Після публікації «Стомлені землею» («ДТ», №6 від 17 лютого ц.р.) кілька сільських громад запропонували мені стати... землевпорядником. А точніше — навести лад в обігу сільськогосподарських угідь, які нині протизаконно потрапляють до рук перекупників. Уже й до глибинки докотилося рейдерство із наголосом на землю.
Хоч і немало сходив сільськими шляхами-путівцями, витоптав ріллі, одначе мій крокомір не настільки точний, аби відмірювати межі. Нехай цим займаються спеціалісти і, коли що, сповна відповідають за свої протиправні вчинки. Мені ж рідніше перо... Ним і намагаюся відновлювати справедливість.
Куплю-продам... глину!
Колись мою тиху, зарослу споришем сільську вулицю будило протяжне «Глина бі-і-іла! Біла гли-и-ина!» То цигани біля кожної хвіртки зупиняли підводу і правили карбованець за вм’яте по боках оцинковане цеберко сіруватої речовини. Нині розмах не той: ті, хто «сидить» на надрах, перелопачують мільйони тонн і стільки ж — у гривневому еквіваленті.
Руда глина не дешевша за білу. 1989 року її поклади знайшли на одному з полів колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС у с. Лишня Макарівського району на Київщині. За радянських часів цегельню можна було будувати за умови, якщо запасів сировини вистачало не менш як на 25 років. А нове родовище, за підрахунками фахівців, давало змогу підприємству працювати безперебійно майже вдвічі довше. Тому обласне керівництво вирішило спорудити на цьому місці цегельню — найбільшу на Київщині — потужністю 30 млн. штук цегли на рік.
Комісія виконкому Макарівської райради народних депутатів 15 лютого 1989 року вибрала та обстежила земельну ділянку для відведення спеціалізованому кооперативному підприємству «Керамік» під будівництво цегельного заводу. Не заперечував проти цього і К.Завалідров, головний інженер-землевпорядник Макарівського району. На підставі численних дозволів розробили проект цегельні, який 27 березня 1989 року своїм рішенням затвердила Київська облрада.
Згідно з розпорядженням Ради міністрів УРСР від 12 жовтня 1990 року СКП «Керамік» виділили у безстрокове і безплатне користування 4,5 га під будівництво цегельного заводу. Це закріплено Державним актом на право користування землею за номером Б 027934. Глиняний кар’єр площею 14,2 га, за якихось півсотні метрів від майбутніх випалювальних печей, був зарезервований як сировинна база заводу. Згодом «Керамік» розробив проект копальні, її експлуатації і план рекультивації.
Із часу, коли забили перший кілочок, збігло 17 років. Будівництво цегельні гальмували економічна дестабілізація, інфляція, борги. Одначе керівництво СКП «Керамік» не кинуло об’єкт на півдорозі: нині його готовність становить 70%. Ще трохи — і вдихнуть життя у промисловий та адміністративно-побутовий корпуси. Вже готова свердловина для забезпечення питною та технічною водою, проклали кілометрову лінію електропередач із власною трансформаторною... Знайшли інвесторів, котрі порадили замість енергоємного вітчизняного устаткування придбати економне зарубіжне. Скажімо, французька фірма гарантує витрати 60 кубометрів газу на випалювання однієї тисячі штук цегли, тоді як харків’яни — 120—130.
Та чи потрібна заводу стовідсоткова готовність, якщо у нього зухвало відібрали... сировину? Ту саму руду глину, зарезервовану ще 1989 року... Борис Кожанов, керівник СКП «Керамік», дізнався про це випадково, від головного архітектора Макарівського району Володимира Карпеця.
Здавалося б, немає нічого крамольного у тому, що на початку серпня 2003 року Макарівська райдержадміністрація здала в оренду на 49 років київському ЗАТ «Ресурссервіс» земельну ділянку площею 137,7 га. Як сказано у договорі, «для ведення підсобного сільського господарства». Щоправда, з чиєїсь легкої руки рілля перетворилася на... пасовища. Мабуть, тому що орендна плата за останні майже вчетверо менша, ніж за товарні угіддя. Так чи інакше, ці землі відтоді ніхто не обробляв.
Як і не погоджували меж із сусідами, тим же «Кераміком»... Бо як могло статися, що ЗАТ «Ресурссервіс», якщо провести натурні заміри, вклинилося у глиб території цегельні аж на... 47 метрів? Найцікавіше, що районна влада разом із землевпорядною службою здала «Ресурссервісу» в довгострокову оренду під виглядом пасовищ і 14,2 га глиняного кар’єру. Тоді як стаття 4 Кодексу України «Про надра» застерігає: «Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві Ради народних депутатів».
Проте це був лише початок далекоглядних маневрів. 21 квітня 2004 року ЗАТ «Ресурссервіс» спробувало продати ділянку землі для будівництва цегельного заводу ТОВ «Кий Кераміка», але безуспішно. Аби приховати «кімберлітові» поклади, І.Яцук, начальник Макарівського райвідділу земельних ресурсів, три місяці по тому у довідці №329 стверджує: на даній території родовища глини... не зареєстровано.
