Проміжні результати аграрної реформи на Тернопільщині нагадують зустрічний рух двох автомобілів, які, на щастя, ніколи не зіткнуться. Загальні виробничі показники в місцевому агропромисловому комплексі особливої тривоги не викликають. Наприклад, валовий збір зернових культур упродовж трьох останніх років щороку зростає на 10—13 відсотків, середня врожайність закріпилася на рівні 24—25 центнерів з гектара. Якщо не брати до уваги торішнього зниження виробництва цукру (майже на третину обсягів, порівняно з 2001 роком), то ситуацію в аграрному секторі регіону важко назвати катастрофічною. Однак фінансовий стан сільгосппідприємств на третьому році після проголошеної Президентом України аграрної реформи різко перекреслює «валові» досягнення. Протягом останніх двох років кількість прибуткових сільгосппідприємств зменшилася майже вдвічі. Господарства селян, утворені на базі дво-тригектарних земельних паїв, без необхідної техніки, тим більше не можуть претендувати на відчутні прибутки. Отож реформаторські заходи в агрокомплексі були не такими, щоб від них сподіватися відродження села.
Працюй на нивці. За яку кару?
У селі Лідихові Кременецького району понад 200 мешканців не стали покладатися на доходи від здачі в оренду землі та майна. Коли настав Юріїв день, вони сказали колективному господарюванню «до побачення», отримали Державні акти, виділили землю на місцевості і господарюють самостійно.
Середня площа земельної ділянки в селі не сягає навіть 1,5 гектара. Нивку засівають в основному зерновими культурами — ячменем та пшеницею, до півгектара всієї площі віддають під цукрові буряки, решту засаджують картоплею. Врожаї? «Про це краще не запитуйте, — відразу поставив вимогу один з місцевих жителів. — Якщо зберемо десять центнерів ячменю з гектара, то ще добре. Буває гірше. Цукрових буряків отримуємо понад 200 центнерів. Але як можна сподіватися на краще? Хіба на наших клаптиках застосуєш сівозміну? А щоб купити для захисту зернових гербіциди, фунгіциди, підживити буряки аміачною селітрою — піврічної пенсії не вистачить. Проголосили аграрну реформу, але чим її підкріпили? Бери і порпайся сапою на клаптику землі!»
У Лідихові свою землю обробляє кожен по-своєму. Приблизно один з восьми пайовиків уже має на подвір’ї власний трактор. До речі, у Кременецькому районі в господарствах населення уже налічується 510 тракторів, що майже удвічі більше, ніж у сільгосппідприємствах. Але купується це «диво механізації» переважно за гроші, які висилають родичі із закордонних заробітків або дають члени сім’ї, так звані домашні бізнесмени. Придбати навіть малогабаритну техніку — трактор, культиваторний плуг, сівалку і т.п. — більшість селян можуть хіба уві сні. Реально — «не вистачить піврічної пенсії». А довготермінове кредитування (на три-п’ять років) під невеликі відсотки досі не стало банківською практикою…
Селянин, який не спромігся на свій трактор, звертається до сусіда чи йде до зреформованого колгоспу і платить по 3—3,5 гривні за одну зорану сотку. А зернові ж ще треба буде скосити, обмолотити і привезти урожай додому. З буряками — більший клопіт: їх належить кілька разів прополоти, підживити, викопати вручну, а для цього всього треба найняти людей, які задарма не працюватимуть. Далі — відвезти сировину на цукровий завод (ця послуга коштуватиме мішок цукру) і ще, можливо, кілька місяців чекати на отримане «біле золото».
«Ось і господарюй, — ніби резюмує згадуваний селянин. — Ми виживаємо лише з того, що перетворюємо урожай у відгодованих свиней. Одну тримаємо для власного споживання, другу-третю продаємо, і якась копійка перепадає. Отак мучимося. Але змушені рятуватися землею, бо в селі уже ніде не влаштуєшся на роботу».
Важко повірити, але 99 відсотків дядькових односельців віддавати свою земельну ділянку не збираються нікому. Хоч би як збитково було на ній працювати! Доля західноукраїнського селянина виробила стійку рису характеру — всім труднощам усупереч, треба дочекатися кращих часів. І тому більшість господарів-пайовиків вірить, що нарешті запрацює ринок землі, вона стане товаром, земельну ділянку можна буде заставити, аби взяти в банку кредит для придбання необхідних засобів обробітку.
Але в окремих місцевостях регіону аграрна реформа подарувала іншу «родзинку» — мешканці стали замислюватись, а чи не відмовитися від Державного акта на право приватної власності на землю. Бо долучення земельного паю до ділянки селянського господарства автоматично збільшує його дохідність (а доходи— невеликі), відтак позбавляючи можливості отримувати різні соціальні допомоги: сім’ям із дітьми, субсидії на оплату житлово-комунальних послуг і т.п. Тому деякі власники земельних паїв кажуть просто: «Забирайте собі Державний акт. Ми з клаптика землі й самі нормально не проживемо, і сім’ю не прогодуємо».
