Сучасна система аграрного виробництва в Україні є результатом пристосування сільськогосподарської галузі до реальних умов функціонування квазіринкової економіки України у ході несистемних реформ. У цьому результаті поєдналися, з одного боку, прагнення аграрної еліти і власників капіталу позааграрного походження до максимізації прибутку від їхнього аграрного бізнесу, а з іншого - потреби продовольчого самозабезпечення громадян і виживання села, яке охопила суцільна бідність, спричинена перерозподілом ресурсів у процесі аграрної реформи. Ситуація погіршується дискримінаційним для села розподілом доходів від сільськогосподарської діяльності та спробами запровадження купівлі-продажу землі. В той час як економічне зростання в аграрному секторі виноситься в політичні пріоритети, заходи соціального включення селян і розвитку економіки сільських громад нехтуються. Різке погіршення людського капіталу, відсутність раціональної трудової мотивації, значна поляризація доходів і соціальна диференціація стали бар’єрами на шляху до формування відповідального господаря і власника у сільському господарстві.
Деякі підсумкові оцінки
Результати трансформаційних процесів в аграрному секторі економіки України виявилися протилежними очікуванням. Одне із завдань агарної реформи - залучення реального інвестора - обернулося для українського сільського господарства експансією великого капіталу, а ринкова економіка, деформована масовою корупційною складовою і домінуючою мотивацією «швидких грошей», сформувала специфічну модель аграрного сектору, відмітною рисою якої є її дуальна організаційна структура. В цій структурі виокремлюються два типи (сектори) виробників: корпоративний (агрохолдинги, вертикально інтегровані структури, господарські товариства тощо) та індивідуальний (реальні фермери і господарства населення). За дуальністю приховується нерівноправне становище різних типів виробників; відносини між ними набувають антагоністичних ознак, що проявляється у монополізації корпоративним сектором ринків ресурсів, особливо фінансових, каналів збуту продукції (ланцюгів доданої вартості), вигідних цін, засобів державної підтримки і впливу на формування державної аграрної політики. Попри це, господарства населення та сімейні ферми упродовж усього трансформаційного періоду забезпечували виробництво переважної частини валової продукції сільського господарства; у 2010 році частки індивідуального та корпоративного секторів у вартості цієї продукції співвідносилися як 60% до 40%.
Загалом під дією ринкових чинників в Україні склалася така структура виробництва сільськогосподарської продукції, в якій корпоративні та індивідуальні господарства мають свої ніші. Корпоративні господарства виробляють найбільш комерційно привабливі та експортоорієнтовані види продукції, а індивідуальні, зокрема господарства населення, маловигідні та трудомісткі - картоплю, овочі, плоди, молоко тощо. Вони зорієнтовані на продовольче самозабезпечення та наповнення внутрішнього продовольчого ринку.
Обидва сектори виробників сільськогосподарської продукції неоднорідні за складом, розмірами і динамікою змін. Особливо помітні зміни в корпоративному секторі, де після 2004 року відбувається великомасштабна концентрація землекористування. Вона виявляється як у нарощуванні площ орендованих земель, так і у створенні швидкими темпами нових агрохолдингів, вертикально та горизонтально інтегрованих структур, до складу яких входять не лише аграрні формування, а також переробні підприємства, елеватори, транспортні і торговельні організації, наукові установи тощо. Земельні масиви таких структур досягають десятків і сотень тисяч гектарів, ними монополізуються вигоди від міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією та продовольством. Більшість із них використовують IPO з метою залучення фінансових ресурсів для подальшого розвитку та розширення, а також можливість реєстрації материнської компанії в офшорній зоні з метою оптимізації фінансових потоків.
У 2011 році, за різними оцінками, в Україні функціонувало 75 агрохолдингів, розмір їх консолідованих земельних банків становив близько 6 млн. га, або 16% загальної площі сільгоспугідь, які перебувають у власності й користуванні сільськогосподарських підприємств і громадян. За прогнозами, до 2015-2016 років агрохолдинги планують зростання землекористування ще на 2-3 млн. га. Найбільше сільськогосподарських земель - понад половина - контролюється холдингами в Івано-Франківській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернівецькій областях. У десятьох областях у Центрі, на Заході і Сході ця частка коливається від чверті до половини, у семи областях і АР Крим становить від 10 до 25% і тільки у трьох областях - Закарпатській, Одеській і Запорізькій - менш як 10%.
