Чи витримують українські статистики саме такий люфт? У приватних розмовах фахівці припускають, що відхилення від реальної величини врожайності і валового збору може становити до 30%. Отже, якщо йдеться про торішні 38,8 млн. тонн зернових, то ця цифра може «схуднути» до 27,2 і «дорости» до 50,4 млн. тонн, хоча насправді ймовірні відхилення з різними знаками мають компенсувати одне одного. Трапляються і курйози. Як приклад, наведу дані про урожай кукурудзи 2001 року: початкова облікована вага практично збіглася з вагою після доробки. Диво: ні усушки, ні утруски!
Механізм збору статистичної інформації доволі простий. У кожному районі визначають кілька господарств, які й стають репрезентативними у жнивному процесі. Інформацію з обраних, здебільшого міцних, агроформувань проектують на підставі підсумкових форм про сівбу культур та втрати на весь район. Відтак районні управління сільського господарства послуговуються даними для формування щоденної звітності, яка надходить в обласні органи, а звідти — у столицю. Міністерство аграрної політики добуває інформацію власними каналами, тож його оперативні рапорти про покоси, обмолот істотно різняться від даних Держкомстату, і лише у річній звітності цифри більш-менш «причесані». Попри пільговість, яку має АПК, метиковані аграрники задля додаткових стимулів приховують реальні фінансові показники власної діяльності: зумисне втаємничують збиральні площі, у результаті чого урожайність стає надвисокою, або, якщо потрібно, «середньою по району», а то і найнижчою.
Про те, що аграрна статистика схожа на кривеньку качечку, знають усі. Кульгавість її віддзеркалена у наказі Держкомстату, Мінагрополітики та Держкомзему «Про удосконалення системи статистичного обліку в сільському господарстві України» від 26 квітня 2000 року. Реформування АПК зумовило і реорганізацію методологічних та організаційних складових аграрної статистики, бо, крім колишніх колгоспів і радгоспів, фермерських (селянських) господарств, до продуцентів сільгосппродукції долучилася численна армія господарств населення.
Приватний сектор не був охоплений оперативною звітністю за формою №7-сг, через що динаміка загального виробництва виглядала усіченою. Пункти 4.2 та 4.3 згадуваного наказу зобов’язували: «Розробити до 1 червня поточного року (2000. — В.Ч.) програму і порядок організації обстеження урожайності основних сільськогосподарських культур та виробництва продукції на земельних частках (паях), наданих громадянам та сільськогосподарським підприємствам. Розробити і затвердити до 1 липня поточного року методологію проведення оперативних розрахунків фактичних та прогнозних показників урожаю основних сільськогосподарських культур в усіх категоріях господарств».
Із часу виходу настанов збігло три роки. Чи стала статистика об’єктивнішою? Проілюструю на прикладі торішнього врожаю зернових.
Два неврожайні роки поспіль — 1999-й та 2000-й — так притупили наші рефлексії, що у майже 40 млн. тонн збіжжя 2001 року не повірили. Більше того, ми злякалися такого валу, бо, щиро кажучи, були неготовими й не знали, як ним розпорядитися: без державного регулювання, без надійних ринків збуту Україна просто захлинулася б цим достатком. Уже тоді безсилі будь-що вдіяти, розгублені агрочиновники заговорили про диверсифікацію зерновиробництва, переорієнтацію на кукурудзу, бобові. Почасти врятував експорт. Україна втрапила до шістки світових продавців зерна.
2002 рік держава зустріла трьома мільйонами тонн перехідних запасів пшениці й очікуванням поки що прогнозованого врожаю. Видався він меншим, аніж торік, але цілком оптимістичним з огляду на продовольчу безпеку. Із 38,8 млн. тонн 29,5 млн. виробили сільгосппідприємства, а 9,3 (на 15,8% більше проти 2001 року) — господарства населення. За рахунок чого стався такий приріст у приватному секторі? На 450 тис. гектарів зросли площі збирання. Та й урожайність тут виявилася на 27,5% вищою, ніж у сільськогосподарських підприємствах. Чи можна беззастережно вірити цим реляціям?
