Ось уже другий рік варячи виключно традиційну бурякову «стружку», Україна доводить, що може обходитися без імпортної тростини. Солодкого піску вистачає не лише для власних потреб, а й для збуту за кордон. Одначе після вступу до СОТ ми мусимо дати раду ще й нав’язаним нам 260 тис. тонн сирцю. Депутати законодавчо намагалися за жорсткішим митним тарифом спровадити ці обсяги суто на виробництво етанолу. Не вийшло...
Хоча на тлі нинішнього перекроювання ринку бурякового цукру в ЄС тростинна квота для вітчизняного галузевого комплексу — то лише проліски. Набагато більше викликів очікують бурякоцукрову галузь після входження нашої держави до Євросоюзу. Чи готова вона гідно на них відповісти?
З огляду на врожайність солодких коренів, техніко-технологічне оснащення цукроварень, собівартість та якість цукру Україна з вершини солодкої піраміди враз скотиться до її підніжжя. Так чи інакше, доведеться урізати посівні площі під буряками, закривати заводи, вивільняти робочі руки... Власне, те, що робить зараз ЄС-25, але задіявши при цьому чималі компенсатори: фінансові, соціальні.
«Гвалт! Дефіцит цукру!» І ми, нажахані цим вереском, ввозили коли чверть мільйона, коли — півмільйона тонн заморського ерзац-сирцю і ґвалтували ним вітчизняні потужності. Зважаючи на непомірний апетит, і я б на місці Австралії у ході СОТівського переговорного процесу намагався б нав’язати Україні 406 тис. тонн тростини. Тому 260 тис. — менше зло, та все ж таки не добро. Хоча б поторгувалися для годиться, запропонували б в обмін український спирт. Так ні, наші повпреди безмовно завдали на плечі галузі тростинні в’язанки.
Утім, перманентні кризи виникають переважно не через нестачу сипкого продукту, а через його властивість перетікати із багатьох рук у кілька. Варто потужним скупникам зосередити під своїм дахом солідні обсяги, у підходящий момент підняти ціну, і тоді навіть за достатніх запасів штучно створюється шпарина для чергового марш-кидка тростини на наші терени.
Нині замість «імпортних» зойків чуємо щире автентичне «Ґвалт! Перевиробництво цукру!» Залишилася якась дещиця, аби цьогоріч Україна зварила 2,6, а то й більше мільйонів тонн бурякового цукру. Разом із перехідними запасами (600 тис. тонн) загальне виробництво становитиме 3,4 млн. До нового врожаю з’їмо 2 млн., 1,4 залишиться. І якщо Кабмін довів цукроварам черговий план «до двору» — виробити наступного року 2 млн. 40 тис. тонн цукру, то він мусить сказати і таке: враховуючи запаси, не дуже, хлопці, розганяйтеся — для внутрішніх потреб не вистачатиме лише 600 тис. тонн.
Тобто вже сьогодні урядовці мають попередити всіх учасників ринку: зазначені обсяги вироблять щонайбільше 20 цукрозаводів із сировини, вирощеної на 200 тис. гектарів. А якщо долучити, починаючи із 2008 року, ще 260 тис. тонн сирцю, то й посіви цукрових буряків доведеться зменшувати. Що накажете робити з іншими 100 заводами і майже півмільйоном гектарів із незайнятими сільгосптоваровиробниками на них?
Такого економічного прогнозу ви не почуєте з вуст наших чільників. Як і того, що експортний потенціал цукру у нас лише консолідується, а от реально вивезти його за межі країни вельми проблематично. Чиновникам же ліньки навіть поворухнути пальцем, аби посприяти цьому. З 1 січня 2007 року скасовується ліцензування експорту цукру, спричинене кількарічним внутрішнім дефіцитом. Цукровари благали зняти заборону раніше, але державні інституції закрутили такий «млинок», що прохачі лише махнули рукою, бо погодження у різних інстанціях триватиме довше, аніж дозвільне 1 січня настане саме по собі.
Ірреальними видаються надії цукровиків і на візит до України президента Росії. Наївні! Північному сусідові не хочеться усувати перешкоду: український цукор до 1 січня 2009 року вилучений із режиму вільної торгівлі.
