Цьогоріч жнивне поле України схоже на суцільний польовий госпіталь: хліборобів примусово «лікують» за сумнівними столичними рецептами. А щоби ті не випльовували гіркі пігулки, уряд приставив до них наглядачів: служби від «01» до «03» і навіть ті, до яких за двозначним номером не додзвонишся. Такої прискіпливої «уваги» з боку держави селяни не пам’ятають із часу здобуття незалежності. Даішники розквартирувалися у засідках по лісосмугах, а назирці за комбайнами сновигають новостворені ДНД, котрі й відстежують шлях зерна від бункера на тік і далі.
За усталених аграрних міліцейсько-прокурорських патрулів узагалі відпаде потреба у такій інституції, як Міністерство аграрної політики. Співчуваю мишам-полівкам. Навряд чи їм вдасться поза невсипним оком «продзагонів» настягати у нірки бодай прожитковий мінімум на зиму. Дістануть облизня і пернаті, яких відлякують сиренами-ревунами. Не кажучи вже про зернотрейдерів — постаті, помітні ще здалеку...
Та попри щільність лав охоронців не більшає збіжжя у державних засіках. Навіть за адміністративним щитом і мечем доволі складно оперувати на зерновому ринку покупцям — і Держрезерву, і ДАК «Хліб України». Саме останню компанію свіжими кабмінівськими постановами призначено державним агентом із заставних та інтервенційних закупівель.
Санація без реанімації?
«Бабцю! У тебе такі гарні, сановані ікла! Адресу клініки не підкажеш?» — не намилується сучасна Червона Шапочка філігранністю дантистів. Бездоганним жувальним апаратом спершу бравувала і Державна акціонерна компанія «Хліб України», заснована постановою Кабінету міністрів №1000 у серпні 1996 року. На зерновий ринок вихором увірвався виплеканий державою монстр, який згріб під дах найкращі 100 підприємств: млини, круп’яні та комбікормові заводи, елеватори включно з двома портовими — Одеським і Миколаївським. Здавалось би, жити ДАКу без туги, перемелюючи всіма тридцятьма двома зерно, але...
Під час установчої ейфорії ніхто не надав значення тому, що компанія стала правонаступником двох головних управлінь Міністерства сільського господарства і продовольства. А за ними, починаючи із 1993 року, тягнувся довжелезний борговий шлейф у 59,5 млн. дол. США: за іноземні кредити під гарантії уряду за американською програмою PL-480 (фуражна кукурудза, соєвий шрот).
Тихцем «навішали» на компанію і борги перед державою у рамках Програми експортних кредитів Мінсільгоспу США GSM-102 (майже 200 млн. дол.) та за кредитною лінією в рамках угоди із Європейським співтовариством (100 млн. екю). Позичальник в особі ліквідованого Головного управління хлібопродуктів Мінсільгоспу зобов’язувався здійснювати належним чином всі платежі з основного боргу і відсотків. Одначе на валютні рахунки Укрексімбанку — банку-агента Кабінету міністрів — не «капнуло» ні цента.
Попри це, до старих боргів уряд почав долучати ще й нові, втягнувши ДАК у свідомо програшну кампанію із забезпечення сільгосптоваровиробників товарними кредитами. Чому свідомо програшну? Бо 1998 року колгоспи ще залишалися істинно соціалістичними, а поставками пально-мастильних матеріалів, мінеральних добрив і засобів захисту рослин займалися комерційні структури, добряче підкуті у юридично-правовому сенсі. Договірні зобов’язання передбачалося укладати виключно за цінами у національній валюті. Насправді ж угоди прив’язувалися до бартерних умов за доларовим еквівалентом на момент їх підписання і наперед передбачали збитки позичальникам. Посередником і гарантом між двома суб’єктами виступив своєрідний буфер — «Хліб України». Через нього напровесні на село пішли ресурси на суму майже 340 млн. дол., з яких восени повернулася лише... третина. А трейдери напосідали…
ДАК вишкребла усі активи — замало. Тоді уряд відповідною постановою зобов’язав розрахуватися з оптовими постачальниками матеріально-технічних ресурсів запозиченим із... Держрезерву зерном на суму 267 млн. грн. А коли й цього виявилося недостатньо, компанії дозволили послуговуватися зерном, яке рахувалося за корпорацією «Украгропромбіржа» як оплата за техніку фірми «Джон Дір». Після цього державну акціонерну компанію «Хліб України» фінансово повністю спаралізувало. Точніше, центральний офіс, а дочірні підприємства продовжували працювати. Щоправда, деякі з них також ламали ноги у боргових ямах, бо керівники брали кредити у кілька разів більше, аніж мали ліквідного майна.
