Я не довіряю дружині і гальмам, а строкатим хлібо-фуражним балансам МінАП і поготів. Одне — планують, друге — прогнозують, третє — жнивують, а четвертим, реальним насущником, — годують. Слава Богу, допоки не глевким, з якого «коники» ліплять. Хоча цього року може статися так, що саме до борошна з фуражного зерна пекарі додаватимуть пшеничне мливо (а не навпаки), оскільки першого вродило набагато більше. Отоді й приставатиме до піднебіння хлібна м’якушка і зціплюватиме зуби тим, хто просторікував про зернову продовольчу безпеку...
Тиха українська ніч, але зерно треба переховати
Спершу зблиснула цифра 40 — на стільки мільйонів тонн зерна зазіхали верстальники програми «Зерно-2001». Потім агростратеги вирішили за краще зерно переховати, а точніше — перерахувати. Із кругленької суми скотилися до «незручної» 37. Але й ці мільйони тонн не стали підсумковими: зі стелі навперейми просилися у документ не менш грайливі цифри. Нарешті зійшлися на 35 за щорічної потреби у 28 млн. тонн зерна.
Модернізм аграрної політики проявився не лише у «пошуку» промислового зернового показника, а й в освяченні програми «Зерно-2001» — у Каневі, на Чернечій горі, де 15 серпня 2000 року відбулося виїзне засідання Кабміну. Його учасники переповідають, що для підписання «зернового» звою знайшли навіть стіл, на якому свого часу учасники «канівської четвірки» скріпили злуку. Але хтось відрадив від цієї затії. Власне, програма «Зерно-2001» — не директивний документ, оскільки не затверджена Кабміном, а лише схвалена, тому не гріх дещо недовиконати і покарань, як таких, не зазнати.
Чи готові були селяни, а передовсім МінАП, котрий замовив зернову планку на позначці 35 млн. тонн, перестрибнути її — чи то «рибкою», чи «перекатом», чи сучасним «флопом»? Після найбідніших жнив сумніви доймали багатьох. Хоча за останні чверть століття Україна 12 разів намолочувала понад 40 млн. тонн зерна, а в другій половині 90-х тричі домагалася показників на рівні 34—35 млн. Чому ж тривожилися меншорангові фахівці?
За два тижні до сівби озимих кондиційного насіння припасли лише 33%, тоді як 1999 року — 49, і позаторішню ситуацію вважали вкрай критичною. В областях забезпеченість посівним матеріалом — найдешевшим фактором інтенсифікації — була ще гіршою: Крим і Дніпропетровська — 24%, Сумська і Черкаська — 11, Харківська — 7%. Звісно, це не показники для такої мобілізуючої програми. Нічим не міг підсобити і Державний насіннєвий страховий фонд, оскільки регіони не розрахувалися за попередні позички. Шкутильгала й технологія вирощування зернових культур, яку спростили до примітивного. Останні роки ми сіяли, жнивували, орали, постійно вкладали 10 млрд. грн., а зреалізувавши, одержували 7—8. Програма «Зерно-2001», за підрахунками агронауковців, додатково потребувала ще 2,8 млрд. грн. Витратно, правда, але 35 млн. тонн — це щонайменше 20 млрд. грн. внеску до ВВП. Порівняно із попередньою збитковістю подібний стрибок можна назвати українським дивом. І уряд не на жарт націлився вразити і Європу, і світ. Під урожай 2001 року засіяли 8,3 млн. га озимих зернових — на 2 млн. більше, ніж торік. Із цим ми увійшли у зиму.
Вона видалася по-європейськи м’якою, а хотілося морозу й снігу. Перший умертвив би насіння бур’янів і личинки шкідників, а другий захистив би землю від приморозків і поповнив її вологою. Небесна канцелярія «не спустила» ні того, ні другого: майже 15% посівів зіпріли. Та й весна замість помочі почала нахабно краяти національну зернову програму. Задощила, потупцювала на 20% зернових гектарів… Але ті, хто безустанку декламували «Товариш, вір, зійде вона…», дочекалися пшеничних сходів. Не зовсім дружних, але миритися можна.