Переважну більшість земельних паїв у лідихівських селян орендує місцеве сільгосппідприємство. Упродовж двох років ПАП за оренду землі розраховувався майже повністю. Раніше встановлений Президентом мінімум — один відсоток вартості земельної ділянки — не поставив господарство на коліна. Але торік, коли вартість зерна на внутрішньому ринку впала і виробництво зернових у господарстві стало збитковим, керівник сільгосппідприємства земельну і майнову оренду успішно провалив. За оренду земельних паїв господарству належало виплатити натурою або грішми 122 тис. гривень. А він видав власникам паїв лише 98 тонн соломи з розрахунку 5 гривень за центнер. Договори про збільшення орендної плати до півтора відсотка не переукладено взагалі. А майно ПАП орендував, як можна здогадатися, безоплатно.
Довідка
Торік орендарі області виплатили в середньому з розрахунку 120 гривень за гектар земельного паю, або 1,12 відсотка вартості земельної ділянки. «Півтора відсотка» змогли забезпечити трохи більш ніж половина сільгосппідприємств.
Одне слово, склалася ситуація, яку афористично назвемо великим штопором аграрної реформи: і селянин не готовий обробляти земельний пай, тим паче забезпечити високотоварне виробництво, і більшість зреформованих господарств не в змозі виконувати умови оренди землі та майна. Дуже часто передати землю в оренду стає надто проблематично, бо орендареві невигідно її брати.
Орендна картина в особах і деталях
Сільськогосподарський виробничий кооператив у селі Білокриниця поблизу старовинного Кременця донедавна вважався добрим середняком. Здавалося б, мінімальна орендна плата його ніколи не злякає. Виплачував як належить! У 2000-му, за сприятливих цін на зерно (ціна тонни пшениці третього класу тоді сягала 900 гривень!), господарство почало бурхливо прогресувати. Вся техніка на той час була зношена. Але зреформований колгосп зміг придбати трохи нової — трактор Т-170, жатки...
Наступного року обласна влада різними методами переконувала новоутворені сільгосппідприємства стати правонаступниками колишніх КСП. Нікуди було подітися й сільськогосподарському кооперативу в Білокриниці. Він узяв на себе і комерційні борги, і борги з виплати зарплати. Того року уже нічого нового не придбав, але ще якось кінці з кінцями зводив. Кредитів у комерційних банках, які видавалися тоді під 30—38 відсотків річних, підприємство не брало, обходилося власними обіговими коштами. Однак вчасно виплачувало поточну зарплату, з власниками землі і майна розраховувалося повністю. До того ж із 255 тис. гривень колишніх боргів із зарплатні залишилося лише 46 тис.
Та минулий рік став тією точкою відліку, від якої починається занепад. Паралельно з падінням цін на зернові культури та поглибленням диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію знижувалася прибутковість аграрного виробництва. Бо якщо 2000 року рентабельність вирощування зернових у господарстві сягала майже 50 відсотків, то торік вона наблизилася до нуля. Як кажуть, приїхали.
Орендної плати за землю у господарстві виплачено лише трохи більше половини, причому з розрахунку колишнього «одного відсотка», а не затверджених новим президентським указом півтора відсотка. Розрахунки за майно не проводилися зовсім. «Ми опинилися перед вибором — або розраховуватися за оренду майна, або вчасно платити зарплату, середня величина якої не набагато вища від мінімальної. І вибрали другий варіант», — розставляє акценти голова СВК «Біла Криниця» В’ячеслав Кашуба. Отож навіть для господарств-середняків майнова оренда стала зашморгом на шиї. Не тягнуть її — це сказано надто м’яко.
Довідка
У типовому Кременецькому районі лише 20 із 42 господарств повністю розрахувалися за оренду майна, ще майже десяток — на 80—85 відсотків, решта криком кричать: не можемо! А в масштабах області за використання майна орендарі розрахувалися лише на 63 відсотки договірних сум.
Окрім обробітку землі, господарство займається розведенням племінної худоби м’ясного напряму. У тваринницьких приміщеннях — понад 200 голів ВРХ, з яких 60 — племінні корови, є невелика свиноферма. Сільгосппідприємство реалізовує худобу в різних регіонах України. Та все одно не змогло вийти на незбитковий рівень.
Начальник відділу сприяння галузі тваринництва управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації Володимир Гладкий із цифрами в руках доводить, що держава не виробила чіткого механізму дотацій за вгодовану худобу. «Навпаки, — каже фахівець агрокомплексу, — торік ще підвищено відлік дотування — із 370 до 400 кг живої ваги, знижено дотаційні розцінки за худобу м’ясо-молочного напряму, немає надбавок за зданих на м’ясопереробку племінних тварин. Тому коли щось є, то тільки збитки»…
Але більшість селян у Білокриниці ще сподіваються, що держава, хоч із запізненням, але запровадить підтримку цін та доходів сільгоспвиробника. І вони повністю й своєчасно отримуватимуть встановлену орендну плату за землю та майно. Промовистий факт: у селі із 600 власників лише трохи більше 40 вийшли зі своїми земельними та майновими паями…
А біржовий ринок спить. Чи вже помер?