Як на мене, то Росія після здобуття Україною повноправного членства у СОТ слідом за твердими сирами, м’ясом, вином, навпаки, ще більше обмежить, а то й заборонить імпорт цукровмісних продуктів: цукерок, слабоалкогольних напоїв, інших солодощів. Адже зрозуміло, що набагато дешевший сирцевий цукор, розчинений у різних харчах, розхитуватиме російський ринок, який останніми роками вдалося стабілізувати. Ви й зараз не протовпитеся на тамтешній ринок. Ану ж бо переступіть бар’єр із ввізного мита в 150 дол. за тонну цукровмісної продукції!
Завдяки гнучкій системі імпортних тарифів сусіди позбулися цінових стрибків, характерних для України. Дає плоди державна програма розвитку власного бурякоцукрового виробництва, і РФ матиме цього року 3—3,5 млн. тонн цукру з традиційної сировини проти 1,5 млн. два роки тому. Такий поступ — результат технічної модернізації заводів, удвічі зрослих потужностей. Цим шляхом пішли й білоруси. Чотирма заводами опікується особисто президент Олександр Лукашенко. От і виходить: сябри споживають 400 тис. тонн цукру і стільки ж експортують до Росії.
Зрозуміло, за час вимушеної імпортозалежності Україна втратила ринки збуту солодкого продукту і мусить заново створювати експортну інфраструктуру. Поки її налаштовуватимуть, спритники спробують підкорити традиційний російський ринок в інший спосіб, не чекаючи позитивних домовленостей двох лідерів. Річ у тому, що з нового року починає діяти режим вільної торгівлі з Білоруссю, і цукор, швидше за все, проникатиме до Російської Федерації контрабандно через її територію. Хоча може бути і навпаки. Оскільки білоруський сирцевий цукор дешевший за наш буряковий на 20—50 дол. за тонну, то не виключаю його руйнівної ролі у зниженні і так підупалої ціни на нашому ринкові.
Дещо стабілізувати її міг Аграрний фонд, якби у пік цукроваріння (кінець жовтня — початок листопада) закупив до державного продовольчого резерву 180 тис. тонн. Але біржовики забарилися. Спочатку кивали на те, що першочергове завдання — засипати у віртуальні засіки продовольче зерно. Потім — на брак коштів, пізніше — на відсутність відповідного розпорядження Кабінету міністрів. Та навіть почавши біржові торги у першій декаді грудня, Аграрна біржа продовжила «хуліганити», як і за попереднього міністра.
8 грудня шановна газета оприлюднила оголошення про те, що, починаючи з... 8 грудня, Аграрна біржа проводитиме торги із закупівлі Аграрним фондом цукру-піску. Але взяти участь у них запрошували не безпосередніх власників (виробників), як того вимагає Порядок торгів, а підприємства-власників (читай — перекупників). Крім того, п’ять документів для участі в торгах слід було подати... на день раніше, ніж вийшло оголошення. Зрозуміло, хто міг доступитися до годівниці. Чи то через забудькуватість, чи то свідомо, але автори не вказали, що заявки на участь у торгах приймають виключно від акредитованих на Аграрній біржі брокерів, тобто потрібен ще й договір на брокерське обслуговування або договір на придбання біржового місця.
Найприкріше, що такий безлад панує в одного з гарантів продовольчої безпеки країни. І коли керівництво Аграрного фонду та біржі б’є себе в груди і божиться про відкритість і прозорість проведення торгів, пропорційність участі, наявність здорової конкуренції, його слова нагадують завчену напам’ять клятву піонера. Вони — полуда.
По-перше, ціна закупівлі цукру не повинна перевищувати середньозважену ціну рівноваги (фіксингу), що склалася на Аграрній біржі протягом трьох останніх торгових сесій. Як її визначали? 5, 6 і 7 грудня провели торги, на яких закупили відповідно 30, 15,5 та 28 тонн цукру. Відтак продавець протягом п’яти днів повинен поставити товар, а покупець — упродовж місяця переказати кошти. Так довго гроші «кантуються» лише за контрактом Аграрної біржі, тоді як типовий біржовий контракт передбачає сплату протягом трьох банківських днів.
Найголовніше — за три «цукрові» контракти реєстраційний збір не було сплачено і повних розрахунків не проведено. Тому, логічно, вони не могли бути підставою для визначення середньозваженої ціни. Більше того, Аграрний фонд мав відповідним чином зафіксувати її і передати Аграрній біржі офіційну довідку, на підставі якої і мали проводити торги 8 грудня і в наступні дні. Оскільки такого документа не було, можна лише здогадуватися, чим керувалася адміністрація біржі на торгах.