Напровесні порахували комбайни: половина до потреби, та й ті трималися на 30% до остаточного амортизаційного зносу. За програмою, планували закупити 4,8 тис. комбайнів, 8 тис. тракторів, 2 тис. плугів на 4,5 млрд. грн., але й кількість, і кошти так і залишилися на папері. За одним із жнивних сценаріїв і озимі, і ярі могли доспіти одночасно, що спружинювало б строки збирання. На плечі «дідуганів» — степових кораблів, до всього, лягали додаткові два з лишком мільйони гектарів зернових проти минулого року. На щастя, у жнивному цейтноті опинилися лише західні області. Вуйки й ґазди хапаються за голову: за що в першу чергу братися — за озиму пшеницю чи ярий ячмінь? Обидві культури стиглі, навперейми просяться у комбайн.
Перші укоси дали привід агрочиновникам назвати 2001-й роком фуражного зерна. Я б додав: осоту і клопа-черепашки. У деяких областях щільність бур’яну учетверо-вп’ятеро вища, ніж зернових, і в стільки ж разів личинки шкідника перестрибнули порогову чисельність на посівах. От вам і агрономічна культура! Заявляючи, що продовольчого збіжжя намолотимо менше, міністр агрополітики Іван Кириленко заспокоював селян: ціни на зерно третього класу утримуватимуться, як і торік, вище світових:
— Треба зробити так, щоби стратегічні культури ніколи не були збитковими для селянина. Держава може піти на збитки, тому що це — хліб. Вона завжди зможе підняти ціну на інший товар. Спирт, скажімо, дає підйом до 40 разів. А спиртозаводи — державні. На борошні досягається подвійний підйом…
Я теж горою стою за селян, тих, хто мешкає у сільській місцевості, а це — 15 млн. Але чи повинні решта 35 млн. чоловік розплачуватися за зростання чужих прибутків, коли через високі ціни на зерно м’ясо і м’ясні продукти аж ніяк не подешевшали?! Тим більше, із фонду споживання 8,3 млн. тонн зерна половина припадає саме на міське населення.
Перші біржові торги зігнорували міністрів «указ» триматися визначеної цінової планки. «Пустунам» спершу покивали вказівним, а згодом і покарали: Українську аграрну біржу за демпінгування узагалі зняли із зернової «дистанції», а трьох інших — тимчасово відлучили від торгів. Починаючи з літа минулого року, МінАП зі старанністю юного слідопита вишукує схеми і механізми, які б дали йому змогу контролювати ринок зернових і ціни на них. Легітимність деяких свіжих наказів і вказівок спростував віце-прем’єр Леонід Козаченко. Зокрема, у червні аграрне відомство видало наказ про декларування у Держінспекції по заготівлям обсягів зерна понад 100 тонн. На черзі — облік мішків і клумаків? Більше того, реєстрації підлягають не лише експортні контракти на біржовому ринкові, а й внутрішні, чим обмежують власника зерна у праві вибору каналу реалізації. Новий віце-прем’єр реєстрацію внутрішніх контрактів відмінив.
Діаметрально різні позиції двох керівників і з експортних питань. Якщо міністр вважає за доцільне залишити зерно третього класу для власних потреб, а п’ятого — спровадити за кордон, то віце-прем’єр — навпаки. До клінчу не доходить, але, з усього, агроміністру легше було б знайти спільну мову з екс-віце-прем’єром Михайлом Гладієм навіть з огляду на членство в одній партії, ніж із Леонідом Петровичем. Якщо Іван Кириленко справді готує себе до долі політичного лідера галузі, то згадані «проколи» йому слід власноруч відсікати долотом від брили як зайвину. Бо не забуваймо: в унісон з міністром зернову самодіяльність демонструють окремі регіони. Вони й торік перешкоджали вільному рухові збіжжя навіть за межі області і, попри славнозвісний Указ Президента про неприпустимість таких дій, безкарно продовжують викидати колінця на зерновому току.
