UA / RU
Підтримати ZN.ua

Ріпаковий «рушій»

Бачили, як цвіте ріпак? Жовто-жовто! Та ще й на тлі голубого неба... Природний тобі національний стяг!..

Автор: Володимир Чопенко
Біодизельний завод у містечку Кюріц під Берліном

Бачили, як цвіте ріпак? Жовто-жовто! Та ще й на тлі голубого неба... Природний тобі національний стяг! Щоправда, періодично ідилічна колірна композиція блякне, переважно через неувагу до цієї олійної культури — альтернативи соняшнику. Селян переконують, що ріпак — високорентабельний, добрий фітосанітар ґрунту, цінний попередник для багатьох сільськогосподарських культур, ситий корм і навіть... пальне. Вони ж уперто занапащають поля соняшником. А кому охота марудитися із цим, як макове зерня, насінням, вередливим при дозріванні?! Верх іще цвіте, а внизу стручки вже «стріляють»... Очищай його, витрачайся на сушіння, а ціна — як і соняшникового...

Чи збудив інтерес до ріпаку президентський указ річної давнини — від 26 вересня 2003 року — «Про заходи щодо розвитку виробництва палива з біологічної сировини»? Написати його Леоніда Кучму змусила залежність національної економіки від ввізних нафтопродуктів, загрозлива екологічна ситуація і Директива 2003/30/ЄС Європейського парламенту і Ради ЄС від 8 травня 2003 року щодо ширшого використання біологічного та інших видів палива з відновлюваних ресурсів. Коли ж пересядуть державні люди, а за ними — й ми, на авто із «чистим» пальним?

Олія, макуха і... пальне

Ріпак в Україні — не екзот. До 1910 року він займав 30—40 тис. гектарів ріллі. І саме з нього чавили олію, позаяк соняшник тоді сіяли на меншій площі. Наприкінці 1930-х основний масив товарних посівів ріпаку, переважно озимих сортів, сформувався у районах Західної України, Полісся і Лісостепу — 120—130 тис. гектарів. Але надалі його виробництво почало скорочуватися і до кінця 50-х років майже згорнулося.

Років зо два десятка тому в Україні пролунав черговий клич «сідлати» хрестоцвіті, зокрема ріпак. В Івано-Франківську навіть профільний інститут створили — хрестоцвітих культур. Попри те, що функціонували Запорізький інститут олійних культур і Вінницька науково-дослідна станція. Агроформування вирощували ріпак із вмістом ерукової кислоти понад п’ять відсотків. Некондиційний, одне слово. Приїздили до нас поляки, купували вітчизняний ріпак по 80 дол. за тонну, везли на батьківщину. Потім докуповували у Німеччині двонульовий, тобто вищого ґатунку, змішували з нашим і транспортували назад до Німеччини, маючи з того 50 дол. зиску. Отже, українець «годував» поляка — хитрого і розумного. А що мав сам? Анічогісінько. Через відсутність оптових ринків. Квола жовта заграва, так і не розквітнувши на теренах України, поволі згасла.

Роздмухати її взялася науково-виробнича асоціація «Укрріпак», створена 1998 року за безпосереднього сприяння Сергія Рижука, тодішнього заступника міністра агропромислового комплексу. Сергій Миколайович вважає ріпаківництво перспективним і навіть таким, що може потіснити з рослинницького п’єдесталу традиційні культури. Принаймні соняшник.

У світі виробляють 26 млн. тонн насіння соняшнику, з них понад десять відсотків — Україна. За останні роки, виходячи з валютоокупності цієї культури, селяни стихійно довели площі під нею до катастрофічних розмірів: більш як 3 млн. гектарів замість оптимальних 1,3—1,5. Але якщо Україна мовчки спостерігає за деградацією загальної культури землеробства, то Захід і Схід убезпечилися від цієї загрози альтернативним і екологічним ріпаком. Понад дві третини його посівів зосереджено в Індії, Китаї, Канаді. Стрімко відроджується ріпаківництво на Європейському континенті: посіви вже сягають 4 млн. гектарів, а середня урожайність — 24—26 центнерів з гектара. Ріпак у пошані у Франції, Великобританії, Чехії, Данії, Фінляндії, Польщі...

Ріпаковий клин у світі зріс удвічі і становить 22—24 млн. гектарів. За питомою вагою у загальносвітовому виробництві олійних ця культура вийшла на третє місце — після сої і бавовни, випередивши соняшник. Цьому є економічне обґрунтування. Гектар ріпаку дає 1100 кілограмів олії порівняно з 290 — соєвої і 600 кг — соняшникової. Цінність ріпакової олії полягає у тому, що до її складу входять ненасичені жирні кислоти, що мають лікувальні властивості. Зокрема перешкоджають утворенню тромбів, знижують і регулюють уміст холестерину у крові.