По-друге, згідно з наказом МінАП №290 від 13 червня 2006 року, кожній області доведено квоту на продаж цукру до Держпродрезерву. Це право мають виключно безпосередні виробники, а не пересічні власники. Кого допустила у торговий зал Аграрна біржа? Останніх! Та ще й перебрала при цьому регіональні квоти. Приміром, загальна пропозиція по Черкаській області становить 3959 тонн. А біржовики примудрилися протягом однієї сесії купити у трьох компаній... 9,7 тис. ПП «ВАП» вибрало майже половину квоти Дніпропетровської області, а ТОВ «Лан», продавши 2850 тонн, залишило для хмельницьких цукроварів «резерв» у... півтисячі тонн.
Загалом за дві торгові сесії Аграрна біржа придбала у дев’яти продавців 49,5 тис. тонн цукру — трохи більше чверті планових закупівель... І це при тому, що нинішнього року в Україні працювало 119 заводів, власниками яких є понад 90 суб’єктів підприємницької діяльності. Фаворитні клієнти Аграрної біржі користувалися й іншими «преференціями». Вони продавали навіть цукор урожаю 2005 року, і не в мішках, як того вимагає порядок, а насипом. Обмеженість брокерських контор на Аграрній біржі теж можна пояснити певною «дохідністю»: брокер, продавши 5 тис. тонн цукру, кладе до кишені... півтора мільйона гривень.
До честі міністра аграрної політики, Юрій Мельник миттєво зреагував на критичний сигнал: результати торгів цукром-піском скасовано. Якщо нові організовуватимуть ті ж хлопці з хапкими руками, то міністр тільки те й робитиме, що визнаватиме сесії недійсними. Я вже не кажу про море зловживань, які можуть виникнути у разі, якщо Аграрній біржі доручать продавати на тендерній основі СОТівську квоту — 260 тис. тонн цукру-сирцю. Хоча з ними більше плутанини, аніж ясності.
Розглядаючи у першому читанні законопроект «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини», депутати внесли доповнення, які, на їхню думку, могли захистити вітчизняних товаровиробників. Це — імпорт сирцю за ставкою у розмірі 50% його митної вартості із обов’язковою переробкою на паливний етанол. Однак ці поправки суперечили протоколу двосторонніх домовленостей у рамках вступу України до СОТ. Тому законотворці мусили повернутися до початкового варіанта законопроекту: ввозити за ставкою у розмірі 2% митної вартості.
Не розумію, чому Україна, яка, знизивши специфічну імпортну ставку на цукор-сирець із 300 євро за тонну до 150, вже виконала, по суті, вимоги країн—членів СОТ, повинна для певного кола вибраних прорубувати «віконце» з пільговими двома відсотками? Який зиск має від цього держава?
Якщо говорити про сирець як сировину для етанолу, то сприймаю таку приписку як глузування. По-перше, в Україні діє державна програма з виробництва і використання етанолу. Про те, як вона реалізується, свідчать зростаючі викиди шкідливих газів на вулицях великих міст. По-друге, ми не заливатимемо біоетанол у баки доти, доки він перебуватиме під акцизним «арештом», як і харчовий спирт. По-третє, ніхто не лічив, якою буде собівартість тонни сирцевого етанолу і чи є взагалі рація виробляти з тростини саме рушійну рідину, а не солодкі кристали.
— Ми просили визначити перехідний період (вісім років) для введення в дію норм Закону «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини», щоби підприємства могли адаптуватися до роботи в умовах членства у Світовій організації торгівлі. Але ця поправка не знайшла підтримки. Можна й у коротші строки, якби повноцінно функціонував галузевий науково-дослідний інститут цукрової промисловості. А його, по суті, ліквідували, і нікому займатися нашими проблемами, — говорить Микола Ярчук, голова правління Національної асоціації цукровиків України «Укрцукор».
Водночас у нас іще є змога захищати внутрішній ринок. По-перше, якщо вистачить національної свідомості і галузевого патріотизму, ці 260 тис. тонн сирцю ми просто не ввозитимемо. Адже це не щорічне зобов’язання! Виникне потреба у ньому, економічна доцільність — імпортуватимемо, а ні — вибачте!