Перевірити їх достовірність практично неможливо, оскільки в основі розрахунків валового збору зерна, згідно з прийнятою методологією, лежить інформація, отримана методом вибіркового обстеження (в Україні обстежують 28,7 тис. домогосподарств у сільській місцевості). До того ж, як правило, у цьому секторі врожай не зважують, а дані про нього записують зі слів господаря. Вважатимемо 9,3 млн. тонн офіційною константою. До неї додамо ще 4,8 млн. тонн зерна і продуктів його переробки, отриманих від сільськогосподарських підприємств у рахунок оплати праці та орендної плати за земельні частки (паї). Таким чином, на селянських обійстях зосередилося понад 14 млн. тонн зерна.
Через розпорошеність збіжжя у фізичних осіб сформувати товарні партії однорідної якості не видається можливим, а механізм здійснення дрібнооптових операцій із закупівлі зерна у населення взагалі не діє. Фізичні особи — не платники ПДВ, тому не можуть бути партнерами зернотрейдерів, оскільки покупцеві доведеться сплачувати ПДВ із повної вартості товару, наперед знаючи, що без податкової накладної від продавця годі сподіватися на відшкодування. Отже, через ці перепони зерновий потенціал обсягом понад 14 млн. тонн, по суті, залишився нерухомим.
А тепер зосередимо увагу виключно на пшениці, щоби доскіпатися: звідки ж узявся дефіцит продовольчого зерна, а відтак і борошна? У 38,8 млн. тонн зерна пшенична частка становить 20,5 млн. Схоже на правду, що 58% загального валу пшениці належить саме продовольчій — це 12 млн. У законтрактованих на експорт 11,8 млн. тонн зернових культур урожаю 2002 року продовольчої пшениці лише 2,2 млн. Запишемо у витратну частину ще 1,8 млн. тонн добірного зерна на сівбу. Таким чином, в активі у нас залишається 8 млн. тонн продовольчої пшениці за потреби 5,1 млн. тонн на харч.
Далі — найцікавіше. На скільки вистачить «їстівного» зерна за місячного споживання 425 тис. тонн? Одначе прірва утворилася майже на початку календарного року. З якого дива? Нагадаю: 14 з лишком млн. тонн зерна сконцентровано у селян — у хлівах, коморах, клунях. Якщо припустити, що, як мінімум, третина його — продовольче, то матимемо 4,7 млн. тонн. Але ж воно, як мовилося, немобільне, а статистичні органи автоматично включили його до загального балансу.
Офіційна статистика не враховує той факт, що половина валового збору ще не потрапила на хлібоприймальні підприємства і фактичну кількість облікувати просто неможливо, як і достеменно визначити якість зерна, що зберігається не на елеваторах, а в непристосованих складах сільгосптоваровиробників та населення. Та й чи можна вважати вичерпною і достовірною зернову статистику, якщо спеціалістів Держхлібінспекції не пускають навіть на поріг приватних елеваторів, власники яких будь-яку інформацію вважають комерційною таємницею?! З огляду на всі чинники, дефіцит продовольчої пшениці виник у результаті: відсутності реальної інформації про наявність та рух зерна протягом року; включення до балансу зерна, вирощеного у господарствах населення; зберігання половини валового збору зернових у непристосованих приміщеннях.
Статистика для політика — все одно, що вуличний ліхтар для пияка: швидше опора, ніж світло. За часів радянської України першому секретареві ЦК Володимиру Щербицькому на початку кожного місяця на стіл лягав баланс зерна і борошна по кожній області окремо. Міністерство хлібопродуктів за рознарядкою перекидало дотаційним областям потрібну кількість зерна і борошна. Нинішня влада відійшла від розподільчої системи, а з нею закинула як непотріб і баланси. Тоді керівники областей мусили б подбати про достатні регіональні запаси, які наразі швидше віртуальні, ніж реальні. Бо губернатори, повторюючи помилку органів статистики, вважають регіональними запасами збіжжя, розсипане по дідівських клунях і хлівах. Така собі подвійна, а то й потрійна, арифметика, від якої ситим не станеш.
