UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЦУКРОВА ГАЛУЗЬ УКРАЇНИ: ВІД СОЛОДКИХ МІФІВ ДО ГІРКОЇ РЕАЛЬНОСТІ

Агропромисловий комплекс знову в центрі уваги. Важко сказати, що відіграє тут важливішу роль: чи п...

Автор: Сергій Федоренко

Агропромисловий комплекс знову в центрі уваги. Важко сказати, що відіграє тут важливішу роль: чи перманентні «доленосні» вибори в нашій країні (а не секрет, що сільський електорат найбільш дисциплінований і найбільше піддається навіюванню), чи свідоме маніпулювання громадською думкою з боку аграрного лобі, чи справді село — колиска України — має якусь «суспільну» карму.

Крокодилові сльози на уламках цукрового Евересту

Володимир Бондар у своїй статті «На уламках цукрового Евересту» («Дзеркало тижня», № 6, 15—21 лютого 2003 р.), так би мовити, «віршовано й барвисто» змалював видатні успіхи цукрової галузі часів УРСР. Були в статті і багато мільйонів тонн, і гора з мішків висотою в Джомолунгму, і обперезування Землі по екватору українськими коренеплодами.

Не заперечуватиму — «у нас була велика держава»! Тільки називалася вона СРСР, а тому всі аналогії з сучасною Україною, м’яко кажучи, аморальні. З економічного погляду, Україна і при СРСР, і нині споживає однакову кількість цукру (близько 1,8 млн. тонн). А ось «одна шоста суші Землі» як ринок для українського цукру нами втрачена. І, як ви можете здогадатися, аж ніяк не з вини українських цукроварів. Російський бізнес не зацікавлений в імпорті українського бурякового цукру. Для цього сьогодні немає економічних передумов.

Посилання ж у зазначеній статті на «оптову ціну цукру в Європі на рівні 1000 євро за тонну і роздрібну — до 2000 євро, або в 3,7 разу вище, ніж в Україні», особисто мене як цукрозаводчика мали б тішити. Але не тішать. Оскільки я ще й громадянин цієї країни і знаю, що середня зарплата в Україні нижча від середньоєвропейської в 37 разів. Тож язик не повертається запропонувати українському покупцю цукор по 11 гривень за кілограм!

Як людина, котра сім років щодня займається розв’язанням конкретних проблем найбільших (і на сьогодні ефективних!) цукрових заводів України, хочу зазначити, що відчув справжній шок, дійшовши в тексті вищезгаданої статті до пасажу: «Певний час цукрові заводи жирували. Проста друкарка на заводі отримувала заробітну плату, вищу від зарплати голови великого колгоспу чи директора радгоспу». А не хотів би автор поглянути в очі цій самій «простій друкарці»? Особисто мені не відомий жоден факт переходу голови колгоспу на «надприбуткову роботу» простої друкарки цукрового заводу.

Про бюрократів і капіталістів

На сьогодні відносини в цукровій галузі регулюються Законом України від 17 червня 1999 року «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», а також постановою Кабміну від 15 лютого 2002 року «Деякі питання державного регулювання виробництва і реалізації цукру». Точніше сказати, мають регулюватися. Наприклад, так і залишилися лише на папері передбачені законом ліцензування оптової торгівлі, попереднє фінансування цукровиробників для задоволення державних потреб, пільгове державне кредитування буряково-цукрового комплексу.

Більше того, сталося так, що закон почав працювати проти учасників цукрового ринку. Протягом 2001—2002 років уряд не зміг забезпечити реалізацію цукру за цінами, не нижчими від встановлених: за мінімальної ціни за тонну цукру 2370 грн., ринкова ціна практично не перевищувала 2100 грн. Плюс до цього виробники цукру втрачали ще понад 70 грн. на кожній тонні реалізованого продукту у вигляді додаткових податків.

Досить ефективні дії уряду із захисту внутрішнього ринку від імпорту цукру з Білорусі та Молдови були зведені нанівець шквалом контрабандних поставок із Росії цукру, виготовленого з тростинного цукру-сирцю.