Тим більше, результати роботи як аграріїв, так і цукроварів вселяють надію. Цьогоріч уперше за роки незалежності урожайність цукрових буряків сягнула позначки 300 центнерів з гектара. Ми усвідомлюємо, що кожного року підвищувати мінімальні ціни на коренеплоди і цукор — це не порятунок. Треба зменшувати затратну складову, тим більше що 60% у собівартості бурякового цукру припадає саме на сировину. В Україні цей показник найвищий — 513 дол. тонна, тоді як у Росії — 488, Білорусі — 434, Молдові — 399 дол.
По-друге, як обліковувати ці 260 тис. тонн сирцю? Треба вносити відповідні зміни до базового закону, оскільки у зв’язку з прийняттям Закону «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини» він має бути зарахований до внутрішньої квоти споживання — квоти А. Отже, зміниться баланс із подальшими наслідками на монопродуктовому ринкові...
Оскільки у законі чітко не передбачені механізми реалізації цієї квоти всередині країни, обсяги доведеться щорічно врегульовувати проектом державного бюджету або передбачати їх реалізацію на аукціоні, як це практикувалося у попередні роки. Хоча, припускаю, це може суперечити підписаним двостороннім угодам.
По-третє, ми технічно не готові переробляти сирець передусім через відсутність державного стандарту на нього. Треба вжити і відповідних фітосанітарних заходів, бо хтозна-що ввозили раніше і транспортуватимуть надалі із тростиною: шкідників, віруси...
На жаль, держава лише спостерігає за перебігом подій. Не стали переломними для галузі і парламентські слухання, на яких звучали слушні поради, пропозиції. 60% цукроварень продовжують працювати за давальницькою схемою переробки цукрових буряків і навряд чи найближчим часом її позбудуться, 30% — бартерні розрахунки.
Невизначеність із подальшою долею СОТівських партій цукру-сирцю та бажання при розподілі «відщипнути» і собі пайку активізувало цукрове бізнес-середовище. А оскільки квоти найвірогідніше розподілятиме асоціація «Укрцукор», то цілком закономірним є прагнення окремих керівників компаній всістися у керівні крісла громадської організації. Ще більше заохочує до цього постанова №1685 від 8 грудня ц.р. «Про утворення Ради національних асоціацій товаровиробників при Кабінеті міністрів України», до складу якої увійшли 48 представників усіх галузей економіки.
Якщо уважно вчитатися у положення про раду, то її члени мають чималу вагу і голос у створенні правових та економічних засад для ефективної діяльності вітчизняних товаровиробників, формуванні економічної політики держави у сфері захисту їх інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищенні їх конкурентоспроможності, мінімізації ризиків у процесі експорту товарів українського походження.
Я далекий від того, що кілька лідерів цукрових компаній, навіть якщо і вчепляться за «солодке» кермо Національної асоціації, перейматимуться проблемами конкурентів. Та й не може, зрештою, колективний орган стати годівницею і розподільником для зацікавлених осіб — власників від 1 до 10% акцій цукроварень. І де гарантія, що міністра не звинуватять у корупції тільки за те, що він контактує із «солодким» бароном і за сумісництвом — головою правління «Укрцукор» чи навпаки. Зважаючи на те, як загострюється боротьба за сировинні зони, якими темпами шматують ринок цукру, а більші компанії апетитно «поїдають» менші, навряд чи найближчим часом у галузі очікується райська ідилія. Із цими атавізмами Україні на європейському ринкові робити нічого.
Цукровий режим у ЄС залишався незмінним упродовж майже 40 років.18 грудня 1967 року кілька держав підписали «Тимчасову угоду про організацію торгівлі і виробництва цукру країн—членів ЄЕС», встановивши тверді квоти і високі закупівельні ціни. Усередині ринкової імперії утворився такий собі острівець соціалістичного планового господарства, де критерієм доцільності та раціональності виробництва був не прибуток, а політичне табу на всілякі зазіхання щодо цукрових буряків. У Європі ця культура ще з часів Наполеона має статус «священної корови».
Якщо німецькі заводи продавали буряковий цукор по 63 центи за кілограм, то бразильський із тростини коштував 28. Однак в останнього не було жодних шансів потрапити до ЄС, оскільки бар’єри у межах співтовариства робили його дорожчим за місцевий продукт. Залежно від виробничого потенціалу, країни ділили квоти, з яких 82% становила квота А (внутрішнє споживання) і 18 — квота Б (експорт). Загальний обсяг двох квот для ЄС-25 — 17,4 млн. тонн. Понадлімітні обсяги (квота В) не субсидують і вивозять за межі Євросоюзу. Для виробництва солодкого піску у рамках квоти А цукровари платять фермерам 46,7 євро за тонну буряків, квоти Б — 32,4.