Щоб вберегтися від падіння цін у період найвищої пропозиції, державі варто було б скупити зайвину зерна, створивши своєрідну рівновагу, а то й навіть вакуум, а в період зрослого попиту вигідно продати. Але ці поради слушні для тих, у кого є вільні кошти. За оперативними даними облресурсінспекцій, ми вже маємо товарні партії пшениці в обсязі 4,1 млн. тонн, з яких 17% — третього класу (684,4 тис.) і 31% — четвертого (1,3 млн. тонн). Щоправда, перші дані одержані оціночним шляхом, а не інвентаризаційним, тому я б не поспішав проти одного із пунктів програми «Зерно-2001» — продовольче зерно в обсязі 11,5 млн. тонн — ставити «галочку». На нього поки що щедрий південь, центральні ж області багаті на фуражне.
Очікувана тоннажність не дає підстав сподіватися, що нинішнього року розрахуємося із селянами по зарплатних боргах — 1,47 млрд. грн., тобто майже половина всієї заборгованості у галузях економіки України. Чи й спокутуємо бодай половину з них до Дня незалежності? Дніпропетровщина он скільки намолотила, а борги по зарплаті зменшилися лише на 5%, Миколаївщина й Одещина стали зерновими двохмільйонниками, а боргів зліквідували — нуль. Віриться, що завдяки зібраному Україна поповнить і змілілий насіннєвий фонд, розщедриться і на вагоміші, ніж торік, паї. Загалом на руки селянам, за попередніми розрахунками, видадуть близько 10 млн. тонн зерна. Зросте, дай Бог, і річна кількість споживання зерна на душу населення, яка за останні 10 років істотно зменшилася: якщо у 1986—1999 рр. цей показник становив 950 кг, то у 1999—2000-му він «схуднув» до 500 кг.
Щодо експортного коридору, скажу: у програмі «Зерно-2001» агростратеги замахнулися на супервагове переміщення «лишків» у чужі краї — 9,5 млн. тонн, навіть попри те, що через слабкі транспортні комунікації більше 8 млн. тонн Україні не вивезти. Та й за кордоном ми потрапимо не в обійми — швидше в лещата. У сусідів нива також видалася щедрою. Може статися, як позаторік із фуражним ячменем. Тільки-но склалася сприятлива кон’юнктура на нього, ЄС прийняло рішення дотувати на 120% ячмінь із країн Співтовариства, демпінгувавши ринок так, що ми опинилися на узбіччі. Практики ж захисту інтересів власних експортерів у відповідних міжнародних організаціях Україна не має. Як і формування політики сприяння експорту.
Надмірна кількість фуражного зерна — це можливий прогрес занепалого тваринництва. Але потреба у ньому не така вже й мала — 14,5 млн. тонн, а засиплють його, за попереднім балансом, лише 8 млн. Звісно, раціональніше згодовувати худобі не власне зерно, засвоюваність якого, по суті, нульова, а комбікорми. Якщо «пропустити» в такий спосіб фураж через тваринництво, тонна його принесе вже 1200 грн. виручки. У зв’язку з цим агрочиновники радять керівникам агроформувань видавати селянам не «натуру», а «присмачений» харч, що дещо обмежує право вибору хлібороба. Зате мобілізує поснулі комбікормові заводи, яких у системі АПК — 525.
І все ж таки задовго до останнього снопа можна порадіти: Україна з хлібом! А от якої ваги і кондицій — питання інше. Не гріх влаштувати з цього приводу і сабантуй, але не такий гучний, як організував екс-міністр Анатолій Хорішко. Не обійдеться на святі і без гіркої чарки. Укотре ми, як еспандер, розтягли до непристойності жнивну пору, втративши на цьому мінімум 5 млн. тонн. Бо давня істина гласить: кожного «надлишкового» дня з гектара втрачається центнер зерна. А скільки піде його з соломою, половою, залишиться у не піднятих валках!