Усі розмови про необхідність цивілізованого ринку, про згубність «дикого капіталізму», про доцільність державного регулювання так і залишаться розмовами доти, доки ми не навчимося дивитися правді в очі. Президент публічно визнає факт масової контрабанди цукру — хто несе за це відповідальність? А як ставитися до податкового інспектора, котрий купує в роздрібній торгівлі цукор по 2 грн. за кілограм і тут-таки штрафує цукровий завод за те, що той не продає цукор по 2,37?

Національна асоціація цукровиків «Укрцукор», що, по суті, покликана обстоювати інтереси цукрових заводів, весь цей час уперто не хотіла визнати очевидне і продовжувала наполягати на збереженні мінімальної ціни 2370 грн. за тонну цукру. При цьому за основу для розрахунків бралася середня собівартість цукру в сезоні 2002 року — 2600 грн./т. Ніхто не заперечує, окремі заводи того року мали собівартість і 4000 грн./т. Питання в тому, чи потрібні Україні такі підприємства?

Непотрібна правда про зайві заводи

Добра половина народних депутатів-мажоритарників під час виборчої кампанії 2002 року обіцяла своїм виборцям «відродити з попелу» цукрові заводи, які на той час успішно канули в небуття. Знаю це і з розповідей, і з особистих вражень. Неподалік Пальмірського цукрового заводу, визнаного флагмана галузі, на тому ж таки лівобережжі Черкащини лежить Шрамківський цукровий завод — давно і назавжди втрачене для галузі підприємство. Ще 1998-го на зустрічі з колективом я пропонував перепрофілювати підприємство з тим, щоб зберегти робочі місця. Але щоразу знаходиться черговий «рятівник», який обіцяє «пустити завод». Люди думають, що йдеться про відродження їхнього підприємства, а тим часом його успішно пускають за вітром...

Тут важливо зазначити, що для нормальної роботи українського цукрового заводу необхідно забезпечити його завантаженість протягом 80—90 діб. Зрозуміло, собівартість отриманого цукру тим нижча, чим більше цукрових буряків переробить підприємство за сезон.

Сьогодні в Україні «значаться» 192 цукрових заводи, хоча від окремих із них залишилися тільки стіни з проваленим дахом. Останніми роками дедалі менше їх у сезон цукроваріння могло розпочати роботу. Причина проста: явна збитковість виробництва. Давно триває стихійний процес «природного відбору», у результаті якого «зійшло з дистанції» майже 30% підприємств. Подальше «помирання» в умовах «дикого капіталізму» загрожує соціальною катастрофою, оскільки більшість цукрових заводів — селищеутворюючі підприємства, які тримають на собі весь тягар соціальної сфери. Це означає, що «просто» закритий завод не лише викидає на вулицю до 1000 безробітних, а й ставить на межу замерзання і вимирання все селище.

Легко зрозуміти тривогу людей за своє майбутнє. Однак без грамотної економічної політики, без розумного обгрунтування ефективності роботи кожного конкретного підприємства всі плачі на тему «не дамо розвалити галузь!», по суті, лише погіршують ситуацію.

Куди бідному селянинові податися?..

Поки писав цю статтю, у «Голосі України» 18 березня вийшла публікація «Цукровий обвал» — про жалюгідний стан цукрових заводів Хмельниччини. Правильна, загалом, стаття. Ось тільки важко погодитися з думкою автора, що «коли навіть цукровий завод передасть своєму партнерові пальне, кошти, добрива під майбутній врожай, то керівник господарства буде просто змушений витратити їх не лише на бурякове поле». І це після того, як перераховано біди цукрових заводів області, наведено конкретні приклади нерозрахунків із боку господарств, згадано про поширену практику прагнення керівників господарств отримати ресурси під посівну на одному заводі, а буряки повезти на інший…

Про які ринкові відносини, про яке інвестування можна говорити, коли вся система побудована на тому, що «бідному селянинові» дозволено і навіть потрібно обманювати своїх кредиторів? Особисто мене не дивує відмова банків кредитувати сільське господарство. І я як інвестор, отримавши кредит, розраховую, що вкладені мною в зону бурякосіяння фінансові й матеріальні ресурси до мене повернуться, щоб я міг повернути банкові кредит із відсотками.

