Як завжди перед виборами, село та його проблеми опиняються в епіцентрі політичних баталій. Може, це й непогано — а раптом щось із обіцяного і вдасться реалізувати. Та оптимізм одразу ж розсіюється, коли починаєш розуміти, що насправді все, що декларується, дуже мало кореспондується з системними перетвореннями, серед яких на перше місце ставлю питання логічного завершення земельної реформи.
Це проблема не лише АПК. Кінцевий результат земельної реформи — приватна власність і ринок землі — визначальний стрижень усієї системи здійснюваних у країні ринкових трансформацій. Ми зупинилися на півдорозі в розвитку ринкових реформ здебільшого через відсутність прогресу в питаннях земельних відносин. Із цим пов’язана й патова ситуація в аграрному секторі, яка особливо гостро відчувається в поточному році.
Нині найвідоміші політичні «адвокати» села погрожують «провалити» бюджет-06, якщо в ньому не передбачать асигнування АПК на рівні 10% витрат. У цілому це 13—14 млрд. грн. Я не проти збільшення такого фінансування, хоча є прибічником загального зниження рівня одержавлення фінансової системи країни, а серед відповідних пріоритетів на перше місце ставлю державні вкладення в живий капітал — в освіту, науку, а далі — в енергозбереження тощо.
Проте справа навіть не в цьому. Чи буде віддача від відповідних фінансових вливань у фактично зупинений у своєму реформуванні, повністю розбалансований аграрний сектор? Чи не наступаємо ми знову на старі граблі?
Реформи, приватні інвестиції і тільки на цій основі — державна фінансова підтримка села — саме такий і лише такий алгоритм економічної політики є безальтернативним. Ми ж дотепер не спромоглися сформувати навіть концепцію розвитку АПК. Можливо, новій владі, депутатському корпусу варто було б розпочинати з неї? Це архіважливо в умовах збільшення відкритості української економіки, майбутнього вступу до СОТ, зрослої конкуренції з боку наших сусідів: з одного боку, Росії та Казахстану, які швидко нарощують в останні роки свій аграрний потенціал, з іншого — Польщі, Угорщини та інших країн, що одержали величезний імпульс аграрних перетворень у зв’язку зі вступом до ЄС.
Уроки минулого
Дуже добре розумію всі складнощі земельної реформи, особливо тих її ланок, що стосуються формування цивілізованого ринку землі. Надто глибокі шари економічних відносин зачіпає ця проблема. Вододіл між приватною і суспільною власністю на землю — це не лише визначальний бар’єр між адміністративно-командною і ринковою економікою, це водночас і розділова межа між двома цивілізаціями — азіатською та європейською. Одна з головних дихотомій світової історії «Схід—Захід» грунтується саме на цій протилежності.
Хочу звернутися до К.Маркса. Він першим у науковій літературі порушив питання про специфічність «азіатського способу виробництва». Ключ до східного неба, писав він, полягає у відсутності приватної власності на землю. Засумнівавшись після Паризької комуни в наступності для Заходу обгрунтованих ним же ідей наукового комунізму, К.Маркс звернув свій погляд на російську громаду. У своєму листі до В.Засулич він назвав громаду, яка базується на колективному землеробстві, основною «точкою опори», «відправним пунктом тієї економічної системи, до якої ми прагнемо».
Кажучи про цілі земельної реформи, її значущість для всієї системи ринкових перетворень, які загальмувалися, це слід ще раз осмислити, зрозуміти. Для дореволюційної Росії громада була чимось більшим, ніж базова основа економічних відносин. Вона була водночас і основою російської монархії, її духовного укладу, способу мислення. Не випадково соціал-революціонер Багров, який стріляв у П.Столипіна в Київському оперному театрі (а це був дванадцятий поспіль замах на автора земельної реформи), виявився співробітником царської охранки. Монархія та соціалізм виступали проти земельної реформи разом. Та й не лише вони. У громаду, як самобутній прояв російської національної духовності, вірив О.Герцен. У ній бачив майбутнє свого народу і М.Чернишевський.
Необхідно враховувати й таке. Колгоспний лад, про «особливі заслуги» якого лунають крики й сьогодні, вигадали не більшовики. Колгоспний лад — це калька з російської патріархальної громади. Водночас громада, як і колгоспна організація виробництва, ніколи не мала нічого спільного з ментальністю українського народу. Йдеться про економічні відносини, нав’язані нам ззовні, про економічні форми русифікації української нації, українського селянина, про інструменти російського економічного імперіалізму.
На все життя запам’ятався такий випадок. 1982 року я був в одному з підмосковних сіл. Найбільше мене вразило, що у більшості селянських подвір’їв не було господарських будівель. Висновок із цього був очевидний: тут не займалися підсобним господарством. На цьому тлі різко контрастували дві садиби з вибіленою огорожею, фруктовими деревами й підсобними будівлями. «Тут живуть куркулі з Хохляндії», — трохи недбало пояснив мені місцевий голова колгоспу...