15 червня 2006 року голова адміністрації Макарівського району підписав розпорядження №540 «Про передачу у приватну власність земельних ділянок громадянам України для ведення особистого селянського господарства у межах Лишнянської сільської ради». Цьому передував лист І.Яцука разом із проектом землеустрою щодо відведення земельних ділянок для безоплатної передачі у власність громадянам України для ведення особистого селянського господарства і висновком державної землевпорядної експертизи.
За цим розпорядженням громадянам у приватну власність передали... глиняний кар’єр. Чи знало про це районне начальство? Безперечно! Проти цього рішення протестував уже згадуваний В.Карпець, головний архітектор Макарівського району. Причому, не голослівно, а з офіційною довідкою Державного комітету природних ресурсів України, у якій на карті вказано географічні координати Лишнянського родовища цегельної сировини. Вони збігалися з межами нарізаних паїв. Ось чому серед підписів районних чільників під розпорядженням №540 немає ні прізвища головного архітектора, ні його закарлючки. «Правдоборця» просто викреслили зі списку, аби не плутався під ногами.
Характерно, що власниками наділів стали не колишні колгоспники та працівники соціальної сфери села (безземельними і досі залишається 71 житель), а шестеро киян і двоє луганчан, котрих пов’язують родинні зв’язки. Одержавши на «глиняні» паї (загалом 15 гектарів) державні акти, вони тут же передали ділянки до статутного фонду заснованого ними ж ТОВ «САВТЕК», оцінивши кожен гектар у 100 тис. грн.
Глиняний кар’єр — «невидимка» для райвідділу земельних ресурсів — знову вигулькнув 20 жовтня 2006 року на сесії Лишнянської сільської ради. Його «власник» — фірма «САВТЕК» домагалася дозволу на розробку родовища, нічим не аргументуючи свої позиції. А от обділеному «конкурентові» — СКП «Керамік» депутати на цьому ж засіданні дали добро, бо той надав цілий стос відповідних документів.
Оскільки детонатором оцих в’язких «глиняно-суглинкових» перипетій стала Макарівська райдержадміністрація, СКП «Керамік» звернулося до суду, аби скасувати її розпорядження №540 як таке, що порушує право позивача здійснювати підприємницьку діяльність. І Макарівський міськрайонний суд (як місцевий адміністративний суд) 15 листопада 2006 року визнав незаконним і скасував розпорядження Макарівської РДА щодо передачі громадянам у приватну власність родовища глини. Головне, що і відповідач — райдержадміністрація, і третя особа — Лишнянська сільська рада повністю визнали позовні вимоги.
Ні ТОВ «САВТЕК», ні громадяни, котрі здали цій структурі свої наділи, у даному судовому процесі не є належними сторонами, бо їх інтересів по справі суд не порушував і не вирішував. Але це не забороняє їм звертатися до відповідних органів за захистом власних прав і свобод. Тільки про яке зазіхання на права може йти мова, якщо восьмеро власників земельних паїв, які були надані їм у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, передали наділи до статутного фонду «САВТЕК»? І цим самим грубо порушили статті 14—15 Перехідних положень Земельного кодексу України, які прямо забороняють продавати або іншим чином відчужувати земельні ділянки, а також змінювати їх цільове призначення.
Сумніваюся, що і в «САВТЕК» є належним чином зареєстровані, нотаріально посвідчені угоди щодо набуття ним права власності на земельні ділянки, розпорядження щодо передачі яких у власність фізичним особам визнано у судовому порядку незаконним і скасовано. Обидві категорії «ущемлених» шукають правди у судах.
Апеляційний суд Київської області 12 березня ц.р. зобов’язав скасувати постанову Макарівського міськрайонного суду від 15 листопада 2006 року і прийняти нову — відмовити СКП «Керамік» у задоволенні адміністративного позову до Макарівської райдержадміністрації щодо скасування розпорядження №540 від 15 червня 2006 року.
Зрозуміло, «Керамік» на цьому не зупиниться і апелюватиме вже до Вищого адміністративного суду. Для повного комплекту документів, які слугували б незаперечною доказовою базою, бракує координатних шкал суперечливих земельних ділянок. Викопіювання зобов’язаний (виділення моє. — В.Ч.) надати Макарівський райвідділ земельних ресурсів. Майже два місяці керівництво СКП «Керамік» марно домагалося цього від державної установи.
Натомість відповіла Макарівська райдержадміністрація: «Стосовно витягу з планів земельних ділянок, наданих у власність фізичним особам згідно розпорядження Макарівської районної державної адміністрації від 15.06.2006 за №540, та родовища глиняної сировини, то в архіві Макарівського районного відділу земельних ресурсів вони відсутні (виділення моє. — В.Ч.).»