Тому якщо ресурси виділяються з розрахунку на гектар посівів цукрових буряків, їх не потрібно розтягувати по всіх культурах і полях господарства. Це і є те саме дотримання «європейських» технологій, про які так багато говорять останнім часом.

Інша річ — дотації. Вирощування цукрових буряків майже в усіх європейських країнах дотується державою. Наша ж практика дотування сільгосптоваровиробників через переробника засвідчила свою неефективність і, на мій погляд, безперспективна. Тому дедалі актуальнішим стає впровадження системи прямих державних дотацій під виробництво цукрових буряків. Принцип простий: зробив важливу для країни сировину — отримай компенсацію. Тоді наш буряк зможе успішно конкурувати з тростиною.

До речі, про сирець. Поруч із вищезгаданою статтею, в «Голосі України» розповідається про вінницьку «сирцеву напасть»: «Селяни і цукровари через сирцеву напасть залишаються без роботи». Послідовно виступаючи проти імпорту тростинового цукру-сирцю і протягом ряду років предметно займаючись питаннями забезпечення сировинних зон найбільших цукрових заводів, хочу з усією відповідальністю заявити: проблема не в сирці. Проблема — в організації сільськогосподарського виробництва, у затятому небажанні керівників господарств переходити на ринкові рейки: жити за зароблене, ресурси витрачати на те, під що вони отримані, повертати борги.

Сільгосптоваровиробники очікують, що в цукрових заводів змінюватимуться господарі і їх можна буде один по одному «розводити», — ось головна причина недовіри до господарств з боку і банків, і заводів. А якщо немає довіри — не буде й інвестування. Усі ж розмови про те, що в нинішніх умовах вирощування буряків економічно невигідне, можу спростувати власним досвідом. Група компаній «Укррос» 2002 року на площах понад 3000 га виростила 67 000 тонн буряків. Звісно, по нас теж «ударили» погодні умови, плюс до всього орендовані нами землі найчастіше доти були занедбаною цілиною. Але виробництво буряків виявилося цілком рентабельним. 2003 року ми розширюємо площі під буряк.

Що робити?

Аби вивести ситуацію в галузі з безвиході, необхідно здійснити низку конкретних заходів.

1. Необхідно реформувати схему управління цукробуряковою галуззю з метою тіснішої взаємодії між державними структурами, учасниками цукробурякового комплексу, операторами цукрового ринку, постачальниками ресурсів, тобто фірмами і підприємствами, які впливають на формування політики в цій галузі.

Є три можливих шляхи організаційних змін із метою модернізації й оптимізації сфери управління цукробуряковим комплексом:

— реформування структури Національної асоціації цукровиків України «Укрцукор»;

— створення альтернативної (професійної) асоціації цукровиків;

— створення Державної акціонерної компанії з регулювання ринку цукру, у якій, крім держави, акціонерами виступатимуть учасники цукробурякового комплексу.

Критерієм визначення членства в зазначених організаціях і кількості голосів учасників має бути обсяг виробництва цукру за попередній рік. Головною метою діяльності організації нам бачиться розробка основних напрямів державної політики у сфері виробництва й оптової торгівлі цукром, розподіл квот і видача ліцензій на виробництво та оптову торгівлю, формування і внесення пропозицій щодо мінімальних цін на цукровий буряк і цукор, здійснення контролю за виконанням нормативних документів.

2. Слід розробити систему критеріїв для рейтингового визначення базових цукрових заводів. Визначення таких допоможе раціонально використовувати виробничі потужності галузі, сформувати стабільні зони бурякосіяння, виробляти цукор з оптимальною собівартістю. За основні показники ефективності цукрових заводів пропонується взяти виробничу потужність підприємств і кількість цукру, отриманого в перерахунку на один гектар зони бурякосіяння.

3. Необхідно встановити паритетні мінімальні ціни на цукрові буряки і цукор на рівні, що сприяв би залученню кредитів комерційних банків як на цукрові заводи, так і в бурякосійні господарства, стимулював упровадження грошових розрахунків за буряк і матеріально-технічні ресурси.

