Пригадуєте цьогорічну епопею із ввезенням цукру-сирцю? Соціалісти грудьми кидалися на причали одеських портів, аби не дати пришвартуватися кораблям із чужинським «зіллям» у трюмах, називали тих, хто ініціював демпінговий імпорт, зрадниками, лічили в їхніх кишенях «тростинний» приварок та упивалися удаваною перемогою. Та за цією гонитвою захисники інтересів українських селян проґавили «вікно», розчахнуте перед закордоном лібералізованими митними тарифами.
Ми захищалися від сиропів, сирцю, а в Україну поперли товарняки... із цукровими буряками — з Польщі, Білорусі, Прибалтики. Не дубцем, так лозиною! І це при тому, що вітчизняні цукроварні вироблять майже два мільйони тонн піску — з урахуванням 100 тис. тонн, які заводи зазвичай залишають собі на кишенькові витрати. Тобто повністю забезпечать потреби внутрішнього споживання. Навіщо ж нам лишки, та ще й чужі? До всього, цукросировину імпортують за доволі-таки хитрими схемами.
…Цукор став першою гіркою пігулкою, яку революційний Фідель Кастро підсунув Америці: 22 липня 1960 року уряд Куби оголосив про остаточну націоналізацію усіх тростинних плантацій і цукроварень, що належали американським компаніям. Згодом вони повністю позбулися контролю над нафтопереробними заводами, товарообігом порту Гавана — одного з основних у Західній півкулі, туристичною інфраструктурою. Щодо втрат тіньової економіки — ігорного бізнесу та контрабанди наркотиків, то ділки американської мафії недолічилися майже мільярда доларів, що дорівнювало офіційним втратам.
Зрозуміло, США аж ніяк не бажали поступатися власними інтересами у цьому регіоні й вирішили взяти Кубу змором, оголосивши економічну блокаду. Не знаю, чи виплуталась би молода республіка з ембарго, якби не Радянський Союз. Ми почали закуповувати кубинський цукор і поставляти нафту. Ці впорскування допомогли харизматичному кубинському лідерові зміцнити своє становище і продовжити ходу диктатури.
Звісно, імпорт цукру передусім був політичною, а не економічною необхідністю. Здружившись із кубинцями, радянський уряд провів блискучу операцію щодо розміщення свого військового контингенту і ракет середньої дальності, що могли вразити будь-яку точку США. Власне, це й стало початком Карибської кризи.
Із Фіделем усе зрозуміло. Становлення України як держави відбувалося не за сценарієм Острова Свободи, однак… З якого дива ми мусимо переробляти буряки країн ЄС, вирощених тамтешніми фермерами понад квоту і приречених там на гниття, та ще й сусідки-Білорусі, яка на цукрі-сирці «гріє» руки? Чому «аналітичний» розум аграрного відомства виявився зашкарублим і не передбачив ймовірних сценаріїв — як до зниження митних тарифів, так і після урізання ставок? Коли, зрештою, Міністерство аграрної політики почне озвучувати ґрунтовні економічні викладки, «багатоходівки» щодо розвитку того чи іншого ринку сільгоспкультур, а не рвати на грудях тільник із криком: «Село гине! За нього всьо отдам!»
До травневого перегляду митних тарифів цукрові буряки можна було імпортувати, сплативши 50% митної вартості, але не менше 125 євро за тонну. Після «європеїзації» ставок сировина обходиться перевізникові лише у 20% мита. Задекларувавши тонну по 10 євро, суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності без вагань витягає з кишені всього-на-всього... два євро. А тепер зіставимо інші цифри. В Україні тонна цукросировини, себто буряків, коштує 43,6 дол., у Молдові — 27, Білорусі — 33,5, Росії — 37,6, а в Європі — 25 дол. Куди вигідно збувати викопані корені?
Власне, вгадані вами маршрутні трасери Національна асоціація «Укрцукор» накреслила одразу після перелицювання митних тарифів, ознайомила з негативними наслідками Мінекономіки, Кабінет міністрів. Хтось дослухався до голосу професійної громадської організації? Над нею насміхалися: знайдіть такого дурня, котрий з Європи гнатиме вагони з буряками, щоб переробити їх в Україні! Дурні чи ні, а от розумники тільки й чекали послаблення. І повезли. Тепер урядовці не знають, з якого боку підступитися до зненацька посталої проблеми. Та ви хоч танки ставте на кордоні, все одно переважить грошовий інтерес!