Звісно, заднім числом легко критикувати. Якщо без персоналій, то гробар ДАКу один-єдиний — Кабмін, оскільки державна акціонерна компанія за жодних обставин не займалася «самодіяльністю». На кожен крок — відповідна постанова чи розпорядження. За великим рахунком, це була навіть не компанія, а кишенькова структура, через яку з подачі Кабміну проходили сумнівні транші. Тим більше, одноосібним власником пакета акцій «Хліб України» був і залишається найвищий орган виконавчої влади.
Інша справа, що пакета як такого до 2001 року не існувало і компанія не була повноцінним відкритим акціонерним товариством. Лише після постанови Кабміну №240 від 14 березня 2001 року її правовий статус привели у відповідність до чинного законодавства, випустивши акції на розмір статутного фонду 1384,7 млн. грн. Але й цієї суми не вистачило б розрахуватися із кредиторами, котрі, зачувши про банкрутство ДАКу, виставили позовів більш як на 2 млрд. грн. Були серед них і такі фірми-компанії, які, задля спортивного інтересу, спробували поживитися за рахунок хай навіть і мертвечини, але державної. А чому б і ні, коли попереднє керівництво компанії, не доскіпавшись до природи виникнення боргових зобов’язань, мовчки визнало за ДАКом убивчу суму.
Зате нове зініціювало докорінну ревізію, аби відсіяти сумнівні кредити. Ось тоді і спливли задавнені PL-480, GSM-102, ЄС... Обтяжена боргами, ДАК чекала остаточного вердикту свого патрона-засновника: жити чи вмирати? Серед членів уряду не було одностайності. Спершу більшістю голосів прийняли рішення ліквідувати компанію, оголосивши її банкрутом. Але за такого варіанта Кабмін, як засновник, перебирав на себе зобов’язання погасити кредиторську заборгованість. Крім того, Україна втрачала в особі ДАКу державного оператора на ринку зерна. Рішення про банкрутство скасували як поспішне і хибне.
Другий варіант — реорганізувати у державне підприємство — також викликав чимало суперечок. По-перше, такий крок потребує виключно бюджетного фінансування. По-друге, блокує всі можливості і шляхи подальшого розвитку, унеможливлює залучення кредитів комерційних банків. Тому і на цьому рецепті поставили жирний хрест. Лише з третьої спроби народилася модель, яка влаштувала і Кабмін, і ДАК «Хліб України», а саме — досудова санація з поетапною комплексною реструктуризацією. Що й було закріплено розпорядженням Кабінету міністрів №588-р від 18 грудня 2001 року.
З великими потугами, долаючи шалений спротив місцевих судів, керівництву ДАКу вдалося визнати лише 290 млн. грн. боргів перед кредиторами. Одначе владні органи з санацією не вельми поспішали. З часу урядового розпорядження №223-р від 6 травня 2000 року, у якому вперше заїкнулися про реструктуризацію боргових зобов’язань компанії, до реальних дій спливло рівно три роки. І це при тому, що всі зазначені документи, аби полегшити життя урядовців, готували фахівці ДАКу. Увесь цей час — практично з 1998 року — «Хліб України» замість активного гравця на власному зерновому полі перебував не те що у запасі, а не фігурував навіть у дублі. Не кажучи про поле чужинське — експортне.
Не з власної вини ДАК не встигла до нинішніх жнив, як планувалося, повністю передати проблемні борги Агентству з реструктуризації заборгованості і чистою розпочати хліборобський сезон. Та, скинувши з плечей навіть частину боргів (із чотирма найбільшими кредиторами вдалося укласти поблажливі мирові угоди, за якими борг мали повернути протягом п’яти-шести років), працівники компанії відчули полегкість і поспішили утверджуватися на зерновому полі. Проте налаштованість на успішний розв’язок санації обернулася розчаруванням.
У сесійній залі Верховної Ради, коли слухали «хлібне питання», котрийсь із депутатів назвав «Хліб України» злодійською компанією, а його колега навіть порадив генеральному прокуророві не їздити по відрядженнях, а розібратися у столиці із сумнозвісним ДАКом, де працюють люди, які вже повинні вийти, а вони ще й не сиділи. Вже у кулуарах з’ясувалося, що один із критиканів мав на увазі іншу компанію з однойменною назвою — саме вона штучно пошила у боржники Харківський комбінат хлібопродуктів №1, свого часу взявши його в оренду у ДАКу, і тепер дармівщину виставила на продаж. Але цих деталей пізніше не виголосили ні з трибуни, ні від мікрофона. Політичну, а з нею і фінансову, довіру до «злодіїв» втратили остаточно.
