Коли серп із молотом ще жили вкупі, тоді селянин на свою зарплату міг випити оковитої більше, ніж робітник. Середньомісячний заробіток аграрія становив 260 карбованців і на 5% перевищував середній показник по галузях економіки. Нині ж селянська гривнева «пайка» настільки мізерна, що міряють її не пляшками сорокаградусної, а буханцями хліба. Починаючи з 1995-го, сільське господарство за рівнем оплати праці пішло попідтинню, а за темпами зростання заборгованості по її виплаті лідирує: 2,1 млрд. гривень — добряча третина всієї заборгованої зарплати в галузях економіки України.
Скільки разів Міністерство аграрної політики визначало дату спокути перед аграріями, стільки ж її і переносило. Борги по зарплаті не зліквідували ні до вікопомної події — 10-річчя незалежності України, ні пізніше. Не наблизило «час розплати» і професійне свято — День працівників сільського господарства. З усього, міністр Іван Кириленко проситиме Президента пролонгувати указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробітної плати» на наступний рік. Але селянські гаманці «просять каші» зараз…
Реальну можливість «назавжди і безповоротно» вибратися з боргового баговиння надав щедрий цьогорічний зерновий вал. Якби продали 3 млн. тонн нового ужинку за біржовими цінами, виручили б майже 2 млрд. гривень, — на виплату заробітної плати, але збіжжя «не йде». Інших високоліквідних замінників немає. Тому-то й уповільнилися темпи погашення заборгованості. Якщо, приміром, у серпні щотижня виплачували 100—120 млн. гривень, то нині 30—50. Взимку цей процес скує крига, але чи воскресне він із приходом весни? Хіба що з нового врожаю. Як Бог дасть… Та навіть за такої благодаті навряд чи виберуться із боргової ями Луганська, Полтавська, Тернопільська, Вінницька області, де терміни невиплат становлять від п’яти до восьми місяців, та й суми значні — понад 50 млн. гривень у кожній.
Що ж заважає аграрному відомству спуртанути й достроково позбутися зарплатних боргів? Ланці. На руках і ногах. Не те що біг, ходу обтяжують понад 400 сільгосппідприємств, які призупинили свою діяльність без передачі боргових зобов’язань правонаступникам. Звісно, ліквідація їх можлива лише шляхом оголошення банкрутства. Однак ні прикінцевого списку «цвинтарних» агроформувань, ні тим більше розписаних маршрутів траурних процесій через інертність місцевих органів влади, особливо центрів реформування, МінАП не має й досі. Якщо на згадуваних 400 агроодиницях вже поставили хрест, то понад 700 ще животіють. Із «усопшими» їх єднає одна пуповина — ті ж борги по зарплаті. Ні, і цих «живих» за третім ударом молотка можна оголосити банкрутами, але хто від цього виграє? У більшості з них банкрутство лише зруйнує цілісні майнові комплекси, спричинить значне зменшення поголів’я худоби, але доконечно не розв’яже проблему погашення боргів.
Що ж пропонує у цій ситуації аграрне відомство? Вважає за доцільне реструктуризувати певну суму боргу таких підприємств на друге півріччя наступного року за… умови згоди працівників, яким заборгована зарплата. Та хто їх питатиме?! Як і досі…
Можна, звісно, поспівчувати Міністерству аграрної політики, оскільки віднедавна воно не має, як раніше, важелів тиску на суб’єктів господарювання. Але ж розібратися із рідними, державними підприємствами-боржниками, які входять до сфери управління аграрного відомства, чи не справа його честі? Незрозуміла поблажливість до злісних неплатників — Микулинецького племзаводу, в якому зяє півторарічна зарплатна проріха, Олександрівського конезаводу, Західного селекційного центру, що входять до складу «Укрплемоб’єднання». Не певен, що й після повторного заслуховування на засіданні міністерської комісії з керівниками цих підприємств розірвуть контракти.
Полосують критичними різками і Держдепартамент продовольства, на підприємствах якого заборгованість увібралась у чималеньку суму — 108 млн. гривень і за поточний період зменшилася лише на 13,4%. А от у підрозділах Державного департаменту рибного господарства вона не тільки не скоротилася, навпаки — зросла на 2,6 млн. гривень, у тому числі на державних підприємствах — на 1,7 млн. Ніхто не може наздогнати «лідера» — державне підприємство «Севастопольське управління океанічного рибальства», у якого боржок перевалив за 4 млн. гривень. Я намагався вивідати галузеве ноу-хау, одначе департамент досі не проаналізував конкретні причини виникнення такої заборгованості, а відтак й незрозуміло, як з нею розквитатися.
Боргова яма — лиш один зріз соціально-трудових відносин на селі, на врегулювання яких і спрямовані президентські укази «Про концепцію дальшого реформування оплати праці в Україні», «Про стратегію подолання бідності в Україні». Тільки ліквідувавши заборгованість, можна говорити про мінімальні галузеві гарантії з оплати праці, забезпечувати поступове її підвищення, удосконалювати форми та системи оплати, включаючи мотиваційні важелі. У багатьох випадках вони «не вмикаються». На тлі апофеозного зростання виробництва сільськогосподарської продукції середньомісячна заробітна плата селянина у розмірі 137 гривень — навіть не половина середньорівневого статку в інших галузях — виглядає рудиментом. Більше того, в окремих областях, особливо у західному регіоні, її рівень не забезпечує навіть мінімальної заробітної плати: Львівська область — 79 гривень, Волинська — 82, Рівненська — 91, Тернопільська — 95, Чернівецька область — 99 гривень. Ледь за сотню «зашкалює» зарплата у Закарпатській, Івано-Франківській та Чернігівській областях.
У селян, на превеликий жаль, єдиними «мотиваційними важелями» залишаються заступ, граблі і сапа. Власники новоутворених формувань, порушуючи законодавство, стягують власний капітал за рахунок неоплаченої праці селян. Колективно-договірне регулювання трудових відносин не стало гарантом у забезпеченні конституційних норм. Більше того, окремі приватники взагалі відмовляються дотримувати норми галузевої угоди та укладати колективні договори. Останніми, за даними Держкомстату, у першому кварталі нинішнього року були охоплені лише 67% працюючих в аграрному секторі. А в Чернівецькій, Київській, Івано-Франківській та Дніпропетровській областях ще менше — 50%.
У значній частині господарств (55%) в укладених колективних договорах мінімальні гарантії з оплати праці значно нижчі державних та галузевих рівнів. Так, у Львівській області 92% власників та уповноважених ними органів новоутворених агроформувань провадять оплату праці найманих працівників за тарифними ставками, нижчими, ніж передбачено галузевою угодою, у Рівненській питома вага таких становить 82%, Тернопільській — 77, Хмельницькій — 73%.
Негативною є тенденція істотного зменшення частки заробітної плати у валових витратах сільгосппідприємств. Якщо до 1990 року цей показник становив 31—35%, то минулого Україна вдовольнилася 13,5%, тоді як в економічно розвинених країнах він перевищує 60%.
Міцніючу гривню свого часу «вимили» з українського села, а повертатися назад вона не поспішає. Зарплату поки що нараховують, але записують у графу «заборгованість». Селяни побоюються, аби влада не сказала: прощаю усім, кому винна… Трударі сподіваються, що вона все ж має Бога в животі.