Якщо успішність аграрної перебудови оцінювати за кількістю виданих державних актів на володіння земельними ділянками, то Запорізька область посідає одне з провідних місць у країні. Проте це зовсім не означає, нібито земельний переділ зовсім позбавлений конфліктів і протиріч. Влада цього не заперечує, правда, з неодмінним акцентом на те, що коли в процесі реформування і є порушення, то вони мають, скоріш, епізодичний, ніж системний характер. Один із начальників, котрий, до речі, представляє правоохоронні органи, недавно висловив цікаву думку з цього приводу — мовляв, там, де колишні керівники сільгосппідприємств були сумлінними й порядними, конфліктів під час розподілу власності вдалося уникнути.
Що ж, особистісний чинник і справді має далеко не останнє значення. Проте зовсім не зайве замислитися над якістю нормативного акта, ефективність якого залежить від морально-етичних якостей виконавців. Чи є гарантії, що відсутність непорозумінь на початковому етапі виключає їхнє виникнення в майбутньому? Поки що скарги селян із земельних питань (вони, до речі, становлять третину всіх звернень до обласної держадміністрації) переважно стосуються формального боку справи, справедливості розподілу.
Про цю й інші характерні особливості земельної реформи — наша бесіда з директором державного підприємства «Запоріжгеоінформ» В’ячеславом РАДІОНОВИМ.
— У тому, що реформа в нас справді здійснюється, немає ніяких сумнівів. Непокоїть інше. Судячи зі звітів, успіхи начебто наявні. Але це зовсім не означає, що реформування має стосунок до землі й суб’єкта її володіння. Селянин нерідко не має уявлення про свою ділянку, не кажучи вже про права й обов’язки, пов’язані з її володінням.
— Тобто, як це «не має уявлення», якщо в акті вказані межі земельної ділянки?!
— Дуже просто. Навіть якщо акт знаходиться на руках у власника (що, до речі, трапляється далеко не завжди), користуватися землею він управі лише після виносу меж ділянки в натуру. Але це відбувається ще рідше. А в нас чомусь заведено вважати, що коли акт виписано, то й реформування відбулося. І чиновники намагаються швидше відрапортувати про виконання поставленого завдання.
Проте, погодьтеся, перед тим, як що-небудь ділити, необхідно бодай мати уявлення про предмет розподілу. Якщо це земля, її спочатку треба виміряти, інвентаризувати. Адже не секрет, що колишні колгоспи мали так звані невраховані площі, які дозволяли домагатися «рекордних» врожаїв. Хто стане їхнім власником? Здогадатися, гадаю, неважко.
— А як справа з землею, вже розподіленою за актами?
— На жаль, також далеко не кращим чином. Бодай тому, що є підстави засумніватися в якості цих документів. Якщо, приміром, земельно-кадастрове бюро не має в своєму розпорядженні геодезичної ліцензії, то воно не вправі визначати географічні координати. Проте управління земельних ресурсів розцінює це як несуттєву умовність, яка анітрохи не перешкоджає оформленню земельних актів. Виходить нонсенс: земельну реформу здійснюють без геодезії. Її просто підмінюють методами, які мають вельми віддалений стосунок до науки, — так званою кабінетною геодезією. Інакше кажучи, справа обмежується переважно використанням карт поверхні території, що залишилися в спадщину ще з часів Союзу. А землекористувач замість точної геодезичної інформації одержує якийсь ерзац. У результаті відбувається те, що неминуче мало трапитися. Власник ділянки вимірює її площу, а результат не відповідає інформації, вказаній в акті. Подібний конфлікт розв’язати практично неможливо, оскільки кожна з зацікавлених сторін користується, так би мовити, персональним аршином.
— І в чиїх руках головний аршин?
— У структур Держкомзему. Фактично вони монополісти, котрі виконують понад 70 відсотків робіт. До речі, і Держкомзем, і колишній Держкомітет з геодезії та картографії, реорганізований у державну службу зі статусом міністерського управління, знаходяться в одному відомстві — Мінекології. Але сфери відповідальності за ведення земельного кадастру між ними досі чітко не визначено.
— Виходить, в акти на володіння землею від самого початку закладається інформація, яка не відповідає дійсності?
— Відповісти на це запитання може лише структура, яка контролює як процес паювання в цілому, так і достовірність указаних координат земельних ділянок зокрема. Проте такої організації не існує.