Трохи далі, у селищі Залізці Зборівського району, єдине сільгосппідприємство упродовж трьох років повністю виплачує орендну плату за землю, зуміло збільшити її до півтора відсотка, розраховується з селянами за оренду майна. Майже 500 власників земельних та майнових паїв у селі здали землю в оренду і задоволені тим, що отримують обумовлені суми. І там, на відміну від Білокриниці, про яку йшлося вище, тваринництвом займатися вигідно! Всупереч усіляким проблемам та боргам із виплати дотацій.
Наприклад, торік із 202 тис. гривень держава заплатила господарству лише 54 тис. І хоча рентабельність тваринництва минулого року в господарстві знизилася до 20—25 відсотків, заробляти непогані гроші на відгодівлі худоби, як виявилося, все-таки можна!
Тутешнє ПАП імені Т.Шевченка досягає прибутків за рахунок масштабів виробництва і продуманої збутової політики. Нині тут утримується 1800 голів ВРХ. Худобу навіть закуповують звідусюди, доводять її до високовагових категорій і здають за найвигіднішими цінами.
Господарство орендує 1400 гектарів орної землі, 300 з яких — у сусідньому селі. Понад половину площ засівають зерновими культурами. Піщані грунти з низьким вмістом гумусу не дозволяють збирати високі врожаї, але навіть за найнижчих цін на зерно господарство було у плюсах. Воно не продало основну частину врожаю, як кажуть, на пні, а, маючи великі зерносховища, зуміло зберегти значні обсяги збіжжя до того часу, коли ціни на зерно стануть більш влаштовувати господарство. Нині це сільгосппідприємство успішно реалізує зерно по 800—900 гривень за тонну. Це означає: якщо працюють мізки, то й господарювати можна непогано.
Але найчастіше такий, як у Залізцях на Зборівщині, ПАП продає збіжжя зернотрейдерам, які реалізують його на власний розсуд, так би мовити, через свої канали. Великі партії зерна організовано оминають організований біржовий ринок. Директор ПАП ім. Шевченка Зиновій Лобур так пояснює спотворену торгівлю в аграрному секторі: «На аграрних біржах України нині реалізують дуже невеликі партії зерна, які не відбивають ринкової кон’юнктури цін. Гаразд, я повезу зерно на біржу, а інший аграрій туди не прийде. І через несприятливі біржові ціни на зерно програю саме я. Щоб підтримати сільгоспвиробника, держава повинна стати справжнім гравцем на цивілізованому аграрному ринку. Тобто коли складається несприятлива цінова кон’юнктура, уряд і обласні адміністрації мають робити товарні інтервенції на аграрній біржі, закуповуючи зерно для бюджетних закладів та формування резерву. Тим самим буде створено попит, і ціни на зерно зростатимуть. Але держава цього не робить».
Немає поки що у Зборівському районі й агроторгового дому, який би формував великі товарні партії зерна і реалізовував їх на біржі. Так, певну інфраструктуру аграрного ринку в області таки створено, діють вісім агроторгових домів… Але проблема з проблем у тому, що вони не відповідають своєму призначенню, бо працюють майже виключно як малі зернотрейдери, збиваючи ціни до краю, а відтак дешево продаючи скуплений урожай зернотрейдерам більшим. А на біржовий ринок так звані агроторговці не квапляться…
Результати змушують замислитися. На місцевій, Тернопільській, агропромисловій біржі обсяги укладених угод не зростають уже впродовж трьох років. Торік тут було продано лише понад тисячу тонн зерна, яке перебувало у податковій заставі, і майже стільки ж зерна, що реалізовувалося за експортними угодами. А внутрішній ринок зерна діє без жодних законів! І виходить, що інтереси біржової торгівлі та її потенційних учасників розійшлися в різні сторони.
Аграрна реформа в Україні дуже напрошується на порівняння з бігуном, якому постійно бракувало дихання і він нарешті зупинився. Бо провести розпаювання землі та майна — замало. Треба ще й подумати про фінансово-кредитну підтримку тих, хто цю землю оброблятиме. А недостатня нормативна база для розвитку інфраструктури аграрного ринку легко призвела до його спотворення. Поняття агробіржі, агроторгового дому, закупівельного кооперативу уже сприймаються з іронією, бо вони не виконують своєї ролі.
А може, такі половинчасті заходи — це не аграрна реформа, а щось інше? А справжня аграрна реформа попереду? Та коли вона почнеться, чи буде вже що і для кого реформувати…