У ріпаковому «табелі про ранги» Україна на задвірках. Не допомогла навіть державна програма «Ріпак». Весь білий світ продукує 33—35 млн. тонн його насіння, ми — ледве за сотню тисяч тонн чіпляємося. Практично ніщо. Хоча 2000 року справді стрибонули високо: за два роки площі під озимим ріпаком зросли майже вп’ятеро. Тоді ж у розмові зі мною Сергій Рижук малював осяйні перспективи: до 2003 року вийдемо на оптимальний рубіж — 1,5 млн. гектарів. З агрономічної точки зору, «прописка» у сівозміні ріпаку значно б оздоровила землі сільськогосподарського призначення. Колись ми наснажували землю 350 млн. тонн органіки. Нині її можна дістати хіба що
з-під поли, як дефіцит за радянських часів, через різке зменшення поголів’я.

Аби заохотити сільгосппідприємства культивувати ріпак, аграрне відомство пішло навіть на скасування експортного мита на його насіння, тоді як олійного родича — соняшник — обкладали вивізними бар’єрами кілька разів. Одначе навіть така преференція не допомогла. На календарі — 2004-й, а до заповітних рубежів ми навряд чи й у 2010-му дотягнемо. Засіваємо ж бо вдесятеро менше!

Запал згас із багатьох причин. По-перше, ледь не половина посівів озимого ріпаку вимерзає, а збитків ніхто не компенсує. По-друге, обробка посівів спеціальними препаратами захищає від втрат, але аграрії через брак коштів часто нехтують цим прийомом. По-третє, жнивування звичайними зерновими комбайнами, не пристосованими для такого дрібного насіння, призводить до чималих недоборів урожаю. Як казав знайомий агроном, великого розуму посіяти не треба, а от зібрати... По-четверте, навіть за зрослого випуску ріпакової олії українці, виходячи із національних особливостей харчування, ніколи не зрадять соняшниковій. Отже, залишається вивізний варіант, це по-п’яте. Але через географічну розкиданість виробників ріпаку сформувати експортні партії трейдерам дуже складно, хоча насіння й високоліквідне.

Україна разом із ріпаком втрачає можливість значно наситити раціон худоби кормовим білком. Гектар ріпаку продукує тонну білка проти 640 кілограмів при культивуванні сої і 220 — ячменю. Коефіцієнт перетравності ріпакового шроту сягає 71%, тоді як соняшникового — 56. Останній поступається і за вмістом незамінних амінокислот: лізину — на 33%, цистину — у 2,1 разу. Згодовування тонни ріпакового шроту або макухи адекватне 8—10 тоннам зернофуражу. Фахівці знають ціну цим цифрам.

Але, як кажуть, кролики — це не лише цінне хутро... Принадність ріпаку ще й у тому, що він, як високоенергетична культура, може слугувати сировиною для виробництва біологічного пального. Згоряння грама екологічно безпечного «рушія» дає 9,5 тис. калорій. Такий енергетичний потенціал закладений тільки в українському салі!

«Вироблено у Німеччині»

...Олійницю можна безпомилково знайти за специфічним запахом. Однак... Якби мене не попередили, що у затишному, ошатному містечкові Кюріц під Берліном дислокується сучасна ріпакова «давильня», нюх не допоміг би. Випари дезодорують спеціальним біофільтром — подрібненим корінням чужинського дерева, назву якого як не намагалися, так і не переклали. Приїхали сюди не дегустувати олію, а знайомитися із виробництвом біодизелю. Тутешній завод не входить до переліку об’єктів туристичного «берлінського кільця», тому відвідувачі не доймають персонал «дитячими» розпитами. А от із компетентними співрозмовниками Йорг-Ескарт Янге, дипломований хімік, менеджер, спілкується радо. Детально знайомить з усіма етапами виробництва «горючки».

Йому легко виступати у ролі гіда, оскільки на заводі — з першого кілочка. Будівництво, монтаж, експлуатація... Усе — на його очах. Вийшовши на проектну потужність, Biodiesel GmbH Kyritz продукує 30 тис. тонн біодизелю на рік і 3 тис. — гліцерину. У Німеччині є ще зо п’ять «стотисячників», стільки ж — потужністю 75—36 тис. тонн. Водночас є безліч міні-заводів, продуктивність яких ледь перевищує 5 тис. Це так звані регіональники, зі своєю мережею споживачів із довколишньої округи. Через значні витрати на логістику вони не можуть підключитися, як колеги із Кюріца, до міжрегіональної концепції, але забезпечують попит на локальному рівні.