Найбільші за розмірами землекористування агрохолдинги (від 400 до 600 тис. га) розміщують своє виробництво у найпривабливіших для сільського господарства регіонах - Полтавській, Вінницькій, Хмельницькій, Сумській і Чернігівській областях; від 200 до 400 тис. га - у Черкаській, Харківській, Тернопільській, Донецькій і Житомирській областях.
Характерною особливістю господарювання агрохолдингів є неповний обробіток контрольованих земель, що свідчить про накопичення земельних активів з метою подальшого перепродажу, а не агровиробництва. Так, за даними Eavex Capital, зібрана площа в 2010 році становила у ТОВ «Лендком» 39 тис. га (52,7% від загальної), у ПрАТ «Сільськогосподарська виробнича фірма «Агротон» - 127 тис. га (84,1%), у ПАТ «Дакор-Вест» - 82 тис. га (77,4%), у ТОВ «НВФ «Сінтал-Д» - 87 тис. га (86,1 %) тощо.
В індивідуальному секторі поступово зміцнюються позиції фермерських господарств - частка вироблюваної ними продукції сільського господарства у загальній її вартості збільшилася від 1,7% у 2000 році до 5,0% у 2010-му. Проте нині індивідуальний сектор представлений в основному господарствами населення (понад 9 млн. сільських і міських домогосподарств, що мають у користуванні земельні ділянки, у тому числі 4,5 млн. особистих селянських господарств), яким належить 55% валового виробництва галузі.
Серед господарств населення посилюється розшарування за обсягом використовуваних ресурсів і характером діяльності: за рахунок зменшення прошарку сільських домогосподарств проміжного (споживчо-товарного) типу зростають частки господарств: 1) які виробляють продукцію лише для продовольчого самозабезпечення; 2) виробництво яких набуває переважно товарного спрямування, досягаючи світових критеріїв відповідності фермерським господарствам (у США, наприклад, ним є щорічний продаж продукції на суму понад 1 тис. дол.). У 2010 році 18% вітчизняних сільських домогосподарств продали сільськогосподарської продукції на суму, еквівалентну 1 тис. дол. США і більше за обмінним курсом гривні, і понад 30% господарств - еквівалентну цьому обсягу за паритетом купівельної спроможності.
Упродовж трансформаційного періоду державою створювалися найбільш сприятливі умови для функціонування і розвитку корпоративного сектору сільського господарства. В результаті цього поряд із промисловим птахівництвом з’явилося великотоварне виробництво комерційно привабливих експортоорієнтованих культур (зернових, насіння соняшнику, ріпаку). За таких умов агрохолдинги, постійно нарощуючи своє виробництво, здобувають дедалі більше економічної і політичної влади. Вміло використовуючи податкові пільги та преференції, передбачені вітчизняним законодавством для сільського господарства, ці господарські структури присвоюють вартість, яка мала б стати джерелом повноцінного відтворення використовуваних ними природних і соціальних ресурсів сільської місцевості та поліпшення якості локального життєвого середовища, але насправді «вимивається» із села.
З іншого боку, розвиток сімейного типу господарювання, представленого в основному особистими селянськими господарствами, гальмується консервуванням ставлення до них, як до «підсобних» і «неперспективних». Це відобразилось у формуванні ринкової інфраструктури і системи державної підтримки аграрного сектору, до яких селянські господарства практично не мають прямого доступу, у нехтуванні потреб цих господарств у модернізації виробництва і якісному поліпшенні людського капіталу, отриманні справедливих цін, захисті економічних і соціальних інтересів. Із 3,1 млн. осіб, зайнятих у 2010 році в аграрному секторі, приблизно 2,2 млн. вважалися такими, що працюють в особистих селянських господарствах, але їхня зайнятість не формалізована, вони перебувають поза межами системи соціального страхування. Ігнорування реальною аграрною політикою інтересів і потреб селянських господарств негативно впливає на відтворення їхнього виробничого потенціалу, який поступово виснажується.