Стриножити хлібний ажіотаж довірили Держрезерву, виділивши йому з бюджету 400 млн. грн. Новопризначений глава цього відомства Микола Песоцький зажадав від ДАКу передачі у його відання згідно з давньою постановою Кабміну №1174 чотирьох елеваторів. Незрозуміле вовтузіння навколо майна ДАК «Хліб України» слугувало сигналом для кредиторів, з якими компанія з такими труднощами уклала мирові угоди: вони розірвали їх. Ситуація відкотилася на висхідні позиції: великому кораблеві довше тонути! Хоча стернові відбуваються жартом: краще жахливий кінець, аніж безкінечний жах...
Шкода, якщо доведеться спускати на хлібні хвилі траурні вінки... Як-не-як, компанія володіє четвертою частиною елеваторних ємностей країни, на її долю припадає третина потужностей з виробництва круп, п’ята — з комбікормів. І такий безславний кінець?!
Хліб — наш головний біль
Чекаю, коли всядеться хлібна «піна» і назвуть, як і обіцяли, ту політичну силу, яка спричинила продовольчий ажіотаж. Кортить зазирнути у зіниці «ворогам українського народу»! Хоча може статися так, що шукачам «підривних елементів» доведеться дивитися якщо не в люстерко, то в очі одне одному. Бо саме через власну ситість влада вчасно не помітила «голодних» народних набігів на крамниці, не стала біля ятки клятого комерсанта-спекулянта із двома державними з дешевшим борошном, макаронами, крупами, цукром.
Питання в іншому: із чим ставати? Борошняні інтервенції з Держрезерву лише на чверть задовольняють заявки окремих регіонів. Не секрет, що зернові запаси у цьому державному матеріальному банкові добряче «просіли» і перебувають за межею так званих незнижуваних. Глава відомства Микола Песоцький силкується будь-що їх поповнити. Та чи вистачить для цього «щедрих» 400 млн. грн. на закупівлю продовольчого збіжжя у вітчизняних сільгосптоваровиробників?
У недавньому інтерв’ю «ДТ» Микола Федорович запевняв, що знайде в Україні дешеве зерно за ціною 700—750 грн. за тонну. І перший тендер 14 липня, за його словами, підтвердив сподівання: у держрезервівські гамазеї засипано 250 тис. тонн за ціною 750 грн. Поза кабінетом з’ясував й інше. Учасники торгів продавали лишки минулорічного зерна, яке скуповували у селян по 350 грн. за тонну. То чим вони кращі, якщо говорити про надприбутки, за «опущених» владою зернотрейдерів?!
Але найбільше шокувала реальна ціна на тендері: не 750 грн. за тонну, як твердив пан Песоцький, а... 850! І хоча інстинкт самозбереження у нас нижчий, ніж у представників фауни, незрозуміло: навіщо щойно призначеному керівникові Держрезерву лукавити? Проста арифметика: за існуючої реальної ціни на зерно Микола Песоцький на виділені урядом кошти зможе купити від сили півмільйона тонн замість жаданого мільйона.
Річ в іншому. Влада вважає Держрезерв і його керівника рятівниками нації у частині забезпечення її хлібом. Проти багатого Держрезерву «Хліб України» із куцими 70 млн. грн. виглядає просто злидарем. Та й ці кошти, за зізнанням одного урядовця, «відірвали від серця». А на них треба здійснити і заставні закупівлі, й інтервенційні...
— Це — класичні важелі регулювання зернового ринку, до них вдаються усі розвинені країни світу. Є й третій варіант — сидіти, склавши руки, що Україна, за великим рахунком, і робить, — у голосі Олександра Ковиліна, заступника голови правління ДАК «Хліб України», вчувається роздратування. — Польща має агентство, яке закуповує, за нашими мірками, колосальні обсяги зерна. В Австралії серед експортерів — лише національні трейдери, до всього, між ними існує чітка спеціалізація: кожна компанія транспортує лише певний вид сільськогосподарської продукції. Ми ж три роки підряд декларували про заставну закупівлю трьох мільйонів тонн зерна, але насправді засипали дещицю. А хіба голими руками, без бюджетних коштів, загорнеш більше?