Загальне виробництво біодизелю, за даними Німецької асоціації олійних культур (UFOP), наближається до позначки 2 млн. тонн. І його частка на ринку дизельного пального наразі становить майже 3%.

За такої розгалуженої і чисельної мережі біодизельних заводів у Німеччині немає проблем із сировиною — ріпаком. Щороку ним засівають понад мільйон гектарів (десять відсотків ріллі). А нинішнього очікується небувалий приріст виробництва, рекордний урожай — 4,4 млн. тонн. Хоча зростання валу таїть у собі певні неприємності, спричинені так званою блерівською угодою. Американці, аби не задихнутися у власному «соєвому поясі», вимагають від Європи регулювати виробництво ріпаку. Німеччина має світовий пріоритет у селекції цієї культури, її сорти займають майже половину площ у країнах Європейської спільноти.

«Поклади» для хіміків Кюріца лежать поруч — на полях. Спілка сільгосптоваровиробників, з огляду на сусідство біодизельного і крохмального заводів, спеціалізується на вирощуванні ріпаку та картоплі.

— Перший етап — приймання сировини. Налагоджено автоматизоване експрес-тестування кожної партії на вміст ерукової кислоти, сміттєвих домішок і на вологість, оскільки від цих параметрів залежить заробіток селян. Зазвичай за тонну насіння платимо 500 євро, — обхід заводської території Йорг-Ескарт Янге почав із двох складів, спроможних умістити лише 30 тонн. — Через брак власних комор постачальники за відповідну плату складують сировину в себе і на першу вимогу транспортують до нас.

Власне, у результаті хімічних процесів із насіння одержують олію і шрот. Біодизель утворюється після видалення з олії з допомогою метанолу гліцерину. Останній, доочищений до 99,8%, незамінний у косметологічній і фармацевтичній галузях. Під час його переробки утворюється сульфат калію, який бауери використовують як добриво. Відокремлені жирні кислоти також не залежуються — і на них є попит. По суті, безвідходна технологія, якщо не брати до уваги відпрацьовану воду. Але і її, очищену, знову повертають у виробництво.

Залежно від завантаженості, за технологічним процесом стежать комп’ютерна техніка і три-чотири оператори. Через певні інтервали якість біодизелю перевіряють на сучасних газохроматографах. До вибіркових апробацій вдається і Робоча спілка з якісного менеджменту, яка наносить візит без попереджень. Від її вердикту багато що залежить. Принаймні на автозаправках продукція із Кюріца позначена знаком якості. На більш як півтори тисячах бензоколонок біодизелем, який на 15 євроцентів дешевший за солярку, заповнюють баки «далекобійники», таксисти, аграрії. Вони «спалюють» понад 65% загального виробництва екологічного пального. Виграш очевидний. Варто лише зіставити розрахунок пробігу 40-тонної вантажівки на 150 тис. кілометрів. Витрати на 100 кілометрів: 30 літрів солярки за ціною 0,90 євро і 32,4 — біодизелю по 0,75 євро. Плюс 675 євро за частіше техобслуговування при використанні традиційного пального. Економія — 3375 євро.

Тільки-но новинка входила у вжиток, виробники традиційного пального вбачали у ній конкурента. Доходило навіть до конфронтації. Нині стосунки врівноважилися, бо нафтопереробні заводи зрозуміли: ріпаковий «рушій» не залишить їх без роботи. Та й не хочеться виглядати невігласом, коли весь світ бореться за охорону довкілля.

— Біодизель має відповідати нормі Німецького промислового стандарту EN 14214. Це — чистий продукт і його не можна змішувати з будь-яким дизельним пальним. Щодо екологічної безпеки, то у біодизелі вміст сірки, яка спричиняє кислотні дощі, становить 10 мг/кг проти 350 у мінеральному. У ньому наполовину менше сажі, він повністю біологічно розкладається... У ЄС майже у всіх секторах економіки вдалося зменшити викиди в атмосферу, крім дорожньо-транспортного. Тому «Зелена книга» Європейської спільноти містить вимогу — до 2020 року навести тут «чистоту». Своєрідною мітлою обрали біодизель, звільнили від будь-яких податків. Преференції діють до 2005 року, а потім консультативна рада вирішуватиме, продовжувати їх чи скасовувати. Це пов’язано з можливими негативними процесами у конкурентному середовищі. Німеччина, можна сказати, вже насичена підприємствами з випуску біодизелю. Тому свою подальшу діяльність переорієнтовує за кордон. Можливо, і в Україні з’являться такі проекти? — Йорг-Ескарт допитливо глянув на мене, ніби я був кабмінівським повпредом з проблем альтернативних джерел енергії.

