UA / RU
Підтримати ZN.ua

Підклади свиню інвестору

Селекційно-гібридний центр «Золотоніський», відомий мені з часу початку роботи 1986 року і аж до занепаду 1999-го, поступово оклигує...

Автор: Володимир Чопенко

Селекційно-гібридний центр «Золотоніський», відомий мені з часу початку роботи 1986 року і аж до занепаду 1999-го, поступово оклигує. Сріблястими гофрованими боками вилискують шість елеваторних «силосів» на шість тисяч тонн збіжжя кожен, із новітньою зерносушаркою. Через місяць-другий запрацює завод потужністю 1200 тонн комбікормів на добу. У шикарних «апартаментах» на електрокилимках спочивають ситі свиноматки із виводками. Коли комплекс вийде на проектний рубіж, тут знайдуть роботу понад тисяча жителів Піщаного та навколишніх сіл. Із появою хазяїв оживає і соціальна інфраструктура, з якою сільрада просто зашивається.

Однак не всі обдарували інвесторів оваціями. І не тому, що вони — ліванці і п’ять разів на день читають сури з Корану. Справа в іншому: ТОВ «Крокус», яке є власником племінного свинокомплексу, внесло певний дискомфорт в усталене життя доморослих аграрних богів. І, відчуваючи слабкість в економічному змаганні, вони за першої-ліпшої нагоди підсовують конкуренту... свиню.

Один із чотирьох

На спорудження селекційно-гібридного центру «Золото­ніський» на Черкащині — одного із чотирьох «близнюків» на теренах колишнього Радянського Союзу, добро давав особисто Олексій Косигін, тодішній голова Ради Міністрів СРСР. У чому унікальність і цінність цього об’єкта? Уперше за однопартійної системи імпортували не лише високопородне поголів’я свиней, а й пакетно всю технологію для його утримання: від відгодівлі — до забою.

Від першого удару заступу до пуску комбікормового заводу у Піщаному збігло чотири роки. А ще через два запрацював власне свинокомплекс, начинений найсучаснішим устаткуванням. Він був настільки автоматизований, що за всіма процесами стежив усього-на-всього 21 оператор. Новацією було й те, що ці чотири свинокомплекси не підпорядковувалися монополістові — Міністерству заготівель СРСР, а трималися осібно.

Оскільки племзавод, окрім промислового виробництва свинини, виконував ще й роль репродуктора, то колгоспи і радгоспи придбавали тут маточне поголів’я. Фахівці підбирали їм свиноматок, до них — кнурів, аби у господарствах не ламали голову, кого з ким парувати. Професійний супровід включав навіть забезпечення покупців фірмовими комбікормами, що давали змогу досягати 400—500-грамових добових приростів.

Тут серйозно займалися селекцією, що, як і Схід, — справа тонка. Про надвисокий науковий підхід свідчить той факт, що, працюючи на комплексі, багато практиків захистили кандидатські дисертації. Зазвичай опорос налічує п’ять кнурів і стільки ж майбутніх мам. Але після жорсткого відбору ними стають 35—40%, а чоловічими домінантами і того менше — лише 5%. Для вибракуваних особин шлях один: із нагуляною вагою (за півроку — центнер!) — на м’ясокомбінат.

Зрозуміло, що комплекс, який вміщав 36 тис. свиней, становив підвищену загрозу довкіллю. Але, хоч би що казали, за Союзу таки дбали про людський фактор й екологічні вимоги були жорсткішими, ніж на Заході. Усе робили, за словами технолога Євгена Дозорця, з єфрейторським зазором, себто із добрячим запасом. 59 виробничих приміщень розкинулися на 53 гектарах, а на 25 — два ставки-накопичувачі на півмільйона кубометрів води кожен, на восьми гектарах — очисні споруди.

Краще за Миколу Деркача, колишнього директора, а нині — радника нового керівництва ТОВ «Селекційний племзавод «Золотоніський», ніхто не розкаже про екологічні нюанси:

— Із свинячими стоками бавитися небезпечно, бо прямий вилив на поля призводить до засолення грунту. Тому проводять гноєвідділення: розділяють на тверду і рідку фракції. Тверду складують у бурти, вона перепріває і — готове добриво. Рідка ж проходить повну біологічну очистку: спершу у карантинних резервуарах, затим освітлені стоки потрапляють до ставків-накопичувачів, де водорість хлорела повністю пожирає дрібні біологічні рештки.