— А що підказує практичний досвід?
— На жаль, нічого втішного. Якщо в області знищено третину геодезичних пунктів, які є основним інструментом геодезичних вимірів, то про яку достовірність координат може йтися? Мережа пунктів побудована за принципом мінімальної достатності. Отже, прогалини в ній практично виключають можливість безпосередньо на місцевості визначити точні межі ділянки. Це однаково що ловити рибу дірявим неводом. Можна, звісно, скористатися вже згадуваним методом кабінетної геодезії, що, власне, й робиться. Але це чревате ось чим: площі ділянок накладаються одна на одну, провокуючи конфлікти між їхніми власниками.
— Якщо ці пункти справді необхідні, то чому їх знищено?
— Бо державною власністю вони є лише формально. У спадщину від колишнього Радянського Союзу геодезична мережа дісталася нашій країні задарма. Тому, напевно, і ставлення до неї відповідне. Міркуйте самі. У одному з районів міліція затримала збирача брухту, котрий зруйнував геодезичний пункт. Справа дійшла до суду. І почали з’являтися цілком закономірні запитання. Чому, приміром, на пункті немає таблички про те, що як державна власність він охороняється законом?
Далі почали з’ясовувати, хто потерпілий. А його, виявляється, просто немає, оскільки геодезичні пункти не знаходяться ні на чийому балансі. Тобто, фактично вони нічийні. Правда, Земельний кодекс зобов’язує власників земельних ділянок зберігати геодезичні знаки. Але як саме й за які кошти вони мають це робити — абсолютно невідомо.
Часом виникають і зовсім безглузді ситуації. Приміром, людина стала власником земельної ділянки, на якій розташований геодезичний пункт. Отже, пункт переходить у приватну власність, а нею власник вправі розпоряджатися на свій розсуд. Але це в ідеалі, а на практиці все набагато простіше — в акті, що підтверджує право власності на земельну ділянку, просто не згадується про наявність геодезичного пункту.
— Земельний кодекс — це єдиний нормативний документ, який забезпечує схоронність геодезичних пунктів?
— Ні, є ще указ Президента, постанова Кабміну, і навіть у нас в області видано розпорядження облдержадміністрації про охорону геодезичних пунктів. До речі, воно поки що перше й єдине в країні. Але вся біда в тому, що немає дійового механізму, який дозволяє застосовувати вимоги цих документів на практиці. Ми розробили й запропонували органам архітектури, землевпорядження заходи, які дозволяють бодай зберегти решту геодезичних пунктів. Проте, на жаль, далі розмов справа так і не пішла. Тому руйнація пунктів не припиняється. І часом — із подачі державних органів. Приміром, міська архітектура видала дозвіл на будівництво супермаркету в обласному центрі на місці, де знаходився геодезичний пункт, який входив до державного каталогу.
— І все-таки, В’ячеславе Леонідовичу, чи є вихід у ситуації, що склалася?
— Звісно ж, є. І він не передбачає витрат. Просто в реалізації земельної реформи слід відмовитися від зовсім непотрібного поспіху, викликаного бажанням швидше відзвітувати. Поки що потенційні власники в черзі за актами явно не юрбляться. А якщо відсутній попит, то нема чого й поспішати з оформленням документів на шкоду їхній якості. Досить звернутися до досвіду реформування східних земель Німеччини, де судам довелося визначати межі кожної другої ділянки. Подібні проблеми нині характерні для Польщі. Невже й нам обов’язково треба наступати на ті сам граблі?! А стосовно геодезичної мережі... Кожен із знищених пунктів неодмінно доведеться відновлювати. І витрати будуть значними. А посилання на те, що нині держава не має коштів для належного утримання пунктів, щонайменше, безпідставні. Користування державною геодезичною інформацією й геодезичними пунктами, відповідно до закону, у нас платне. Але більшість реформаторів земельних відносин цю вимогу просто ігнорує. Мабуть, із метою економії, розмір якої — справжній мізер порівняно з неминучими збитками в майбутньому.
Замість післямови. Щорічно в Запорізькій області знищується близько 6 відсотків геодезичних пунктів. Лише в обласному центрі їх втрачено 1760 із 4400. Витрати на відновлення одного геодезичного пункту становлять від 10 до 50 тис. грн.