Ще один подібний приклад. Пам’ятаю, як 1995 року під час державного візиту Л.Кучми в Канаду на одній з офіційних зустрічей особливо підкреслювалося, що своїм відродженням канадський АПК багато в чому завдячує українським поселенцям. Те саме я чув і в Латинській Америці. Недарма столипінські реформи отримали найширшу підтримку в тодішній Малоросії. Показовим, на мій погляд, є й інший факт: єдиний у царській імперії пам’ятник П.Столипіну стояв до 1917 року в Києві перед магістратом міста.
Великим обманом громадськості є основна теза лівих про ефективність колгоспного ладу. Економіка — це насамперед співвідношення результатів із витратами. Продуктивність праці в землеробстві СРСР була вчетверо-вп’ятеро, а у тваринництві — майже увосьмеро нижчою, ніж у господарствах країн Заходу. І це за умови, що, починаючи від хрущовських часів, грошей для села не шкодували. Однак наприкінці 80-х на імпорт зерна витрачалося щороку понад 5 млрд. дол. плюс 2—2,5 млрд. — на імпорт тваринницької продукції. До цього слід додати майже безплатні кредити, державні капвкладення, дотації на продукти харчування, що становили понад 20% бюджетних витрат. З 1981-го по 1990-й цінові дотації зросли з 25 до 100 млрд. крб. Жодна економіка не в змозі таке витримати.
Кожна економічна система має максимально можливий ресурс свого розвитку. Відставання в чотири-п’ять разів за продуктивністю праці — це і є максимум можливого для колгоспного ладу. Крах адміністративно-командної економіки радянського типу визначався передусім неефективністю сільського господарства, його перманентною стагнацією. Суть цієї стагнації полягала в постійному нарощуванні державних асигнувань на розвиток АПК і відсутності реальних механізмів, які забезпечували б їхню ефективну віддачу. Доречно зазначити, що горбачовські реформи, яким ми свого часу всі аплодували, зірвалися насамперед із цієї причини: протиріччя в розвитку АПК досягли своєї межі.
Кажу про все не для того, аби укотре привернути увагу до вихідних позицій наших реформ, хоча й це важливо. Мене турбують більш принципові речі — елементарне нерозуміння провідними політиками країни, у т.ч. і аграрними «лобістами» в уряді і парламенті, очевидного: ринок і тільки ринок із усією його атрибутикою, і насамперед із конкуренцією та диференціацією, є єдино можливою конкурентоспроможною формою розвитку сільського господарства. Це не придумав хтось із учених. Така природа аграрних відносин. Політики, які стверджують протилежне, або, граючи в політичні ігри, лукавлять, або просто неуки у своїх професіональних пізнаннях.
На шляху до концентрації
А тепер подивимося через призму сказаного на те, що в нас уже зроблено. Я мав безпосередній стосунок до підготовки відомого указу президента «Про негайні заходи щодо прискорення земельної реформи в сфері сільськогосподарського виробництва» (листопад 1994 р.), у якому були визначені основні принципи земельної реформи. Цим документом передбачалися три етапи земельної реформи.
Перший — етап роздержавлення землі. Тільки в двох країнах колишнього соцтабору — у СРСР і Монголії — земля перебувала в монопольній власності держави. Власність на землю і влада були нероздільні. Необхідно було передусім зруйнувати цю зв’язку. Якщо на 1 січня 1994-го власником 96% сільськогосподарських угідь залишалася держава, то за станом на 1 січня поточного року у власності держави залишилося всього 27,9% угідь. Загальна вартість земель, переданих державою безплатно, становить за існуючою оцінкою 210 млрд. грн. Вже сам по собі цей крок не можна недооцінювати.
Багато в чому вирішено й завдання другого етапу реформи. Йдеться про розподіл землі, отриманої колективними господарствами, між тими, хто її обробляє. Результат цього також відомий: на 1 січня ц.р. право на земельні паї одержали 6,8 млн. працівників і пенсіонерів колишніх колгоспів і радгоспів. Середній розмір паю становить близько 4,0 гектара. Разом — це 27,2 млн. га сільськогосподарських угідь.
Важливою подією земельної реформи стало прийняття в жовтні 2001 року Земельного кодексу. Він узаконив приватну власність за землю і фактично створював передумови для реалізації третього етапу реформи — створення ефективного ринку землі. Однак зрештою «ліва фраза» взяла гору: ВР прийняла поправки до Земельного кодексу, заборонивши продаж землі сільськогосподарського призначення до 2010 року.
Важко оцінити не лише економічні, а й політичні втрати такого рішення, підтриманого не тільки лівими, а й багатьма центристськими партіями. Тут є кілька аспектів. Усі знають, наскільки небезпечним є нелегальний ринок, що існує вже багато років і давно став серйозним чинником «тінізації» економіки. Блокування ринку землі пролонгує цю ситуацію. Кому це вигідно?