У сільськогосподарському виробництві України поширеним є нехтування екологічних норм і вимог. Корпоративні та індивідуальні господарства не дотримуються вимог плодозміни, масштабною є монокультуризація, обмежене виробництво тваринницької продукції. Структура сільськогосподарського виробництва деформована на користь експортоорієнтованої рослинницької продукції. Інституціональне середовище не спонукає виробників до впровадження правил належної сільськогосподарської практики.
Земельні відносини, зокрема зняття мораторію та впровадження ринку землі, широко обговорюються різними верствами суспільства. Уряд вважає ринок землі одним із пріоритетів сільськогосподарської політики, який має бути реалізований найближчим часом. Водночас у намаганні пришвидшити зняття мораторію чи зберегти існуючий статус-кво у земельних відносинах має місце протистояння різних економічних інтересів політичного лобі, великих корпоративних структур та інших гравців, які здобули вплив на продовольчі ринки та політику. У цій боротьбі питання раціонального використання природних ресурсів, землекористування та існуючі загальносуспільні, а також громадські та приватні інтереси більшості громадян, зокрема сільського населення, не беруться до уваги.
Агресивне використання сільськогосподарських угідь, монокультуризація, масове недотримання сівозмін тощо та істотне зменшення обсягів природоохоронної діяльності створили реальну загрозу ресурсо-екологічній безпеці розвитку аграрного сектору і загалом держави. Орієнтація на кон’юнктуру зовнішніх агропродовольчих ринків ще більше її посилюватиме.
Суперечності вітчизняного аграрного розвитку
Зростання в аграрному секторі, що відбувається завдяки концентрації землекористування, інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та нарощенню його експортного потенціалу, трактується в Україні як безперечно позитивний процес, що сприяє виходу країни з кризи. Однак при цьому ігноруються суперечливість отриманих результатів, серйозні деформації й негативні тенденції розвитку аграрного сектору, що сформувалися упродовж останніх двох десятиліть (див. табл.).
Збільшення обсягів валового виробництва досягається за рахунок окремих видів продукції - комерційно привабливих, але землевиснажливих, і супроводжується викривленням галузевої та продуктової структур галузі. Нарощування експорту зернових і олійних культур закріплює імідж України як низькорозвиненої країни - постачальника сировини. Із зростанням доходів агрохолдингів, зернотрейдерів, переробних підприємств, інших представників агробізнесу посилюється фінансове знекровлення сільського сектору суспільства, вичерпується потенціал його розвитку, саморозвитку сільських громад, а деградація його окремих сегментів сягає загрозливого рівня.
Тривалі перетворення в аграрній сфері не принесли очікуваних результатів поліпшення якості життя сільського населення. Попри всі зміни, у сільськогосподарському виробництві залишається найнижчим рівень заробітної плати. У корпоративному секторі та фермерських господарствах частка витрат на оплату праці у собівартості сільськогосподарської продукції знижується. Найгострішою проблемою сучасного українського села є високий рівень реального та прихованого безробіття. Поширення холдингів супроводжується вивільненням працівників сільськогосподарського виробництва і призводить до зростання кількості незайнятого сільського населення, яке поповнює ряди прихованих безробітних, що нібито зайняті в особистих селянських господарствах, але насправді здобувають засоби для існування насамперед на засадах трудової міграції. Реальне та приховане безробіття веде до знецінення людського капіталу та погіршення його якісних характеристик, породжує загальну міграцію населення і подальшу деформацію його статевовікової структури, посилює знелюднення сіл.
За формальними ознаками рівень бідності сільського населення знижується. На це вплинуло збільшення мінімальних розмірів пенсій, яке, зважаючи на вагому частку осіб похилого віку у складі сільського населення, сприяло підвищенню загального рівня його доходів і витрат. Водночас частка витрат на харчування у структурі видатків сільських сімей залишається на рівні 55-57%, що є показником високого рівня бідності за критерієм споживання. Останнє підтверджується також низькими якісними характеристиками харчування та незбалансованістю раціону. Протягом усього періоду аграрних реформ значно погіршується доступ сільського населення до базових споживчих благ і послуг.
