Тому, що Тернопільський район визнано базовим регіоном у проведенні аграрної реформи, особливо дивуватися не слід. Ще на початку 90-х тут могли похвалитися багатьма господарствами, де, незважаючи на відсутність законодавства, умовно розпаювали землю. Колгоспники тут заробляли порівняно непогано та ще й отримували дивіденди. Але це явище ніхто не називав інакше як прогресивне аматорство. До перетворення в норму шлях був неблизьким. Недавно на науково-практичній конференції з проблем реформування сільського господарства та розвитку інфраструктури аграрного ринку з участю віце-прем’єра з питань АПК Михайла Гладія, яка відбулася в Тернополі, керівники області оптимістично підбили підсумок: аграрна реформа повністю виправдала сподівання селян. І зазвучали промовисті цифри! Коли, за підсумками минулого року, в області було лише 4 відсотки прибуткових господарств, то нинішнього — аж 39. Балансовий прибуток місцевих сільгосппідприємств зріс з 2,5 до 18 млн. гривень. Ось що означає приватна власність на землю, ось що означає ефективний орендар!
Своєю заслугою місцева влада вважає і те, що в основному вдалося уникнути подрібнення великих сільськогосподарських підприємств, які за багатьма технологічними та економічними ознаками переважають малі й середні. Але чи розрекламоване «уникнення подрібнення» не перекреслюватиме конкуренцію між орендарями, про це обласні чиновники і залежні від них науковці говорять дуже мало. А якщо й говорять, то «в ремарках». Нібито власник може мати, а може й не мати права довірити земельний пай тому, хто запропонує кращі умови оренди. У першому випадку зростає орендна плата, а орендар, щоб мати змогу виплачувати її повністю, повинен міркувати, як збільшити свій прибуток. У другому маємо «ознаку Тернопільщини», якщо не загальноукраїнську. Майже в половині сіл краю люди доручили паї комусь одному — або вчорашньому голові колгоспу, або його суперникові. Окремі села, як-от Зарваниця у Теребовлянському районі, залишилися взагалі без сільгосппідприємства, місцева преса навіть вміщувала оголошення: «Шукаємо орендаря».
За результатами першого пореформеного року, селяни Тернопільщини отримали орендну плату в середньому лише в розмірі 1,1 відсотка вартості земельної частки. Бо менше платити президентський Указ просто забороняє. Різниця між мінімумом та максимумом була колосальною. У селі Мар’янівці Тернопільського району орендар, наприклад, виплатив на пай 2,3 гектара 10 центнерів зерна та 2 мішки цукру. А зовсім протилежний досвід — у Новосілці Бережанського району колишній голова «віддячив» за пай... одним центнером ячменю. Дореволюційні селяни, які працювали на чужій, панській, землі за так званий десятий чи двадцятий сніп, заробляли — на диво! — більше від своїх нащадків. У наш час західні фермери за оренду землі щороку віддають у грошовому виразі четвертину-третину вирощеного врожаю.
Але що для нас важать історичні паралелі або закордон! Чимало українських орендарів керуються принципом — чим більше обдуримо, тим краще для кишені. Понад 8000 угод в області укладено без індексації вартості земельної ділянки в 2,07 раза. Входить у звичку і безплатне використання майнових паїв. Не уклали угод навіть на спільне володіння і розпоряджання майном 25 відсотків господарств. Для них колгосп — це той день, яким вони хочуть жити.
Безконкурентна передача в оренду земельних часток загрожує латиноамериканським варіантом земельних відносин: великі землеволодіння (1000—5000 гектарів), землевласники, які отримують надприбутки, та бідні, майже безправні селяни-парії. Договори оренди землі на Тернопіллі укладені здебільшого на термін від трьох до п’яти років. Без зазначення конкретного розміру орендної плати на кожен рік. Бо це означало б: у міру того, як сільгосппідприємство міцніє, воно зобов’язується платити більше за оренду землі. У типовому договорі є пункти, які ускладнюють пайовикам можливість розірвати угоду (за це світять великі штрафи), вийти зі своїм наділом або віддати його сумліннішому орендареві.
Одна з найбільших фірм у регіоні — ЗАТ «Тернопільський агропромисловий комплекс», куди через газові борги увійшли сім цукрозаводів області, — накинула на малих землевласників особливий зашморг. Вона орендувала близько 17 тисяч гектарів, подекуди взявши «під опіку» площі цілих селянських спілок. Договори оренди товариство повкладало аж на 10 років. А розірвати їх можна лише за «взаємною згодою сторін».
Той факт, що багато вчорашніх колгоспників, які не мають сил, засобів обробляти власний пай і змушені здавати його в оренду, можуть роками заробляти не більше одного відсотка вартості землі, окрім самих селян, мало кого турбує. Владні органи бачать тільки переваги у великих площах орендованої землі, бо це — передумова рентабельного, високотехнологічного господарювання. І чи не тому масового поширення набувають випадки, коли малозабезпечені селяни, особливо пенсійного віку, зневірившись у вигоді оренди, продають свої сертифікати і навіть державні акти за безцінь. Аби мати якусь копійчину вже зараз.
Ініціатори революційних президентських указів щодо землі бачили реформу в аграрному секторі як самоціль. А чиновники нижчих рангів, які її втілюють, особливо на Тернопіллі, — це в основному представники старої колгоспної еліти. Вони, де тільки вдається, шукають можливість для маневру. А щоб зберегти посади, спішать рапортувати навіть про найменші перетворення на селі, про повне виконання грудневого указу. Симптоматично, що остання аграрна реформа не ліквідувала промахів попередніх, які вже були в українській історії. Невже жодна реформа не може максимально врахувати інтересів селян?