Віщий князь Олег, якщо вірити Пушкіну, загинув, наступивши на череп свого улюбленого коня. Через коней пішов із життя й дід Андрій, усе своє життя пропрацювавши їздовим у селі Велика Русава на Вінниччині. Хоча і тоді, і нині, за великим рахунком, «коні не винні». Точніше, не коні...
«Ой чий то кінь стоїть?..»
Русавське господарство, як і багато інших колишніх колгоспів, скотилося в безрозмірну боргову яму. Самої лише зарплати заборгувало майже 300 тис. грн. Щоб не потрапити під відповідну статтю КК, керівництво заходилося роздавати селянам на зароблені гроші худобу з ферм. За Андрієм Микитовичем Кушніром значилося понад 4 тис. грн. невиплаченої зарплати плюс майновий пай на 7230 грн. Але 74-річний конюх, знехтувавши корів із бичками, вирішив узяти своїх улюбленців-вороних. Яким красна ціна в базарний день — 4 тис. Утім, що гроші. За 40 років, відданих господарству, старий заслуговував на значно більше. Ось і привів «дітей», як називав їх, до себе додому, аби хто сторонній не перехопив.
На жаль, у бухгалтерії відмовилися взяти його заяву. Приголомшили діда звісткою, що віддають коней за борги до сусіднього села. На чужі й невідомо чи взагалі турботливі руки. Микитович після того, напевно, вперше у житті занедужав. А його діти кинулися оббивати пороги районного начальства: мовляв, та віддайте ви дідові цих коней. Вони — сенс його існування, а також, можливо, його останнє в житті бажання, яке він заслужив сторицею...
А на них дивилися, перезираючись, наче говорили з недоумкуватими. І невдовзі до ветерана прийшли забирати коней із міліцією. «Діду, ордер є? А немає — отже, вкрав. Жени коней на ферму!» І дід, який звик до дисципліни, мовчки і не сперечаючись, відігнав. Останній раз вичистив їх, зачесав. Після чого повернувся до спорожнілої стайні і — повісився.
Нині вже можна тільки гадати, але, напевно, без цієї пари коней життя для старого втратило всілякий сенс. І обірвалося разом із вірою в будь-яку справедливість.
НП змусила всіх керівників, до котрих зверталися ветеран та його діти, шукати виправдання своїй байдужості. Адже, як з’ясувалося, у курсі справи були і глава райадміністрації, і навіть народний депутат із сусідньої Липівки Микола Мельник. І здзвонювалися вони, та тільки заспокоїлися тим, що в процес банкрутства господарств втручатися заборонено.
Формально так воно і є. А з другого боку — що, слово влади в районах уже порожній звук? Та й депутат-аграрій міг би метати громи-блискавиці не після того як. Уже в нього прав для втручання більш ніж досить. Але, напевно, забулося, як самі підлітками гонили коней у нічне...
За Микитовичем плакало все село — золота людина була! За все життя жодного разу на роботу не спізнився, не загуляв, бо взагалі горілки в рот не брав. Ніхто не пригадає, щоб відмовив кому в допомозі — город там зорати чи вдові дров привезти. І по совісті, а не за пляшку самогону...
Пригадали на поминках і як у розпал весілля свого сина Микитович раптом з’явився серед гостей у робочій робі, просякнутій кінським потом. Гості мало язики не проковтнули. А він просто зібрався на ферму, як звичайно: його коні не пили і не їли з чужих рук...
А скільки ще таких Микитовичів у селах, перед котрими заборгували не лише їхні господарства, а й уся країна в цілому! Які ще «маленькі трагедії» судилося кожному з них пережити при подальшому ламанні порядку, що утверджувався протягом усього їхнього життя...
Замінити ж його бодай частиною звичного, хай у межах свого подвір’я, — грошей немає. З одного боку, на тій-таки Вінниччині вже ніби не існує бідності. Уголос. Бо губернатор області Віктор Коцемир наклав заборону на вимову самого слова «бідність». Офіційно, на найширшому засіданні. Від чого вона, неозвучена, звісно ж, нікуди не зникла разом із багатомільйонними боргами. Навпаки — обернулася скандалом, коли Держкомстат України не прийняв від області звіту про погашення заборгованості із заробітної плати в 2002 році. Дуже істотними виявилися розбіжності з даними Пенсійного фонду. Все-таки майже 80 млн. грн. Із них більше половини — неоплачена праця саме селян.
«Козака несуть і коня ведуть…»
Якщо вірити астрологам, кожна людина в минулому була якоюсь твариною. Андрій Кушнір у такому разі, напевно, був конем. Нехитрі односельці, утім, над цим не замислювалися. І все-таки провели Микитовича в останню путь із кіньми, що йшли разом із людьми за його труною. Але — чужими. Його «діти» на той час були вже далеко...