Преференцією слід вважати і зовнішньоторговельне регулювання. ЄС захищається імпортним митом — постійним і додатковим. Перше становить 419 євро за тонну білого цукру і 329 — сирцю. А додаткове варіюється залежно від світової кон’юнктури й утримують на рівні близько 100 євро. Зрозуміло, що такі витрати потребують експортних компенсацій, бо внутрішня ціна вища за світову. Цукор у ЄС у півтора разу дорожчий, ніж у США, й удвічі — аніж у Канаді й Австралії. Завдяки підтримці гектар цукрових буряків давав європейському фермеру утричі вищий прибуток, аніж гектар зернових. Ось чому у ЄС цукрові буряки вирощують усі, за винятком хіба що Люксембургу. Такий цукровий режим «влітає» євроспільноті у 1,5—2 млрд. євро щороку.
Але під тиском «тростинних країн», передусім Бразилії, Таїланду, Австралії, через вердикт СОТ про незаконність державної підтримки виробництва цукру Європейський Союз змушений переформовувати привілейований ринок. Обговорювали чотири варіанти — від збереження існуючого режиму аж до повної лібералізації. Чотирирічна галузева реформа передбачає зниження інтервенційної ціни із 630 євро за тонну до 420, мінімальної закупівельної ціни — до 27,4 євро за тонну, зменшення виробничої квоти на 2,8 млн. тонн, скорочення субсидованого експорту із 2,4 млн. тонн до 0,4 млн., а також компенсаційні виплати заводам, що у процесі реструктуризації галузі зійдуть із виробничої дистанції.
Зрозуміло, що такі кардинальні зміни не викликали оптимізму ані у фермерів, ані у цукроварів. Тим більше, що нинішній рік — найболючіший для виробників і переробників, бо на нього припадає основна частина зниження закупівельної ціни — 20% із запланованих 36. До їхнього прохання розтягти адаптаційний період на десятирічку ЄС залишився глухим. Реструктуризація передбачає ще більшу концентрацію виробництва.
Якщо за сорок років кількість цукроварень скоротилась із 374 до 120, а чисельність зайнятих у цукровому секторі — удвічі, то нинішня реформа за прогнозами аналітиків приведе до скорочення виробництва цукрових буряків і переробних потужностей ще на 20—40%. Єврокомісія сподівається, що Італія, Португалія, Фінляндія, Ірландія, Греція, Латвія та Словенія припинять продукувати цукор, а Данія, Угорщина, Чеська та Словацька республіки, Іспанія істотно скоротять його виробництво.
Польща увійшла до ЄС із 57 цукроварнями. Разом із Францією та Німеччиною вона виробляє половину євросоюзівського цукру. Одначе і Варшаву не омине реформа. Про її плюси та мінуси мені розповів Ян Кшиштоф Ардановскі, заступник міністра сільського господарства і розвитку села Республіки Польща:
— Вступивши до Євросоюзу, ми одразу мусили скорочувати виробництво цукру на продовольчі цілі, бо виділена квота була на півмільйона тонн нижча за досягнутий виробничий потенціал. Якщо 2005 року цукрові плантації займали 286 тис. гектарів, то нинішнього довелося урізати до 240. Зрозуміло, що у ході реформи ми дещо втратимо свої позиції. Донедавна фермеру платили 53 євро за тонну буряків. Упродовж чотирьох років ціна поступово впаде до 30. За такого рівня марно говорити про рентабельність виробництва. Навіть спеціальна «цукрова премія» як компенсація за втрачену вигоду лише на 60% покриває витрати. Виживуть великі агроформування, де рівень продуктивності набагато вищий, аніж у дрібних, за урожайності 500 центнерів з гектара і більше.
Нині у Польщі понад 30 цукроварень, 40% із них перебуває у власності вітчизняного концерну «Польський цукор». Решта належить корпорації British sugar і трьом німецьким фірмам. Важко прогнозувати, як швидко закриватимуться підприємства, але, вважаю, за оптимального варіанта залишиться третина. У разі втрати «працездатності» якогось заводу концерн зобов’язаний за власний кошт доставляти цукрові буряки на діючі потужності. А фермери, до всього, одержать так звані додаткові платежі — 4,68 євро за тонну цукрових буряків. Це компенсація втрат від закриття заводів, на які вони раніше поставляли сировину.