Не вдалося цього року взяти інтенсивністю — виїхали на екстенсивності, за рахунок додаткових 2,8 млн. га зернових та зернобобових. Середня урожайність — 29,9 ц/га не така вже й захмарна, хоча агрочиновників, справедливості заради, для досягнення наміченого влаштує і 27 ц/га. За виробництва 10 ц/га (що в Україні не така вже й рідкість) собівартість тонни зерна перевищує 500 грн., за 20 ц — 300. У бізнесових агроструктурах, де технологічна дисципліна набагато вища, ніж у патріархальному громадському секторі, собівартість не перевищує 250 грн. Звісно, реалізаційною ціною можна перекрити витрати, але скільки ж тоді коштуватиме хліб?! Коли згодовувати худобі зерно за такою собівартістю, ціна кілограма сала стрибне до рівня 20—25 грн., а м’яса — понад 30. Дешевше завозити з-за кордону!
Не спрацювало цього року і зрошення в південних регіонах: занехаяне нині, раніше воно забезпечувало в цих краях гарантовані 15 млн. тонн високоякісного зерна. Не псуватиму свято ще багатьма «не». Сьогодні найголовніше — зберегти і вміло розпорядитися зібраним урожаєм. Аби потім не списувати на усушку, усипку, утруску, як торік: спершу «бовкнули» про зібрані 32 млн. тонн, перегодом з’їхали на 28, потім — 26 і вклякли на реальних 24,4...
Заставні ціни знову «підставили»
Широко розрекламований ринковий інструментарій — заставні ціни — так і не стали брендом зернового 2000 року через брак бюджетних коштів і надміру низький ужинок. Послуговуючись досвідом США, зокрема маститої Товарно-кредитної компанії, ми перелицювали механізм заставних закупок на український лад. У США вони спрямовані на підтримку цін та доходів фермерів і запобігають перевиробництву зерна (перенасиченню ринку). В Україні заставні ціни також запроваджені для «підтримки сільськогосподарських товаровиробників… зниження негативних наслідків сезонних і кон’юнктурних коливань цін на зерно і хлібопродукти», але з доважком — «для стимулювання виробництва зерна».
Різниться і власне механізм заставного кредитування. Кредит для цієї операції одержала державна акціонерна компанія «Хліб України», і зерно зберігається на її ж зернозаготівельних підприємствах. Торік за заставними цінами нашкребли дещицю — 200,4 тис. тонн зерна, причому 200 тис. ДАК купила у сільгосптоваровиробників, у яких орендувала землі. Вважаймо, у самої себе. Біржові ціни знівелювали заставні, вдвічі їх перевищивши і не дали змоги відчути насолоду від зробленого державному агенту — ДАК «Хліб України».
ДАКівці тішили себе багатообіцяючим 2001-м — роком перевиробництва зерна, коли пропозиція перевищуватиме попит і нарешті «увімкнуться» заставні ціни. Тим більше, з цією метою передбачалося гарантоване 100-відсоткове бюджетне фінансування. І раптом... «Хліб України» відмовляється грати роль державного оператора по заставних цінах. У бюджеті адресної суми для компанії не знайшов. Натомість постанова Кабміну №59 від 27 січня 2001 року «Про часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків, що надаються сільськогосподарським товаровиробникам та іншим підприємствам агропромислового комплексу у 2001 році» передбачає часткову компенсацію ставки — 70% облікової ставки, встановленої Нацбанком на день укладення кредитної угоди, зернозаготівельним підприємствам на здійснення заставних операцій з зерном.
Чому б ДАКу не скористатися цим привілеєм? Ситуацію прояснив Іван Крижов, заступник голови компанії:
— Але ж кредитна ставка може бути і 40%, а компенсується тільки 21%. Постає запитання: на кого перекласти «зайві» 19%? На заготівельне підприємство? Воно помісячно зберігає зерно і не «купається» у гривнях. На товаровиробника? А навіщо йому такі накрутки? Чим він завинив перед державою? Резонно? Як на мене, проведення заставних закупок можливе лише у разі 100-відсоткової компенсації з бюджету ставок за кредитами.