Наприклад, Полтавська область зібрала 2,7 млн. тонн зерна, у тому числі пшениці — 1,3. Потреба у продовольчому зерні — 220 тис. тонн, тобто вшестеро менша обсягів самої лише пшениці. Із березня 2002 року потреба становить 92 тис. тонн, а в розрахунках обласне керівництво показує нестачу продовольчого зерна в обсязі 10 тис. тонн. Аналогічна ситуація (крім традиційно ввізних областей — Закарпатської, Луганської, Донецької) і по решті регіонів.
Аби знівелювати дефіцит хліба, влада змушена «розпечатати» заповітні зернові поклади Держрезерву. Роздавати, без певності, що поповниш запаси із цьогорічним урожаєм, для нього хоч і не властиво, але діватися нікуди: більше нізвідки взяти! Інтервенційний фонд у зародковому стані, державний агент «Хліб України» ніяк не оклигає від санаційного наркозу... Губернатори та мери заспокоюють населення: «Без паніки! Хліба вистачить усім!» За статистикою, його справді вдосталь. Фізіологічна норма споживання хлібобулочних виробів на душу населення — 113 кілограмів. Протягом року українці з’їдають 5,424 млн. тонн. Але та ж статистика свідчить, що всі форми власності випікають лише 2,4 млн. тонн. Отже, 3 млн. оминає контролюючі органи і потрапляє на ринок із «тіні». З міні-пекарень, не обтяжених податками, навіть фіксованим сільськогосподарським, сільських печей...
Наразі «зернова справа» розкручується за звичним сценарієм: галас, плутанина, пошук винних, покарання невинних, нагороди абсолютно не причетним. Кажуть, цифри керують світом. Незаперечний і той факт, що цифри свідчать, як ним керують.
Весняні «колядки»
«Сію, сію, засіваю і ридма ридаю»... У сільських дядьків сльози — не кіношні, гліцеринові. Справжні. Такого глуму природи над озиминою не пам’ятають із 1947 року. Спершу морози умертвили ячмінь, потім підтяли пшеницю. В основних хлібних регіонах — Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївській, Київській, Одеській, Запорізькій, Кіровоградській, Херсонській областях — постраждало 80—90% озимих, а окремі господарства взагалі залишилися ні з чим. Теплилася надія, що з настанням весни кволі сходи оживуть, але з таненням снігу підкралася інша біда — вимокання посівів.
На жаль, негативні чинники продовжують діяти вже проти ярих. Пилові бурі, що гасали наприкінці квітня на півдні і сході, вивіяли з сухого ґрунту щойно висіяне зерно. Подібне трапилося 1969 року. Не справдилися прогнози аграрників і щодо ранньої весни: її запізнення пригальмувало масове розгортання посівної кампанії на 15—20 днів. І це при тому, що з урахуванням пересіву озимих зросли обсяги на третину, а агротехнічні календарні терміни практично збігли. Тобто, природні фактори вже не знівелюють прогалин у технології, диктатури якої вимагають від сівачів керівники аграрного відомства.
Вцілілі площі озимих слід перевести на інтенсивну технологію, наснаживши їх мінеральною поживою, захистивши від ураження хворобами гербіцидами, вважають у МінАП. Затратно, але іншого виходу немає. Краще збереглося жито — майже 700 тис. гектарів, розташовані у поліській зоні. Їх також треба взяти під пильну агрономічну опіку. Синоптична служба передбачає сприятливий в усіх грунтово-кліматичних зонах температурний режим для кукурудзи, тому, очевидно, замість прогнозованих 1,5 млн. гектарів під цією культурою площі зростуть до 2 млн. Не випав із зернової обойми і ячмінь, якого виробляють 10 млн. тонн. Тільки за дотримання такої схеми можна зберегти зернову групу на рівні 14,8 млн. гектарів. Про врожай поки що говорити рано. Та й лячно.