Для цукроварень, які добровільно відмовляються від квот і скорочують виробництво, передбачені диференційовані виплати. У перший рік допомога на реструктуризацію становить 730 євро за тонну, другий — 625, третій — 520 і в останній рік реформи — 420 євро за тонну. Отримати її можна лише раз.
Зрозуміло, що кожне закриття заводу породжує суспільний конфлікт. Потужності здебільшого розташовані у сільській місцевості, і часто цукроварня — єдина інфраструктура із робочими місцями. Щоби мінімізувати соціальні наслідки, концерн «Польський цукор» запропонував кілька варіантів. Перший — довозити вивільнених робітників на інші цукроварні, що дуже витратно. Другий — на закритих потужностях лише пакувати цукор або ж перекваліфіковуватися на виробництво палет із дерева. Поки що не спрацьовує ні перша, ні друга схема. Нічого іншого не залишається, як виплачувати кожному, хто втратив роботу, 18 тис. євро, що є великим фінансовим навантаженням для національного концерну.
Ми, як і Україна, подумуємо перепрофілювати заводи для виробництва етанолу. Це — нове, бракувало навіть відповідної законодавчої бази, але з наступного року почнемо випуск альтернативного пального. Щоправда, існуюча матеріальна база — застаріла, з неекономічними котельнями, просторими земельними площами, за які доводиться платити високі податки, — завелика і для цього. Легше збудувати сучасний комплекс!
Заради справедливості, була б Польща в ЄС чи ні, нам все одно довелося б скорочувати виробництво цукру, оскільки воно перевищило внутрішню потребу. Треба враховувати і зміну у наших гастрономічних уподобаннях. Приміром, ширшає використання цукрозамінників — інуліну та ізоглюкози, яку виробляють із пшениці. Велика фабрика ізоглюкози діє поблизу Вроцлава. До того ж, ніхто не знає, чим закінчиться «солодка» війна між європейськими цукровими буряками і бразильською тростиною, яка наполовину дешевша.
У контексті майбутнього членства України в ЄС скажу так: Євросоюз — це млин, жорна якого перемелюють усіх. Але легше перебувати між двома каменями, аніж поза ними...
Уявляєте, який стоятиме хрускіт у кістках, коли туди потрапить Україна? Про урожайність уже казав. За потенціалу в 500—600 центнерів з гектара ми вдовольняємося скромними 255, тоді як у Польщі в середньому збирають 465, Німеччині — 635 центнерів з гектара. Зате енергоємність виробництва у нас найвища! Аби зварити тонну цукру, Україна витрачає 360 кубометрів газу, Польща — 173, Німеччина — 95 кубометрів. Та і їх можна вважати викинутими у повітря, бо якість нашого готового продукту далека від європейської.
Днями купив у магазині цукор вітчизняного виробника. Зважив — кілограмовий пакет легший на 50 грамів, хоча напис на упаковці застерігав: допустиме відхилення 3%. Ну, 50 грамів — це не 3,5 кілограма, яких, бува, недосипають у п’ятидесятикілограмові мішки. Та якщо з недостачею можна змиритися, то із запахом ніяк. Медовий фіміам, яким відгонив «природний цукор» (так написано на упаковці), властивий цукру тростинному. Змішуючи останній наполовину із буряковим, істотно можна збільшити і виручку.
Не знаю, якого розміру за стандартом мають бути кристалики, скільки між ними пудри, але чорне від білого, навіть із градацією сірих відтінків, відрізняю безпомилково. Чи витримують вітчизняні цукровари норму кольоровості? Ідеальна білість дорівнює нулю. Допустимий параметр — 0,8. Український же цукор часто переступає цю межу і скочується аж до «антрацитного» кольору — 2. І ми хочемо із цим крамом стати в європейський ряд?!
Структурна реформа добряче струсоне цукровий подіум ЄС. Дехто прогнозує, що Заходу, передусім німцям, полякам, набагато вигідніше перенести частину своїх потужностей на наші терени. От тільки хто співатиме «Віддавали молоду на чужую сторону...»? Україні слід примірятися до іншого формату, далеко не весільного.