... і в Україні

На німецькому фоні наші спроби виглядають аматорством. Кілька науково-виробничих лабораторій другий рік поспіль «спалюють» 5 млн. бюджетних гривень, намагаючись «запрягти» ріпак у масштабах держави. Доходить до курйозів. Деякі інститути пропонують «мінімізувати» проблему і затоварити сільгосппідприємства компактними баняками, в яких із ріпаку чавитимуть олію і… квартою заливатимуть у бензобаки тракторів і комбайнів.

Чи варто повторювати помилки поляків, словаків, котрі свого часу теж розпихали біодизельні установки продуктивністю 500 тонн пального на рік по хуторах, а нині ліквідують їх як непотріб? Більше того, цей мотлох намагаються продати нам... Ми вже пробували «прописати» у кожному сільському дворі біогазові установки. За китайським зразком. Влада напучувала, що на обійсті, де тирлуються три-чотири члени сім’ї, сокоче десяток курей, ремиґає корова, кувікає свиня, сукупних відходів життєдіяльності із головою вистачить для цілорічної роботи установки. І що? Село як було без газу, так і досі обділене ним. Тепер спробуємо «залити» глибинку біодизелем?

По-перше, сконструйовані українськими кулібіними біодизельні установки низькопродуктивні і малотоннажні. Якщо на зарубіжних із тонни ріпаку одержують 350 літрів пального, то на вітчизняних — удвічі менше. По-друге, Україна допоки не розробила нормативно-технічної документації на рецептуру сумішей із біодизелю. Тобто, ми ще не з’ясували: на чому їздитимемо? Так, як німці, використовуючи у двигунах виключно «чистий» біодизель, чи, як французи, котрі розбавляють ним звичайну солярку до 5-процентної концентрації, або, як чехи, доведемо співвідношення до 30%?

— Перш ніж говорити про виробництво ріпакового біопального, треба подбати про сировинну базу і саме на її концентрацію спрямовувати 5 млн. бюджетних гривень, — вважає Степан Капшук, заступник голови асоціації «Укроліяпром». — Торік зібрали 51 тис. тонн ріпакового насіння, з яких переробили аж... 5 тис. Решту вивезли за кордон. Наявні вітчизняні потужності, сучасна технологія дають змогу одержувати олію високого ґатунку із соняшнику, сої, ріпаку, льону, рижію, гірчиці, придатну для подальшої переробки на біодизель. Синтезують його з допомогою метилового спирту, для якого потрібна нафта. Аби не залежати від чужинських енергоносіїв, Харківський інститут олії і жирів розробляє програму використання етилового спирту із відновлюваної сировини, принаймні з меляси, що уможливить завантажити потужності спиртових заводів, багато з яких простоюють...

Щодо конкурентоспроможності біодизелю, то у Степана Павловича виникають великі сумніви. Для виробництва тонни ріпакової олії потрібно три тонни насіння загальною вартістю 750 дол. Крім того, для виробництва тонни біодизелю за класичною технологією послуговуються ще 110 літрами метилового спирту. Якщо підсумувати всі затрати, то літр біопального коштуватиме у межах долара. Чи готові ми платити таку шалену ціну за екологію? Навряд!

Урядовці твердять: якщо виробництво біодизелю розвернеться на повну силу, Україна зможе на третину зменшити імпорт нафтових енергоносіїв, який вбирається у понад 10 млн. тонн. Не годуймо себе жданиками! Пошлюся на ту ж Німеччину. Торік збут мінерального дизельного пального досяг майже 28 млн. тонн, тоді як ріпакового — 1,23 млн. І це у країні, яка тримає перед у Європі з виробництва біодизелю! Нам хоча би забезпечити ріпаковим «рушієм» потреби аграрного сектора, а це 1,7—1,8 млн. тонн солярки на рік. Для цього за «традиційної» урожайності 10 ц/га ріпаком треба засівати майже 5,4 млн. гектарів. А якщо врахувати «апетити» залізниці, автотранспорту, армії, то олійна культура відвоює більш як третину сільськогосподарських угідь…

І взагалі, чи є сенс переводити ріпакову олію? Звісно, якби нашого селянина дотували, як німецького, — до 300 євро на гектар, він притьмом притягнув би у пелені ріпакове насіння і здав на олійницю... безплатно. Тоді б і біодизель коштував не більше двох гривень.