Розмова відбулась у березні, а напередодні жнив «Хліб України» «передумав»: вирішив удесятеро проти минулого року збільшити закупівлю зерна за власні ресурси, у тому числі 1,5 млн. тонн за заставними цінами. Зауважу, потужності 81 ДАКівського підприємства становлять майже 20% загальноукраїнських. Звідки такий оптимізм? Вибили бюджетні кошти? Ні, погодилися на умови згадуваної постанови Кабміну №59. Але 125 млн. компенсаційних гривень, із яких 50 млн. на заставні операції, затримуються. Над ними взагалі стовбичив великий знак запитання, оскільки при перевірці наданих пільгових кредитів сільгосппідприємствам були виявлені порушення: видавалися вони під завищені відсотки. Так, ставки Промінвестбанку на Дніпропетровщині коливались у межах 35—40% річних, Миколаївщині — 40—50%, тоді як для господарств Волинської області були нижчими — 29—30%. Банк «Аваль» надавав кредити аграріям Запорізької області під 35—46%, Херсонської — 40 і водночас виявляв поблажливість до луганчан — 30% річних. І це при ставці рефінансування Нацбанку 20%...
Але навіть із грішми ДАКу навряд чи вдасться і цього року розгорнути вповні заставні операції. Якщо підперті адміністративними кілками ціни на зерно не падатимуть нижче 650—500 грн. за тонну, то заставна — 430 грн. за тонну пшениці третього класу (без ПДВ) залишається не затребуваною. Навіть за перевиробництва, на яке так сподівався «Хліб України». Тим більше останньому буде важко конкурувати з багатьма хлібоприймальними підприємствами, які на 10% порівняно з минулим роком знизили тарифи на всі види послуг, пов’язаних із заготівлею зерна.
«Зерно-2010»?
Одразу хочу заспокоїти нинішніх радників з аграрних питань Президента і прем’єр-міністра: не побивайтеся, я не претендую на ваше місце! Таких, як я, не беруть у радники, бо не маю вченого ступеня навколоаграрних наук, і «сільським» міністром не судилося побувати. Проте наважуся увійти до високих кабінетів із геніальною ідеєю, що тягне на Нобеля, щонайменше, — Героя України. І водночас простою, як двері. Скажіть: навіщо Україні продукувати зерно сьомого чи ще нижчого класу, а простіше — сміття? Ганьба нації! Давайте зосередимо всі кошти і зусилля на гарантованому вирощуванні щороку 10 млн. тонн високоякісної продовольчої пшениці, з яких 8 млн. використовуватимемо на внутрідержавні потреби, а решту — експортуватимемо.