За оперативними даними, весняно-польові роботи матеріально і технічно забезпечені краще, ніж торік. На лінійці готовності на 30% більше тракторів, звідкілясь узялися і плуги, і борони, й сівалки. Високорепродуктивного посівного матеріалу — вдосталь, а до нього і мінеральних добрив, і засобів захисту рослин, і пального. Пожвавилися і банкіри, фінансуючи аграрний сектор. При потребі 1,9 млрд. грн. кредитних ресурсів на середину квітня залучено 1,8 млрд., що становить 95% і майже вдвічі більше, ніж на відповідну дату 2002 року. Зменшилися процентні ставки комерційних банків: із 27—28% торік до 16—26. Уряд у спішному порядку вишукав 28 млн. гривень і спокутував минулорічний борг перед сільгосптоваровиробниками, котрі постраждали від стихії. Постанова Кабінету міністрів від 31 березня 2003 року №410 передбачає відшкодування збитків від вимерзання озимих на суму 30 млн. гривень, які порціями надходять у регіони.
Аби позбутися недоліків минулого року, прийнято цілу низку нормативно-правових актів. Зокрема, згідно з постановою «Про здійснення заставних операцій із зерном» визначено державного агента — ДАК «Хліб України», а постановою «Про затвердження Порядку декларування зерна, що знаходиться на зберіганні» передбачено — вперше за роки незалежності — декларування зерна суб’єктами його зберігання, які мають 50 і більше тонн.
Відповідно до розпорядження Кабінету міністрів, планується закупити 4,5 млн. тонн продовольчого зерна, у тому числі: через заставні операції — 2 млн. тонн, для регіональних потреб — 2 млн., до Державного резерву — 500 тис. тонн.
Власне, такою бачиться ситуація зі столичних пагорбів. А з глибинки? Приватний сектор, який забезпечив чверть минулорічного зернового ужинку, продовжує жити за патріархальними звичаями: здебільшого сам впрягається у шлею, тягне борони і засіває з руки. Не дійшло до хат і розрекламоване повноводдя банківських кредитів. Якщо для проведення комплексу весняно-польових робіт потрібно 9,4 млрд. гривень, то за рахунок власних обігових коштів і кредитів покривається лише половина. Тільки з цієї причини розлінований у київських кабінетах зерновий клин навряд чи залишиться цілісним. Велика спокуса відтяти від нього шмат під соняшник, оскільки ринкова кон’юнктура на його насіння торік була привабливішою, ніж на зерно. До застережень МінАП «ні гектару більше» навряд чи прислухаються, бо в Україні найближчим часом до вже діючих олійно-екстракційних підприємств долучаться чотири нових, що також потребуватимуть сировини.
Насамперед від уряду хотілося б почути не лише зернову «колискову» чи командно-адміністративні «марші», але й вичерпну відповідь на запитання, яке витанцьовує на язиці у кожного: а чи будемо з хлібом? Торік ми засіяли озимою пшеницею 6,8 млн. гектарів, з яких вціліли близько 4 млн. За середньої врожайності 27 ц/га можна одержати валовий збір у бункерній вазі на рівні 10,8 млн. тонн. Але за ретельного догляду за посівами. Наразі їх просто шпигують 80% азотних добрив, чим зловживали і раніше, нехтуючи фосфорними і калійними. Розбалансованість цих компонентів передовсім негативно позначиться на якості зерна.
У кращому разі Україна може сподіватися на 5 млн. тонн продовольчої пшениці. Це — надзвичайно мало. «Але ж нестачу можна покрити ярою пшеницею!» — дорікнуть мені. Дивлячись для яких потреб... Випікаючи високоякісний хліб, саме до борошна, змеленого з м’яких сортів озимої пшениці, підмішують борошно з твердих сортів — ярої, а не навпаки. Самозаспокоєнням звучать слова аграрних чиновників про нечуване розширення площ під кукурудзою, горохом, соєю: з них хліба не спечеш.
Тому неминуче постане питання імпорту. Його, та ще й на пільгових умовах, уже сьогодні лобіюють зацікавлені структури. Нам же слід подбати про перспективу — 2003—2004 маркетинговий рік, уже тепер підшукавши, крім власних селян, запасних продавців — у Росії, Казахстані і в піковий період жнив скупити продовольче зерно для внутрішніх потреб.