Крім цього, функціонувала потужна поливна система для утилізації відстійних вод — Гельмязівська, розгалужена на 10 тис. гектарів. Насосна станція трубопроводами подавала освітлені стоки на дощувальні агрегати «Волжанка», і ті удобрювали культури, які підпадали під зрошення. Якби аналіз засвідчив, що вміст фосфору, калію чи аміачного азоту у стоках перевищує норму (чого ніколи не траплялося!), то ми могли би безпосередньо у трубопроводі розбавляти їх дніпровською водою у пропорції 1:10.

Одне слово, виключалося будь-яке засолення грунтів, зараження питної води. Меліора­тивна система разом зі ставками-накопичувачами перебувала на балансі Міністерства меліорації та водного господарства.

Щоб гарантувати безпеку, дирекція племзаводу уклала договір з Інститутом гідротехніки і меліорації. Центральна науково-дослідна лабораторія якості води та грунтів проводила наукові дослідження щодо можливості використання стічних вод та інших відходів свиновідгодівельного комплексу «Золотоніський» для зрошення та удобрення сільськогосподарських культур. Причому не спорадично, а постійно: до початку проведення поливів, під час інтенсивної іригації і восени, після закінчення утилізації стоків. Аналізували за найширшим спектром: грунти, поверхневі води, свердловини, колодязі питної води...

Висновки підбадьорювали: згідно з даними хімічного аналізу стічних вод їх можна було використовувати, попередньо не розбавляючи «чистою» водою, або розбавляти у співвідношенні 1:1; агрохімічні показники грунту у 1994 році залишилися на рівні 1986-го...

Ще одне. Згідно з санітарно-епідеміологічними вимогами свинокомплекс оточувала буферна зона — 2200 гектарів як невіддільна складова діяльності підприємства. Без зазначеної «житлоплощі» пускова комісія не підписала би жодного дозвільного документа. На цих гектарах функціонувала спеціальна сівозміна, в якій чергувалися кормові культури, переважно люцерна. Вирощували їх для технічних цілей — виробництва комбікормів.

А потім настали важкі часи. І не лише для таких гігантів, як «Золотоніський». У середині 90-х банкрутство у сфері АПК стало звичним явищем. Почав чахнути і свиновідгодівельний комплекс, в який вбухали (разом із об’єктами соцкультпобуту) 132 млн. дол. На сьогоднішні гроші... Якби не Микола Деркач, центр став би здобиччю «ліквідаторів». Втратою можна вважати лише 200 метрів силового кабелю, який вирізали «металісти».

Із повною зупинкою свинокомплексу, відключенням трансформаторної підстанції, а відповідно і насосної, стоки Піщаного, що зав’язані на заводському колекторі, почали переповнювати село. Народні умільці спрямували їх у... каналізацію дощових стоків, що працює самопливом. Екологічну ж біду намагалися списати на вже змертвілий «Золотоніський».

Відтоді, як ТОВ «Крокус» у серпні 2001 року придбало на відкритих торгах цей майновий комплекс, а в квітні 2005 заснувало дочірнє підприємство ТОВ «Селекційний племзавод «Золотоніський», усі критичні списи почали метати в нього.

— Ми купили виробничі площі з єдиною метою: відновити діяльність колишнього комплексу і продукувати генетично чисте маточне свинопоголів’я для господарств України. Але одразу реалізувати задумане завадила непевність на аграрному ринкові. Літр молока переробники скуповували по 30 копійок, кілограм свинини у живій вазі збували по 3,5—3,75 грн. за собівартості 4,75, — каже Алі Ахмад Сулейман, директор ТОВ «СП «Золотоніський», який 13 років тому закінчив факультет міжнародних відносин Київського держуніверситету за фахом міжнародне право, але доля заземлила його на аграрному секторові. — Невигідно! Вирішили перечекати… Щонайперше, аби не розтягли об’єкт, виставили охорону: 18 постів по два чоловіки. А першу партію маточного поголів’я — 260 свиней, завезли з Ірландії 30 серпня минулого року. Нині прапрабатьківське стадо трьох м’ясних порід — велика біла, ландрас та альба, налічує 1265 голів, які вже розродилися 7 тис. поросят. 200 із них реалізували як товарну продукцію. Тісно співпрацюємо з ученими Полтавського інституту свинарства. За нормального здоров’я батьківське стадо можна не оновлювати майже чверть віку.