Чому полякові вигідно продавати цукрові буряки українцю? В Європі ринок цукросировини і власне цукру регулюється квотами. «Вписався» у квоту А (внутрішнє споживання), одержуй найвищу ціну — 39,6 дол. за тонну коренеплодів. Маєш зайві обсяги — твій головний біль: згодовуй худобі, кидай напризволяще... Знайшов ринок збуту — вивозь за межі ЄС, і тоді у межах квоти С, експортної, держава виплачує тобі ще й субсидію.
Меткий поляк так і діє. Продає українцю тонну буряків по десять доларів, і на підставі митної декларації випорожнює державну кишеню в середньому ще на 20 дол. Так само й прибалти. Якщо ж Єврокомісія знаходить наднормативні запаси цукру, то штрафує винуватця. Як от, приміром, Латвію за «заморожені» 8,8 тис. тонн «вгріла» на 4,4 млн. євро за експортної ціни 500 євро за тонну. Надлишки мусять переробити в інші продукти або ж, у крайньому випадку, експортувати кудись задарма.
Білорусь живе за своїми мірками. Сябри — чи не єдині у СНД, які донедавна імпортували цукор-сирець за привілейованим митом — 70 дол. за тонну, тоді як російські компанії платили 205. Зрозуміло, перероблений сирець із Білорусі опинявся на супротивному боці, причому на 10% дешевший, дестабілізуючи і без того перенасичений російський ринок. Зважаючи на діючий принцип єдиного російсько-білоруського митного простору, який надає право на пільгові поставки білого цукру, білоруські цукровари замовляли кадриль для російських колег. Останніх найбільше дратує те, що сусіди під виглядом бурякового експортують цукор, вироблений з імпортного сирцю, економлячи на миті 340 дол. за тонну.
Торік Білорусь зварила 300 тис. тонн бурякового цукру. Навіть коли припустити, що його повністю експортували, задовольнивши внутрішні потреби виключно за рахунок тростинного, все одно із ввезених до Росії 423 тис. тонн на сирцевий цукор припадає 123 тис.
Зрештою, терпець у російських чиновників увірвався, і вони вирішили покласти край цукровому крутійству. Відтепер білоруський цукор проходитиме догляд лише на одному митному посту, де перевірятимуть його істинне походження і в разі тростинного «батьківства» стягуватимуть мито у розмірі 340 дол. за тонну.
Одначе такі «драконівські» заходи навряд чи приструнять білорусів. На початку нинішнього року Рада міністрів затвердила чергову квоту на ввезення сирцю у розмірі 150 тис. тонн, що більш як удвічі менше торішніх обсягів. Одночасно влада вжила заходів щодо збільшення посівів цукрових буряків; колгоспи з радгоспами одержали додаткові ресурси для реалізації засад державної програми із заміщення сирцю рідними буряками. Вони вродили, але, судячи з перебігу подій, Білорусь навряд чи відмовиться від заманливої схеми переробки цукру-сирцю, обсяги якого із задекларованих 150 тис. тонн зростуть до звичних 360—380 тис. Тому вигідніше спекатися частини врожаю цукрових буряків, продавши їх нам і вивільнивши у такий спосіб потужності для переробки тростинної сировини.
Узагалі-то бурякова експансія в Україну може вимірюватися не кагатом чи двома — майже мільйоном тонн. Карантинні дозволи оформлені на 332 тис. тонн, уже імпортовано близько 50 тис. Тільки не ганьте поляків, білорусів із прибалтами! Везуть-бо не вони, а українські компанії! Метнувся до митників: «Хлопці! Адресами підсобите?» Надали реквізити чотирьох сільськогосподарських комерційних структур: дві — з Волині, по одній — зі Львова і Василькова на Київщині.