Таким чином, вітчизняна модель аграрного виробництва, сформована упродовж двох останніх десятиліть, дає змогу досягати економічного зростання, а також забезпечувати вагомі фінансові результати певному колу виробників. Водночас суспільні блага, в тому числі такі важливі, як продовольче самозабезпечення, економічна база життєдіяльності сільського населення, відтворення селянства та підтримання екологічної рівноваги, що повинні створюватися у процесі сільськогосподарського виробництва, продукуються недостатньо, а сімейний тип господарювання, який найповніше зорієнтований на створення цих благ, не отримує належного розвитку. Тому існуюча модель аграрного виробництва потребує всебічної модернізації, здійснюваної на соціоекономічних засадах.
Необхідність і напрями соціоекономічної модернізації
аграрного сектору
Соціоекономічна модернізація аграрного сектору економіки - це таке його осучаснення, яке поряд з оновленням матеріально-речових елементів передбачає гармонізацію розподільчих відносин і супроводжується реалізацією та нарощуванням творчого потенціалу людей, що беруть участь у сільськогосподарському виробництві, завдяки чому збільшується його загальна результативність. Кінцевою метою такої модернізації має стати забезпечення доступу всіх верств сільського населення до економічних вигід від зростання в аграрному секторі та диверсифікації сільської економіки через сприяння сільським громадам у реалізації прагнень до імплементації в національну та міжнародну ринкову систему на основі нових інституційних механізмів.
Обов’язковою умовою соціоекономічної модернізації аграрного сектору є адаптація вітчизняної аграрної політики до прогресивних світових тенденцій, в яких поєднуються два стратегічні напрями: підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва, що ґрунтується в основному на сімейному типі господарювання, а також сільський розвиток на основі громад. Такий підхід відкриває можливості повноцінного залучення сільського населення до подолання диспропорцій у сільськогосподарському виробництві і, відповідно, збалансування на цій основі його продуктової та організаційної структур.
У вітчизняній аграрній науці та практиці сформувалося стереотипне уявлення про те, що підвищення конкурентоспроможності можливе лише у секторі великотоварного виробництва та у разі нарощення його масштабів. Це вдало використовується зацікавленими бізнесовими та політичними колами для «вибивання» бюджетної підтримки й інших преференцій. При цьому ігнорується відомий факт про обмеження дії ефекту масштабу у сільському господарстві, не беруться до уваги загрози і ризики для навколишнього середовища, людей та самого аграрного бізнесу, які створюються за великого зосередження оброблюваних площ і утримуваних в одному місці тварин тощо.
У світовій же практиці підтримання конкурентоспроможності означає формування рівних можливостей господарювання для різних за розмірами та видами сільськогосподарської діяльності виробників. Водночас заходи аграрної політики спрямовуються на підтримку тих виробників, які мають у конкретний період менші конкурентні можливості, зумовлені чи то обсягами виробництва, чи то видом діяльності, чи то природними умовами господарювання тощо. Наприклад, підвищення конкурентоспроможності маломасштабного сільськогосподарського виробництва до рівня великотоварного здійснюється державою через стимулювання процесів консолідації, кооперування, формування товарних партій, забезпечення доступу до вигідних цін тощо.
Отже, завдання підвищення конкурентоспроможності вітчизняного аграрного виробництва полягає у створенні умов для зростання загального рівня продуктивності сектору на засадах сталості, при гармонійному поєднанні різних галузей сільського господарства і типів господарств (великих, середніх і малих), коли кожне з них займає найбільш притаманну йому ринкову нішу. Це поєднання має відкрити можливості для раціонального використання земельноресурсного потенціалу, а також створення умов рівного доступу виробників до техніко-технологічних та організаційних інновацій, фінансів, ринкової інфраструктури, вигід від експорту продукції.
Зазначені заходи неможливі без запровадження спеціального режиму регулювання діяльності агрохолдингів для обмеження їх ринкової влади. Слід усвідомити, що економічна природа капіталу орієнтована на ті сфери діяльності, які здатні принести максимальний прибуток. У сучасних умовах такою сферою є й сільське господарство. І, як свого часу зазначали класики економічної теорії, щоб опанувати подібну сферу, капітал не зупиняється ні перед чим.