У робочому кабінеті Алі — православна ікона: подарунок отця Олександра. Керівництво ТОВ «СП «Золотоніський» вирішило допомогти спорудити церкву для громади Піщаного. Та от біда — на 36 сотках, на які у священика Олександра є державний акт на право постійного користування, замість храму Святої Трійці Микола Васильченко, власник СТОВ «Агрофірма «Маяк», самовільно спорудив… котельню.

Національне свинство

Микола Семенович різкий у висловах. Тих, хто співпрацює з ТОВ «Крокус», називає христопродавцями. Голові сільради погрожує надіти наручники. Навіть мене, присутнього у кабінеті сільського війта (на нейтральній території), де поважна комісія із Києва, Черкас, Золотоноші розглядала його звернення до уряду, Васильченко запропонував вивести, аби не заважав проведенню засідання. Тільки за те, що клацав фотоапаратом…

Микола Васильченко часто повторює: це кажу вам я, керівник із 28-річним стажем, Герой України, депутат обласної ради… Каже, але не все доказує.

Стосунки із новим власником свинокомплексу у нього не склалися одразу. А з якого дива йому ручкатися з «іноземцями», якщо до них мігрує його вчорашня наймана робоча сила? На вищу зарплату і кращі умови праці. Саме через це він програв у Гладківщині: селяни здали в оренду власні паї не Васильченку, а ТОВ «СП «Золотоніський». Присутність маєтного конкурента змусила Миколу Семеновича підняти плату за орендований гектар до двох відсотків. А СП «Золотоніський» вже зараз налаштоване платити більше…

Власне, протистояння між двома приватними фірмами виникло через землю. Через оті півтори тисячі гектарів із 2200, що залишилися після розпаювання, і технологічно «приписані» до свинокомплексу. Коли племзавод «Золотоніський» оголосили банкрутом, постало питання використання його земель. 24 вересня 1999 року президія Золотоніської райради вирішила: «Рекомендувати ліквідаційній комісії… вирішувати питання продажу будівель і споруд свиновідгодівельного комплексу у комплексі з передачею земель у кількості 1539,2 га при умові поетапного нарощування поголів’я…» 8 лютого 2000 року Піщанська сільська рада прийняла рішення передати земельну ділянку в оренду КСП «Маяк» на три роки.

Починаючи з 2003 року, ТОВ «Крокус» неодноразово зверталося до Золотоніської районної державної адміністрації з відповідними заявами щодо можливої оренди згадуваних півтори тисячі гектарів. Здоровий глузд підказує: якщо є два претенденти на одну й ту ж земельну ділянку, влаштуйте тендер і хто більше заплатить, той і переможець.

Але у серпні 2003 року за рішенням райдержадміністрації зазначену площу передали у короткострокову оренду СТОВ «Агрофірма «Маяк». За умови, що останнє позбудеться цих гектарів на користь СП «Золотоніський», тільки-но він увіллється до лав діючих. Між тим у квітні 2004 року райдержадміністрація «переграла» і передала ці землі «Маяку» аж на... 25 років.

Зрозуміло, з цим аж ніяк не змирилося ТОВ «Крокус» і захищає свої інтереси у судах.

— Із ким ви судитеся? Зі мною? Ні! Ви судитеся з владою! — соромить «іноземців» Микола Васильченко. Сам же через центральні виконавчі органи намагається спекатися непоступливих конкурентів. Комісії з центру і ближче реагують на кожен зойк Миколи Семеновича.

«Як ви могли імпортувати свинопоголів’я з Ірландії?» Перевіряльники з’ясовують: на законних підставах. «Ветмедицина продажна…» «Чи є дозвіл на реконструкцію свинокомплексу?» Виявляється, Микола Семенович переплутав «реконструкцію» із «ремонтом», який не потребує жодних погоджень у різних інстанціях. Радянського виробництва металеву систему вентиляції, яку роз’їв аміак, замінили пластиковою. Подібної ротації зазнали і шумні, енергоємні електродвигуни. Аби вода не текла безконтрольно, поставили спеціальні пробки, вартість кожної — 150 доларів.

Та головна претензія Василь­ченка стосується очисних споруд. Мовляв, вони не готові до експлуатації і несуть екологічну загрозу. Отже, комплекс не має права утримувати свинопоголів’я, а відтак, і функціонувати.