Схема транспортування така: купують у поляків надлишкові цукрові буряки по 10 дол. за тонну, а продають українським цукроварням по... 43, за ходовою внутрішньою ціною. Навіть попри загрозливі телефонні дзвінки з деяких облдержадміністрацій про негайне розмитнення «поляків», митники пручаються, ставлять «башмаки» під колеса вагонів, бо закони суперечливі. В одному — вперед, а в другому — зась! Хоча за базовим, «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», можна переробити імпортну цукрову сировину тільки за умови обов’язкового реекспорту готової продукції. Але щоб проконтролювати ці процеси, потрібна добра воля і митниці, і податкових органів...
Думаєте, перевізники надто побиваються з того, що дозорці гальмують вагони з польськими буряками? Навпаки, тішаться. Уже маємо перший прецедент: виграний суд однією із компаній, яка задекларувала у позові не 10 дол. за тонну, а... 50. Плати, державо, за втрачену економічну вигоду! Тим більше, що буряки зарубіжної селекції, на відміну від наших, довго не зберігаються, а сходять соком, «горять».
Ті ж, що їх правдами і неправдами вдалося легалізувати, охоче купують цукроварні. І звинувачувати їх у трухлявому патріотизмові зайве.
По-перше, сировина не маркована, і відрізнити український корінь від польського неможливо. По-друге, здають її на переробку сільгосппідприємства, котрі самі вирощують солодкі корені, під виглядом «своїх». По-третє, у борні за виживання заводи раді будь-якій пайці, яка на кілька діб подовжує безперебійний технологічний процес, забезпечуючи робітників роботою, а відтак і платнею.
Більше того, сьогодні за кожну тонну цукрових буряків заводи сплачують здавачеві «премію»: від п’яти до 15 гривень. У кожній області — своя такса. Що бідніша сировинна зона, тим вищі «заохочувальні». Власне, стимулювання існувало і за радянських часів, від буряківниці до бригадира, голови колгоспу, і навіть начальник райсільгоспуправління одержував по три оклади. Традиції збереглися, тільки й того, що тоді діяла прозора система а тепер: неофіційна. Винагороду одержує лише приватник, а чи розрахується він із найманими працівниками, то вже справа совісті і честі. Звідси постає задавнена проблема — наявність зайвих потужностей породжує нездоровий ажіотаж на ринку цукросировини.
Отже, держава має визначитися із кількістю цукроварень, які забезпечуватимуть внутрішнє виробництво. Самоусунення від цього процесу призвело до того, що із 192 заводів торік працювало 120, нинішнього — 116. 41 підприємство повністю демонтували, 35 вдалося зберегти, але вони не працюють. Меткі бригади з різаками, автогенами хутко перетворюють завод вартістю два мільйони доларів на металобрухт у два мільйони... гривень. Хтось поцікавився, куди і кому пішли гроші від розукомплектування Деражнянського цукрового заводу, який відпрацював лише 15 років? Так, закриття зайвих потужностей неминуче, але цей процес, як у Німеччині, повинен відбуватися під контролем і за сприяння держави.
Власне, на це й спрямований законопроект Олега Юхновського про тимчасову заборону на відчуження об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що входять до складу цілісних майнових комплексів цукрозаводів.
— Відомий учений, котрий багато зробив для розвитку бурякоцукрового виробництва, Дмитро Менделєєв, сказав: «Свеклосахарный завод, вызывая разведение выгодного корнеплода в своих окрестностях, рождает новые ценности, цену земли возвышает, труд делает более производительным и доходным, рождает вокруг себя новое довольство, а с ним новые успехи образования и нравственности».
На відміну від інших промислових підприємств, які концентруються здебільшого біля або на території міст, бурякоцукрові заводи належать до категорії суто «периферійних» і розташовані безпосередньо в зонах вирощування цукрових буряків — виключно у сільській місцевості, виконуючи функцію не лише економічну, тобто забезпечення населення цукром, а й, що особливо важливо, соціальну. Навколо цукрових заводів формується інфраструктура: школи, дитсадки, лікарні, їдальні, магазини, будинки побуту, гуртожитки, житлові будинки.