Аграрне відомство вважає, що не обов’язково задобрювати селянина грішми, достатньо компенсувати 10—15% вартості біопального. За продажу кожних 50 тис. тонн за ціною півтори гривні за літр і дотаціях на рівні 15% бюджет втрачатиме 11,25 млн. грн. Мовою автомобілістів це звучить так: за витрати 7,5 літра біодизелю на 100 кілометрів і ціни 1,5 гривні за літр вартість кілометра пробігу становитиме 11 коп. А з них 1,7 коп. потрібно буде дотувати з бюджету. Чи по кишені такі «пільги» українському бюджетові? Власне, можна відігратися і на виробниках солярки, запровадивши на неї екологічний податок.

На певні преференції розраховує і ТОВ «Біодизель Україна». Генеральний директор Віктор Шпорт — не новачок у цій сфері. Зблизився із американськими, німецькими компаніями, що виробляють біодизельне устаткування, попоїздив по світу, набув досвіду. Перший свій проект реалізував 2000 року у Латвії, запустивши завод продуктивністю 2 тис. тонн біодизелю на рік. Нині у Ризькому порту добудовує 75-тисячник, який стане до ладу у травні наступного року, і вже зараз під нього в Україні готує сировинну базу — 50 тис. гектарів озимого ріпаку і стільки ж ярого. Два заводи у балтійській державі дадуть змогу вписатися у європейські вимоги — використовувати не менше 5% біопального.

На батьківщині Віктор Петрович намірився стартувати зі «стотисячника». Устаткування уже замовив. Разом із монтажем це вбереться у 30 млн. дол. Плюс технологія, насіння, якого для заводу до нового урожаю потрібно 300 тис. тонн... Потягне на всі 90 млн. доларів. Чималі кошти!

— Не наважився б на такий крок, якби не указ Президента від 26 вересня 2003 року. Департамент технічної політики Міністерства аграрної політики повинен розробити і затвердити цільову програму з виробництва біологічного дизельного пального до 2010 року. Тоді майбутні обриси, які поки що розмиті, стануть чіткішими. Зрозуміло, український уряд не запровадить систему дотацій, як на Заході, де сільгосптоваровиробники одержують чималу винагороду за вирощування ріпаку. Євросоюз, у свою чергу, компенсує нашій компанії 50% вартості споруджувальних робіт, оскільки ми займаємося виробництвом екологічно чистої продукції. Але без чітких державних гарантій жоден із зарубіжних банків не надасть нам таких солідних кредитів. Якщо виробництво біодизелю — державна програма, то логічно, коли Україна, згідно з законодавством, володітиме 21% капіталу у цій компанії. Решту коштів вкладуть три фірми з Німеччини, Латвії та США. Головне — стратегія, реальність намірів влади.

Останні слова Віктор Шпорт мовив неспроста. Річ у тому, що плани у нього — далекосяжні. І перший завод — то лише початок, за яким, залежно від обставин, у зонах активного ріпаківництва можуть вирости ще чотири. Але для первістка «Біодизель Україна» все-таки шукає місцину поблизу порту. Чому? Через ту ж таки невизначеність. Якщо раптово зміняться правила гри на ріпаковому полі, компанія миттєво переорієнтується на експорт. До цього можуть спричинити і відмова України узаконити обов’язковий дво-тривідсотковий уміст біодобавки у мінеральному пальному, і відмова нафтопереробних заводів збагачувати нею традиційну солярку. Таке вже сталося з етанолом — високооктановою добавкою до бензинів, також програмним продуктом, який за сім років так і не прижився в Україні. Більшу частину його доводиться експортувати.

Згідно з комюніке Європейської комісії, із 2009 року всі країни об’єднаної Європи повинні випускати і споживати біодизельне пальне. Україна допоки розгойдується. Інтенсифікація спостерігається хіба що у продукуванні титульних документів: 14 січня 2000 року — Закон України «Про альтернативні види рідкого і газового пального», 26 вересня 2003 року — указ Президента «Про заходи щодо розвитку виробництва палива з біологічної сировини», численні постанови Кабміну…

Судячи з поступу, ми в’їдемо у Європу на не менш екологічному транспорті — гужовому. Щоправда, батіжком цвьохкати пощастить не всім. Із кіньми тугувато.