Наразі склалася ситуація, при якій лише обмеженнями щодо землекористування та землеволодіння неможливо врегулювати домінуюче становище агрокорпорацій в аграрному секторі. Незалежно від того, скасують мораторій на продаж сільськогосподарських земель або його дію буде подовжено, набере сили закон «Про ринок
земель» чи ні, ці процеси будуть здійснюватися, відкрито або завуальовано. Цьому сприятимуть: тенденції сучасних світових і внутрішніх ринків продовольства і продукції сільського господарства, орієнтовані на зростання цін; можливості швидкого нарощування прибутковості бізнесу за рахунок експорту дешевої сировини; низька вартість основних факторів виробництва (робочої сили і землі у вигляді орендної плати); вилучення додаткової політичної ренти за рахунок доступу до законодавчих і владних процесів, державного бюджету, дотацій, субсидій, пільгових кредитів і мінімізації податкових платежів; перспективи перепродажу значних земельних масивів в умовах функціонування ринку сільськогосподарських земель; можливості значно вигідніше перепродати бізнес, вартість якого з урахуванням усіх зазначених чинників може істотно зрости в короткостроковій перспективі.
Державне регулювання діяльності агрохолдингів з метою мінімізації їхнього дестабілізуючого впливу на економіку України та агросферу і запобігання її перетворенню на сировинний придаток інших країн має базуватися на економічних та адміністративних важелях впливу. Більшість видів надприбутків (рент і квазірент), які привласнюються агрохолдингами, мають бути вилучені і спрямовані на задоволення суспільних інтересів, формування рівних конкурентних умов в агросекторі та вирішення завдань сільського розвитку.
Водночас в Україні має бути принципово змінено ставлення до сімейного типу господарювання, який є основою сільськогосподарського устрою розвинених країн. Подолання стримуючих чинників і підтримання позитивних тенденцій розвитку господарств населення потребуватимуть усвідомлення насамперед владними інституціями неперехідного значення і незамінної ролі сімейного типу господарювання у забезпеченні сталого аграрного і сільського розвитку та реального визнання малотоварних сімейних господарств органічною складовою перспективної моделі вітчизняного аграрного сектору. Відповідно до цього державна аграрна політика має бути доповнена цільовими настановами, заходами і механізмами організаційно-економічного й інституційного характеру, спрямованими на сприяння розвитку малотоварних господарств, на їхню модернізацію, повноцінну інтеграцію в національну економічну систему та набуття ними рис найкращих світових зразків.
Поліпшення умов функціонування малотоварних сімейних господарств передбачає передусім розширення їхнього доступу до державного субсидування: запровадження таких програм підтримки агросектору і таких механізмів («порядків») розподілу та спрямування отримувачам бюджетних коштів, які були б орієнтовані на можливість використання малими господарствами. Окрім цього, доцільно розширити діючі і запровадити нові програми, спеціально призначені для малих форм господарювання: мікрокредитування, підтримки розвитку партнерства і кооперації; диверсифікації зайнятості і доходів членів сімейних господарств; здійснення заходів зі збереження агроландшафтів і природного середовища тощо. Механізми державного субсидування доцільно формувати так, щоб вони заохочували господарства населення до набуття статусів суб’єктів реального сектору економіки (фермерських господарств, фізичних осіб - підприємців тощо).
Формування сприятливого інституціонального середовища для розвитку малотоварних сімейних господарств потребує: вдосконалення нормативно-правового забезпечення цього розвитку; полегшення доступу до ринків засобів виробництва, виробничих послуг та сільськогосподарської продукції; створення умов для підвищення рівня людського і соціального капіталів сільських домогосподарств (зокрема через перебудову систем навчання, підготовки кадрів сільського господарства, дорадництва тощо); організаційних змін і вдосконалення діяльності органів державного регулювання аграрного сектору з метою розширення підтримки сімейних господарств.