Ми погребували досвідом сусідньої Польщі, яка залишила у власності держави 51% майна галузі, а 49% передала у корпоративне управління фермерам-буряківникам і цукроварам порівну і лише після цього розпочала поступову приватизацію. Наш Фонд державного майна практично за безцінь блискавично здійснив ваучерну приватизацію, віддав цукрові заводи сотням тисяч акціонерів за мільйонами державних акцій, які загалом подешевшали у 20 разів ( і коштували одну або півкопійки), були скуплені ділками і кільканадцять разів перепродані.
Наслідком цього є втрата близько 400 тис. робочих місць на селі і в промисловості, зменшення утричі виробництва бурякового цукру, втрата зовнішніх і частково внутрішнього ринків.
У ці питання має втрутитися уряд. Якщо завод придбали шляхом скуповування знецінених акцій, а не на відкритому конкурсі після оцінки вартості майна, і він не працює, то є цивілізовані шляхи: процедура банкрутства або повернення майна у власність держави, а не ті дикі методи руйнації підприємств, які побутують нині. Державна влада разом із регіональними органами управління повинна визначити шляхи використання технічної бази безперспективних цукрових заводів. Адже кожен — це потужний промисловий комплекс, який може бути використаний на користь кожної місцевої громади шляхом перепрофілювання...
Підніжкою для бурякоцукрової галузі стало і цьогорічне невмотивоване підняття мінімальних закупівельних цін на сировину і цукор, які знову загнали виробників у тінь. Заводи згадали про давальницькі схеми, і третину буряків переробляють саме в такий спосіб, який почали призабувати з 2003 року.
— Завищеною мінімальною ціною ми вдовольняємо економічно необґрунтовані амбіції неефективних сільгосппідприємств, — каже Микола Ярчук, голова правління асоціації «Укрцукор». — Одна справа, виростити за інтенсивною технологією 245—250 центнерів буряків з гектара, вийшовши на так звану точку беззбитковості, інша — 150. Такого виробника і 220 гривень за тонну сировини не врятують. А Саливонківський цукровий завод на Київщині вирощує для власних потреб 260 тис. тонн буряків за собівартістю 110 гривень за тонну. Тому він може продати цукор і по 2,80—2,90 грн. за кілограм.
Але порівняно дешевий продукт швидко закінчується, і ціни починають галопувати. Як їх «збити»? Товарними інтервенціями. Чи готові ми до них? Судіть самі. Аграрний фонд обіцяв закупити 180 тис. тонн — жодної не засипав у сховище. Держрезерв із 250 тис. спромігся придбати... 30 тис. Обсяги просто сміховинні. За місячного споживання 150 тис. тонн цукру доведеться викинути на прилавок 50% внутрішнього споживання, аби стабілізувати збуджений попит. Тобто, маючи у запасниках бодай 200 тис. тонн, можна мінімум три місяці спрямляти цукрову синусоїду.
Між тим урядовці закладають на наступний рік ціну 750 дол. за тонну цукру. Європейську! Чи заробляють наші Іван з Марією стільки, як Ганс із Ядвігою? Хай там як, але в нас і насіння дешевше, і солярка — не три долари за літр, і техніка давно замортизована... Виходить, за затратами ми — українці, а за ціною на кінцевий продукт — європейці! Тоді, очевидно, не слід дивуватися, що Україна стає підручною силою у ЄС, переробляючи польські, прибалтійські буряки?! Хоча...
За бажання карантинної служби, на нашу територію не поткнувся б жоден коренеплід. Технічно це виглядало би так: знаходять у буряках ризоманію — хворобу, поширену в європейських країнах, і запроваджують карантин. А то у зв’язку зі спалахом пташиного грипу дезінфікуємо колеса авто і водночас пропускаємо вагони з бозна-якої якості сировиною.
Заїжджі цукрові буряки — це і незважена митно-тарифна політика, і наочний захист нашого сільгосптоваровиробника від «принад» СОТ, і безпорадність аграрних чиновників. Не певен, що солодкі корені — перший і останній випробний камінець у наш город. Що в нас непомірно зросло у ціні? Картопля? Тоді чекайте в гості... польську! Без гарантії, що упереміж із «синьоглазкою» ми не ласуватимемо «муміфікованою», як кажуть у моєму селі, а по-науковому — генетично-модифікованою бараболею.