По-перше, ТОВ «СП «Золо­тоніський» одержало позитивний експертний висновок на реконструкцію очисних споруд. У документі є такий припис: поки монтуватимуть устаткування, усі виробничі стоки накопичувати у залізобетонних ємностях, що пройшли експертизу. А з уведенням очисного обладнання в дію переробити їх. По-друге, оскільки на свинокомплексі утримуватимуть в основному лише маточне поголів’я, а племінних поросят у двомісячному віці продаватимуть сільгосппідприємствам, то й відходів значно поменшає.

Одначе Васильченко йде далі і вимагає від свинарів змонтувати сучасну систему утилізації, приміром, із використанням біогазових установок. Зрозуміло, до передового треба прагнути, але змушувати виробників вдаватися до того, що не прописано у застарілих будівельних нормах і правилах, це — нонсенс. Хоч як крути, питання про технологічні півтори тисячі гектарів — санітарно-захисну зону, обов’язково постане. Не сьогодні, то після 2012 року.

— Якби Микола Семенович так дбав про екологію в очолюваній ним агрофірмі «Маяк»! Нехай покаже свої очисні споруди, яких немає, — Віктора Голованя у квітні минулого року обрали сільським головою. Із Васильченком він ніколи не гиркався, але останні події дещо змінили ставлення до аграрного ватажка. — Депутатська комісія виявила, що стоки із свиноферми (ціле озеро!), злиті за сто метрів від річки Коврайка, стікали у воду. А з «Євроферми» — на гектарну площу, по сусідству із сільським водозабором.

Недавно загорівся старий хімсклад із отрутохімікатами, за півкілометра від села. Довелося викликати МНС із Черкас… Із цією подією навіть «засвітилися» на обласному телебаченні. Екологічна інспекція взяла проби ґрунтів, води, аби встановити суму збитків. Та я на око скажу: вони чималі! Питаю Васильченка: чий склад? «Не мій… Його розпаювали». «Кому?» «А-а-а, вони вже померли…» Який дурень візьме на майновий пай хім­склад?! Зате можна легко списати своє недбальство на тих, хто в землі… До речі, хімсклад виявився без плит перекриття. Хтось зняв, не відаючи, яку загрозу вони несуть…

Те ж саме можна сказати і про скотомогильники, розташовані біля річки Супій, ставків. Сільська рада не давала дозволу копати там ями, які не бетоновані, як належить, а лише прикриті плитами. Щоб трупна отрута не потрапила у грунтові води, доведеться ці могильники розкрити й утилізувати рештки тварин.

А на недавній сесії погрожував надіти на мене наручники. За що? За те, що вболіваю за людей, рідне село? Заради цього я піду назустріч і православному, і мусульманинові. Ну які вони «іноземці»? Підприємство зареєстровано у нашому районі, податки сплачує до нашого бюджету. Правильніше: вони такі ж українські виробники, як і Васильченко, з рівними правами.

Коли в нас сталася біда із каналізацією, я без усіляких листів, усно звернувся як голова сільради до керівництва ТОВ «СП «Золотоніський»: допоможіть відновити мережу. Вони за власний кошт — 170 тис. грн. купили нове обладнання, самі змонтували, підключили і безплатно утилізують сільські стоки. Треба було обід у церкві влаштувати — знову Алі допоміг.

Васильченко звинувачує сільраду, що задешево продала гуртожиток. Коли він стояв пусткою, нікому не було до нього діла. На сесії прийняли рішення виставити на аукціон. Оголошення про це опублікували у газеті, провели державну експертну оцінку. Із двох учасників торгів покупцем стало ТОВ «СП «Золотоніський», яке зобов’язалося не перепрофільовувати триповерхової будівлі і після ремонту здавати її під житло для своїх.

І останній «фінт» Василь­ченка: самовільно перегородив путівець між Піщаним і Гладківщиною. «Для чого ви це зробили, Миколо Семе­новичу?» — «А щоб не крали на моїх полях...» — «То найміть охорону...» Сесія сільської ради одностайно винесла рішення: протягом трьох діб демонтувати загорожу.

Власне, земельний конфлікт між СТОВ «Агрофірма «Маяк» і ТОВ «СП «Золото­ніський» можна вирішити і по-мирному. Зібралися б керівники у гриль-барі «Козачок», випили б, погомоніли, дійшли б консенсусу. Саме з такою ініціативою і виступав СП «Зо­лотоніський». Але Микола Семе­нович категорично відрізав: «Я ляжу трупом, а землю вам не поверну!» Невже свиняче життя дорожче?