Комусь у районі дуже хочеться, аби біля прохідної цегельні з’явилися «нові цигани» і «заспівали» керівництву СКП «Керамік»: «Глина руда-а-а! Руда гли-и-ина!»
«Арештовані» вулиці
Глина глиною, але трапляються ситуації набагато каверзніші. Знаєте, як паралізувати роботу сільської ради? Із довідкою, що ви не маєте земельної ділянки, йдете до будь-якого війта і кладете на стіл заяву: прошу надати мені під забудову 20 соток... Якщо голова — битий жак, то делікатно напише: ми ще не ухвалили генерального плану забудови і не провели повної інвентаризації землі. Приходьте пізніше, тоді й вирішуватимемо долю вашого наділу... А якщо гарячковитий, то зчинить лемент: своїм землі не вистачає, а тут ще й ви приперлися! І катає відмову.
Із нею ви у суді — на конику. Юристи одразу вбачають у писульці порушення Земельного кодексу і можуть заборонити голові сільради провадити будь-які операції із землею, арештувати банківські рахунки, а то й відібрати печатку.
У схожу пастку ВАТ «Укрфінком» загнало Бориспільську райдержадміністрацію та райвідділ земельних ресурсів, що на Київщині. Але цього разу йдеться не про мізерні 20 соток, а про 7—8 тис. гектарів ріллі. Як столична комерційна структура стала латифундистом принадних обширів?
У 1997 році у КСП «Бориспільське» розпаювали землю і трудівники одержали сертифікати на власні паї, а з 2000 року їм почали вручати державні акти на право власності на земельну ділянку. Саме ж КСП поволі хиріло і невтішний фінал було зафіксовано Арбітражним судом Київської області 12 липня 2000 року, який визнав КСП «Бориспільське» банкрутом. Аби розрахуватися з боргами, голова ліквідаційної комісії А.Тонконог частинами розпродував колективне майно.
Вершиною його «зачисної» діяльності став договір купівлі-продажу сукупних валових активів (цілісного майнового комплексу), датований 26 липня 2001 року. Зрозуміло, що обидві сторони при торгах задля «цілісності» включали і товарні землі. Оскільки частина їх була вже розпайована, то пункт 1.5 грішить проти істини: «Продавець гарантує, що сукупні валові активи та об’єкти… на момент підписання Договору не продані, не подаровані, не відчужені іншим способом, не заставлені, у спорі і під забороною (арештом) не перебувають».
Усе майно КСП «Бориспільське» оцінили у майже 1,5 млн. грн., хоча, за оцінками фахівців, на той час воно вартувало вдесятеро більше. Власне, реальна ціна «засвітилася» б на тендері, але його не оголошували, і занижене у ціні багатство колишнього колгоспу перейшло до рук ВАТ «Укрфінком». Більше того, після продажу над КСП завис ще й борг на суму близько 300 тис. грн.
Далі свого попередника пішов О.Єлетін, арбітражний керуючий. Процес банкрутства він спрямував так, що Господарський суд Київської області 13 травня 2006 року виніс ухвалу, за якою до валових активів були внесені землі, що перебували у приватній та колективній власності КСП «Бориспільське». І їх новим власником визнали ВАТ «Укрфінком». Воно укладає мирову угоду із кредиторами КСП «Бориспільське», у результаті чого виплачує їм 300 тис. грн. боргу, отримавши навзамін усі права на землі та майно КСП «Бориспільське».
За мировою угодою, затвердженою 14 вересня 2006 року Господарським судом Київської області, до ВАТ «Укрфінком» перейшло близько 4 тис. гектарів розпайованих земель та ще й додатково майже 250 гектарів, які за рішенням Верховної Ради 2002 року були включені у межі Борисполя та роздані під забудову жителям міста. Суд заборонив вчиняти будь-які дії щодо продажу та оформлення державних актів на ці землі. Під арештом опинилися вже споруджені житла із прокладеними вулицями: Ярослава Мудрого, Лобановського, Вересая…
Про земельне рейдерство стало відомо лише у листопаді 2006 року. Річ у тому, що колишній керівник КСП «Бориспільське» В.Вовченко упродовж п’яти років не зібрав жодних загальних зборів, тоді як за статутом вони мають проводитися двічі на рік. Приховав він від селян і власне факт продажу КСП з усіма потрухами київським ділкам від землі. Усе це спливло назовні завдяки депутатам міської та районної рад із громадянської партії «Пора». Вони стали на захист ошуканих, і першою їх перемогою стало скасування Вищим господарським судом зловісної ухвали про мирову угоду від 14 вересня 2006 року і направлення на повторний розгляд.
Про бориспільський земельний «переділ» довідалися і депутати Верховної Ради, котрі написали відповідну петицію генеральному прокуророві. Ініціативна група поінформувала народних обранців, що за схожою схемою «Укрфінком» хоче відчужити і землі колишнього племзаводу «Бортничі». Отже, можуть з’явитися нові вулиці-«арештантки».