При визначенні мінімальних цін на цукрові буряки і цукор слід орієнтуватися на показники роботи найефективніших господарств і заводів. При розрахунках собівартості не повинні враховуватися завищені цінові показники на матеріально-технічні ресурси, що виникають при бартерних поставках.

4. Кабінет міністрів має заборонити бартерні схеми переробки цукрових буряків. Лише перехід на грошову форму розрахунків між суб’єктами цукробурякового комплексу дозволить упровадити механізми квотування, ліцензування та дійового контролю за їх виконанням.

5. Необхідно прийняти зміни до закону «Про митний тариф України», яким встановити ввізне мито на тростинний цукор-сирець у розмірі 100 євро за тонну. Таке ввізне мито зрівняє вартість тростинової сировини і бурякової. А за нестачі на внутрішньому ринку цукру-піску і при зростанні цін на нього дасть можливість оперативно завозити для переробки тростину і тим самим запобігти різкому стрибкові цін. Крім того, це сприятиме завантаженню внутрішніх виробничих потужностей і зростанню надходжень до бюджету України.

6. Виходячи із ситуації, що склалася в цукровій галузі, й у зв’язку зі специфікою її сезонної роботи, необхідно відновити дію ст. 9 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» («касовий метод» при розрахунках за матеріально-технічні ресурси) і внести відповідні зміни до законів «Про податок на прибуток» і «Про податок на додану вартість». На крайній випадок, необхідно розглянути пропозицію про нарахування податкових зобов’язань для цукрових заводів по закінчених операціях (реалізація плюс оплата).

Специфіка роботи цукрових заводів полягає в тому, що сам сезон цукроваріння триває всього 60—90 діб (2002 року середній показник по галузі становив менше 40 діб), а підготовка до сезону ведеться протягом шести-семи місяців. Реальну можливість розрахуватися більшість цукрових заводів має лише по закінченні сезону і реалізації готової продукції.

7. Доцільно скасувати податок на додану вартість при наданні послуг із переробки цукрових буряків фізичним особам, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

У зв’язку з розпаюванням і приватизацією земель рік у рік зростає питома вага цукрових буряків, які постачають на заводи фізичні особи-неплатники ПДВ. Така ситуація погіршує незбалансованість розрахунків цукрових заводів за цим податком.

8. Потрібно скасувати нарахування й оплату авансових платежів із податку на прибуток. Податок має нараховуватися один раз на рік, за підсумками сезону цукроваріння, але оплачуватися рівними частками протягом наступного року без нарахування пені і штрафних санкцій (або протягом першого півріччя наступного року).

9. Для фінансування ліквідації чи перепрофілювання цукрових заводів, перекваліфікації та соціальної підтримки персоналу цих підприємств слід створити спеціальний позабюджетний фонд, який фінансуватиметься за рахунок відрахувань від кожної реалізованої (чи виробленої) тонни цукру.

10. Щороку в період цукроваріння необхідно проводити тендери на поставку цукру в Держрезерв України. Це не лише сприятиме поповненню державних запасів, а й зменшить пропозицію цукру на ринку в період масового виробництва.

Чи є світло в кінці тунелю?

Життя не відбило потягу до оптимізму. Якщо все ж таки припинити нескінченний і безперспективний плач і почати бодай щось робити, ми й самі здивуємося, як швидко український цукровий велет прийде до тями й підведеться з колін. Наведені вище десять конкретних пропозицій я неодноразово озвучував на різних державних та громадських рівнях. У письмовому вигляді їх передано до відповідних інстанцій. До честі державних мужів, мушу зазначити, що від моїх пропозицій не відмахуються, їх «беруть у роботу».

На жаль, 2003 року «природний відбір» у галузі триватиме. Я не сумніваюся в тому, що визнані лідери, такі, як Пальмірський, Чортківський, Куп’янський, Губиниський цукрові заводи, збережуть свої позиції. Щиро пишаюся тим, що безпосередньо причетний до відродження цих підприємств. Однак чудово бачу проблеми, у тому числі й цих заводів, знаю, що позиції дуже часто завойовувалися не завдяки, а всупереч зовнішнім обставинам.

Та все ж залишаюся оптимістом, оскільки пам’ятаю заповіт Кобзаря: «Борітеся — поборете!»