Що ж стосується національної політики сільського розвитку, то її слід формувати як політику розвитку на базі сільських громад. У загальноприйнятому розумінні сільський розвиток включає розвиток економіки села, сільських територій (агроландшафтів, інженерної та соціальної інфраструктури) і, що найголовніше, людини. Він передбачає підвищення ділової та громадянської активності членів сільських громад, створення ними громадських, обслуговуючих і виробничих об’єднань з метою диверсифікації та зростання сільської економіки (насамперед сільського господарства), розширення сфери послуг, збереження локальних екосистем, підвищення якості життя на селі, подолання бідності, оновлення людського капіталу.
Зміст політики сільського розвитку полягає у створенні умов для того, щоб надати сільським жителям можливість заробляти більше, інвестувати у власний розвиток та у розвиток своїх громад, робити внески у підтримання локальної інфраструктури з урахуванням місцевих пріоритетів. Розробка і реалізація такої політики є визначальним напрямом соціоекономічної модернізації аграрного сектору. При цьому
малоефективне «централізоване забезпечення» розвитку сільських територій має змінитися на децентралізований підхід «знизу вгору», що ґрунтується на саморозвитку громад і передбачає розв’язання місцевих проблем на основі партнерської взаємодії організацій громад з органами влади та самоврядування різних рівнів, підприємницькими структурами, неурядовими та благодійними організаціями. Водночас формування і реалізація національної політики сільського розвитку потребує створення відповідних інституцій на державному і регіональному рівнях.
Становлення якісних економічних і соціальних інститутів у сільській місцевості можливе за умови об’єднання зусиль та спільної участі у цьому процесі держави, аграрного бізнесу і сільського населення. Задоволення інтересів і розвиток ініціативи селян у кінцевому підсумку вигідні бізнесу, натомість ігнорування їх перешкоджатиме нарощенню валового виробництва, вилученню надприбутків і дуже скоро стане на заваді досягненню як продовольчого самозабезпечення країни, так і реалізації загальноекономічних цілей, пов’язаних з виробництвом і експортом сільськогосподарської продукції.
Перехід до соціоекономічної моделі розвитку аграрного сектору і села - це тривалий процес, пов’язаний із формуванням нормативно-правового поля і формальних інститутів, а також (що є найголовнішим) із зміною суспільного ставлення до місця й ролі аграрного бізнесу, сімейного господарювання, сільської місцевості, сільських громад у збереженні природноресурсного і людського потенціалів країни для сучасних і прийдешніх поколінь.
До соціоекономічної моделі розвитку аграрного сектору доцільно переходити поетапно. На першому етапі необхідно створити умови для позитивного сприйняття соціоекономічних аграрних трансформацій сільським населенням. З цією метою у ряді регіонів необхідно запровадити пілотні проекти, які забезпечать можливості для розширення доступу сільського населення до економічних вигід від зростання в аграрному секторі. При цьому державну підтримку аграрного сектору слід переорієнтувати на фінансування пілотних проектів та інших ініціатив сільських громад, а також на зміцнення консультативно-дорадчої служби і спрямування її діяльності на роботу в цих громадах. Потрібно також закласти фундамент для змін у системі аграрної освіти, спрямованих на масштабну підготовку кадрів, здатних до ведення сільського господарства на засадах сімейного господарювання і реалізації цілей сільського розвитку на базі громад.
На другому етапі необхідно поширити успішний досвід реалізації пілотних проектів, започаткувати нові програми і проекти сільського розвитку та демократичніші форми участі сільських жителів у цих проектах на принципах організації їх розробки та реалізації «знизу вгору». При цьому завершуватиметься формування організаційної структури управління сільським розвитком на всіх рівнях і перехід до його фінансування на засадах державно-приватного партнерства. А також вдосконалюватиметься система консультаційно-освітньої підтримки процесів саморозвитку сільських громад і реформування кадрового забезпечення сільського розвитку.
На третьому етапі необхідно буде здійснити перехід до саморозвитку сільських громад, завершити становлення соціоекономічної моделі розвитку аграрного сектору й села, сформувати систему партнерства між державою, бізнесом та інститутами громадянського суспільства у сільській місцевості.