Водночас така заборона деформує природу приватної власності на землю: юридично вона начебто й існує, але економічно — не працює. Власник землі використовувати її як інструмент залучення кредитів й інвестицій не може. Фахівці підрахували, що в річному обчисленні тільки іпотечні кредити могли б становити 10—12 млрд. грн. Без ринку землі, без її застави такі кредити одержати неможливо. Якщо врахувати, що в цьому разі йдеться, як правило, про довгострокові інвестиційні кредити, то ціна економічних утрат від консервації ситуації стає досить наочною.
Багато хто вважає, що відсутність ринку землі компенсує її оренда. Та ми й у цьому питанні помиляємося. Оренда може бути ефективною лише у взаємодії з механізмами купівлі-продажу землі, її реального відчуження. А без них з орендою виникають серйозні проблеми. Вона не тільки призводить до виснаження землі, до її хижацької експлуатації, а й, поглинаючи значну частину накопичень, істотно звужує можливості інтенсивного землеробства. Ми це вже бачимо на практиці. Чому й це не враховується?
Існує ще одна, можливо, найпринциповіша проблема — подолання розпорошеності земельної власності. Думаю, навряд чи можна вважати нормальною ситуацію, за якої майже 7 млн. жителів села, з котрих 2/3 — передпенсійного та пенсійного віку, є власниками землі, одного з найпродуктивніших наших багатств. Свого часу Столипін категорично був проти того, щоб роздавати землю безплатно, ділити її серед усіх порівну. Його ідеалом був «міцний особистий власник». «Треба виробити такий земельний закон, — підкреслював він у своїй широко відомій промові на засіданні Державної думи (5 грудня 1908 р.), — який би служив розумним і сильним, а не п’яним і слабким». За свою схильність до «куркульського уклону» поплатився життям і більшовик М.Бухарін.
Не потрібно думати, що, розробляючи принципи земельної реформи, ми не розуміли суті й цієї проблеми — принципових витрат зрівняльного (безплатного) розподілу землі. Та в політичних умовах, що склалися, іншого рішення бути не могло. У зв’язку з цим проблема реальної капіталізації аграрних відносин, поділ селян на клас земельних власників і клас найманих сільськогосподарських робітників мала знайти своє вирішення на останньому етапі земельної реформи — на основі механізмів ринку землі.
Саме ринок землі має остаточно сформувати імовірний устрій аграрних відносин. Звичайно, йдеться про дуже тривалий процес. Найтверезіші політики розуміють, що для становлення реального власника землі, ефективного фермера потрібні два-три покоління. Однак ми повинні, не зупиняючись, рухатися в цьому напрямі. Необхідна концентрація землеволодіння. Це можуть бути не тільки фермерські (сімейні), а й великі спеціалізовані, пов’язані з наукою, промисловістю і фінансовим капіталом акціонерні господарства. Оренда в цьому — тільки перешкода. Основа нашої конкурентоспроможності, отже — і виживання, у такій концентрації.
Свого часу Франція втратила економічний ритм (порівняно з Англією), коли в 1789 році «ім’ям революції» землю було безповоротно роздрібнено між селянами і буржуа. Наше майбутнє — концентроване землеволодіння і фермерське господарювання, що інтенсивно розвивається. На жаль, у нас нині є ще дуже мало політиків, які готові погодитися з цим. Це наше загальне лихо. Та мине ще трохи часу — і життя розставить усе по своїх місцях.
Звичайно, це дуже складний і далеко не в усіх аспектах популярний політичний шлях. Говорити про реальний, а головне — ефективний ринок землі за умов зниження рентабельності, у ситуації, коли в окремих регіонах величезні площі земельних угідь узагалі не використовуються, досить ризиковано. Я це розумію. Та головне навіть не в цьому. Дуже складно подолати світоглядні бар’єри, змінити нашу ментальність. Проте необхідно цього прагнути. Нам потрібно піднімати насамперед соціальний статус і політичний престиж господаря землі, фермера, розглядати приватну власність на землю не тільки як джерело економічних преференцій, а й як основу нового суспільного устрою, що його ми збираємося затвердити.
Хтось оцінює нинішній стан справ у сільському господарстві як катастрофічний. Ситуація справді дуже складна. Та вона не безперспективна. Сьогодні на селі вже розпочався стихійний процес перерозподілу власності — «нова роздача карт», але з вигодою для сильнішого. Це запорука не тільки виживання, а й руху вперед.
Держава має орієнтувати свою політику на легалізацію та підтримку саме цього процесу. І тоді нам не загрожуватимуть жодні катастрофи. Становище справді стане катастрофічним, якщо наші політики не піднімуться до рівня розуміння об’єктивної обумовленості цього процесу та будуть і надалі діяти всупереч його логіці. У цьому разі катастрофа може виявитися неминучою.
Процитую вкотре П.Столипіна. «Поки до землі не буде докладено праці найвищої якості, тобто праці вільної, а не примусової, — підкреслював він, — земля наша не зможе витримати змагання з землею наших сусідів». Ми багато чого вже навчилися, щоб реалізувати сказане. Потрібна політична воля. Хочеться вірити, що дефіцит і в цьому зможемо подолати.