Назвемо проект «Пшениця», виконання якого доручимо спеціалізованій акціонерній за участю державного капіталу компанії з однойменною назвою. Відміряємо 2 млн. га в зоні Лісостепу і зоні Степу — лише на зрошуваних землях, на яких слід збирати не менше 50 ц/га. З огляду на те, що при формуванні урожаю пшениці використовується лише дві третини внесених поживних речовин міндобрив, а наступного року доводиться розташовувати пшеницю на інших полях, проект доцільно розмістити на 4,5 млн. га у шестипільній сівозміні (це для тих, хто не закінчував курси агрономів. А останні знають достеменно, що протягом 160 років — із 1800-го по 1960-й — Україна і Франція сіяли щороку близько 7 млн. га озимих, одержували майже однаковий урожай і валовий збір. Починаючи з 1960-го, французи зменшили посівні площі під озимими до 4,5 млн. га, дають сповна добрив, досягли урожайності 66—78 ц/га. А також стабілізували валовий збір на рівні 30—35 млн. т. А ми? Далеко позаду…)
У згаданій сівозміні слід культивувати озиму пшеницю, горох, ячмінь, кукурудзу, соняшник або ріпак і цукрові буряки. Якщо домогтися запрограмованих урожаїв з 4,5 млн. га (15% орної землі), то ужинок видасться більш ніж солідним — 16,5 млн. тонн зернових, 1 млн. — олійних культур і 2 млн. тонн цукру. За нинішніми цінами світового ринку вартість урожаю дорівнюватиме 2,45 млрд. доларів США, а чистий прибуток — 749 млн. У середньому кожен гектар принесе хліборобу 544 долари валового прибутку. Звісно, для цього потрібні ресурси — насіння, міндобрива, пестициди, пальне — разом 1,1 млрд. доларів. Плюс техніка з необхідним шлейфом — ще 2,8 млрд. Разом чотири…
Втілення проекту розпочав би восени цього року з 500 тис. га пшениці у господарствах Черкаської, Кіровоградської, Полтавської, Вінницької, Київської і Хмельницької областей, у середньому по 80—100 тис. га на область. За оцінками фахівців, у розрахунку на 100 га посіву і догляду за посівами пшениці потрібно 16,4 тис. доларів. Отже, на півмільйона гектарів слід розщедритися 82 млн. Приплюсуймо 22,5 млн. на збирання — 104,5 млн. оборотних коштів і 200 — довготерміновий кредит на техніку. У тому, що проект швидко окупиться, свідчать набридлі вам розрахунки. З першого ж урожаю буде зібрано 2,5 млн. тонн зерна вартістю 250 млн. доларів, з яких 150 — повертаються кредиторам, а 100 — спрямовуються на розширення площ у наступному році, аби довести їх через чотири роки до запланованих 4,5 млн. га.
Щодо фінансування проекту, то варіанти можуть бути різні. Передовсім передбачити у бюджеті 2002 року безпроцентну позичку саме на вирощування пшениці у розмірі 200 млн. грн. (40 млн. доларів), яка буде повернута не пізніше першого кварталу 2003 року. На всіх млинах ввести «пшеничний мірчук» у розмірі 10% привезеного на помел зерна. Ніде правди діти, нині млини необгрунтовано оцінюють свої послуги майже у 30% змеленого зерна. Тому пропоную третину з нього передавати на забезпечення вирощування пшениці. Цим «мірчуком» за рік можна зібрати півмільйона тонн пшениці вартістю 50 млн. доларів. А в пекарнях запровадити «пшеничний збір» — 2 копійки з кожної випеченої хлібини і батона, а їх в Україні щодня випікають 10 млн. штук. Маємо ще 72 млн. грн., які доцільно використати у вигляді оборотних коштів компанії «Пшениця»…
Де мої опоненти, зі званнями і без? Подискутуємо! Першим, хто звинуватить мене у профанації, буде, очевидно, «пшеничне» міністерство. Воно й зрозуміло: хто дбає про валове виробництво, той не «наздоганяє» якість. Її, як і, до речі, вал, не спрогнозуєш, не вклавши відповідних коштів, не доклавши зусиль. Якщо вам потрапить до рук бюджет ЄС, зверніть увагу на статтю, що стосується виробництва зерна: 13 млрд. євро. Стільки вкладають вони у продукування не такого вже й головного й основного для них наїдку. Відповідно до наших умов Україні слід дотувати зернове виробництво десь на 4,8 млрд. євро. От і вся розмова.
З цього приводу є мудра сільська придибенція. Прийшли сватати дівку. Сіли за стіл, сват узяв хлібину, щойно з печі, глипнув на закалець — підгорілий під.
— О-о-о, закалець — на палець!
А майбутня невістка, як Пилип з конопель, «похвалилася»:
— Це мама пекла. А як я печу, то у мене закальця — на два пальці!
Якщо аграрний міністр укупі із державним секретарем і «виводком» уподібнюватимуться недалекій невістці, то нам ой як ще довго доведеться «парубкувати» в очікуванні вартого українських чорноземів врожаю! І вдовольнятися нездійсненними програмами.