Що ж до намірів, то держава цьогоріч спробує із глядача перекваліфікуватися у справжнього гравця на зерновому полі. Щоб полегшити свою долю, цілком імовірно, вдасться і до заборонних прийомів: до сформування регіональних запасів обмежить рух зерна за межі області; запровадить ставки вивізного мита; введе квоти на експорт продовольчого зерна та відмінить порядок повернення ПДВ при експортних операціях... Але ще до початку гри члени аграрного блоку уряду припускаються помилок, через які набили гулі їхні попередники. Аби нівелювати проблеми із хлібом на кшталт сьогоднішніх, створити цивілізовані, прозорі правила гри, торік було прийнято Закон «Про зерно та ринок зерна в Україні». Кажуть, якби він спрацював, ми б не мали нині проблем. Можливо... Принаймні не були задіяні найпрогресивніші засади: заставні та інтервенційні закупівлі; декларування зерна; сертифікація складських приміщень; прості та подвійні складські свідоцтва…
Тричі Україна намагалася спізнати смак заставних закупівель зерна — і все дарма. Кабінет міністрів, за ідеального варіанту, до початку жнив мав би визначити та оголосити заставні ціни на зерно, що покривали б нормативні затрати на його виробництво, мінімальну рентабельність із урахуванням прогнозованого індексу інфляції. Під час масового збирання урожаю, коли ціни найнижчі, держава за бюджетні кошти здійснює заставні закупівлі у сільгосптоваровиробників без переходу права власності. Тобто, агроформування чи селянин мають право протягом восьми місяців, але не пізніше 31 березня наступного року продати власне зерно кому завгодно за вигідною ціною, відшкодувавши державі заставну ціну та вартість зберігання збіжжя. У разі відмови сільгоспвиробника від свого зерна або по закінченні строку договору воно переходить у власність держави. Таким чином формується своєрідний інтервенційний фонд.
Торік через відсутність бюджетного фінансування і достатніх кредитних ресурсів Кабінет міністрів затвердив заставну ціну на рівні 50% середньозваженої біржової на день підписання договору, яка й близько не покривала затрат на вирощування зерна. Тому замість 2 млн. тонн за заставними операціями із ринку вилучили лише 70 тис., що, звісно, не могло стабілізувати цінову ситуацію. Фахівці твердять, що заставний механізм дієвий лише за 100% бюджетного фінансування, коли будь-які ризики лягають на плечі держави, а не агентів та сільгосптоваровиробників.
Інтервенційні закупівлі мають істотні переваги перед заставними, бо право власності на зерно одразу переходить від сільгосптоваровиробника до держави. Остання має змогу здійснювати не тільки фінансову інтервенцію у період падіння ціни, а й товарну — у період її пікового підвищення.
Але й у цьогорічному бюджеті фінансування заставних закупівель не передбачене. Натомість запланували 70 млн. гривень для здешевлення кредитів комерційних банків. Якщо державний агент — ДАК «Хліб України» — пристане на такі умови, то може розділити долю сумнозвісного аграрного банку «Україна». Чи, може, хтось у такий спосіб зумисне штовхає ДАК на хлібну амбразуру?!
За нинішньої вкрай складної зернової ситуації не став би акцентувати увагу на заставних операціях. Останні за дефіциту зерна можуть не спрацювати, оскільки попит все одно перевищуватиме пропозицію навіть у розпал збирання. Уже зараз переробні підприємства декларують ціну на липень за пшеницю четвертого класу у межах 600 гривень за тонну. Тим більше що хліборобам немає сенсу класти збіжжя на тривале зберігання, якщо у вересні доведеться повертати банківські кредити. Не виключаю варіанту, що у боротьбі за хліб комерційні структури переграють державу вищою купівельною ціною. І тоді на жнивному полі знову залишаться два воїни — селянин і трейдер.
Давньоримський агроном-письменник Луцій Колумелла влучно резюмував: «Сільське господарство не потребує великої мудрості, але воно не терпить дурниць». Ці слова мовлені тоді, коли раби виходили на гладіаторські бої з гаслом «Хай живе феодалізм — світле майбутнє людства!» Що наближаємо ми?