По суті, механізм заставних закупівель ми дискредитували. Тому марно сподіватися, що цього року він запрацює в повну силу. Тим більше, за мізерних коштів — 70 млн. грн., які істотної погоди на зерновому ринку не зроблять. Але ці кошти, певною мірою, можуть підтримати сільгосптоваровиробників фінансово. Щоб одержати кредит у банку, керівник агроформування мусить заповнити силу-силенну документів. Оскільки у більшості випадків баланс у селян від’ємний, то мінімальна застава під кредит становить 1:2. Через хитку кредитну історію позичальник сплачуватиме і вищий відсоток за користування коштами: не 18%, а 20—24. І одержує не 15% компенсацію з бюджету, як за заставними ставками, а 7—10%.
Якщо ж послуговуватися механізмом заставних закупівель, то, здавши на елеватор «Хліба України» тонну пшениці третього класу, селянин без зволікань одержує 550 грн. — безпроцентний кредит, який може спрямувати на осінньо-польові роботи. Дехто помиляється, вважаючи, що 550 грн. — це ціна купівлі-продажу. Ні! Будь-якої пори, залежно від цінової ситуації на ринку зерна, його власник може без перешкод, повернувши 550 грн. плюс затрати за зберігання (не більше 1,5%), забрати товар і продати, приміром, за 1000 грн. У цьому разі ДАК може стати першим у черзі покупців і придбати зерно, оформивши з клієнтом документи купівлі-продажу.
Та навіть за найнижчих в Україні розцінок на послуги до ДАКівських елеваторів не товпляться вантажівки із зерном: його обмаль. Тому компанія розширила список найменувань сільгоспкультур, які закуповує за заставними цінами: крім пшениці, жита, ячменю, кукурудзи і насіння соняшнику, до нього долучили також овес, гречку, просо, горох, рис і сою.
Але найбільша колізія у тому, що ДАК — не повноправний розпорядник навіть цих куцих 70 млн. грн., із яких фактично виділено лише половину. Є адресне розпорядження Кабінету міністрів закупити мільйон тонн фуражного ячменю, протримати у власних сховищах до часу «Ч» і за сигналом згори продати птахофабрикам. Ну, по-перше, курники давно приватизовані і з якого б ото дива державному чиновникові перейматися стороннім бізнесом? А по-друге, спробував би урядовець дати таку «вказівку» комерційній структурі, тому ж таки потужному зернотрейдерові. Що б почув у відповідь?
Хибна практика управління АПК триває, і не виключаю, що на початку 2004 року знову шукатимемо крайніх. Певен, якби в аграрних «вершків» слух був трохи кращим, як у Бетховена, а зір — гострішим, ніж у Гомера, вони б попередили цьогорічну ситуацію із хлібом. Хоча б соломки підстелили… Адже про зернову проблему писали і говорили постійно. Однак бравада супроводжувала аграрних лідерів до самісінької критичної межі. Віце-прем’єр Іван Кириленко грудьми стояв проти імпорту посівного матеріалу озимої пшениці, переконуючи, що його досить у вітчизняних насіннєво-селекційних центрах. Тепер ввозимо — після втручання Президента, чартерних рейсів прем’єр-міністра до Москви та Астани... І не тільки насіння, а й продовольче зерно. Хоча це треба було робити ще в січні, домовившись на міждержавному рівні і з північним сусідом, і з Казахстаном.
А в червні, коли хлібний ринок вже почав агонізувати, МінАП внесло на розгляд Аграрного комітету Верховної Ради варіант розподілу додатково виділених бюджетних 356 млн. грн., із яких 28 млн. забронювало для створення... статутного фонду земельного іпотечного банку. Депутати докорінно перекраяли міністерське «простирадло», не забувши 30 млн. грн. передати «Украгролізингу», хоча компенсувати відсотки за реально придбану техніку слід усе-таки сільгосптоваровиробникам, а не тим, хто її збирається ще тільки випускати. Як на мене, найбільш розважливим рішенням було б спрямувати всі 356 млн. на заставні закупівлі зерна.
Цьогорічна хлібна епопея нагадала мені подібну у 2000—2001 роках, коли нинішні аграрні лідери обіймали посади аж ніяк не бригадирів рільничих бригад. На жаль, наша пам’ять теліпається, як колгоспне вим’я, між ногами історичних дат. Тільки й того... Якими увійдуть в літопис України жнива-03? Запровадженням продрозверстки, головним принципом якої є ленінський: «З бідних селян — нічого, з середняка — помірно, з багатого — багато». Місцеві адміністрації в усній формі зобов’язують господарства і фермерів здавати певну кількість зерна у стабілізаційні фонди. При цьому за орієнтир правлять ціни заставних закупівель ДАК «Хліб України», затверджені зовсім для інших цілей і справді далекі від ринкових. Тим, хто пручається, нагадують про старі грішки, невчасно сплачені податки і про те, що земля опуклішою не буває. Частину відібраного у такий спосіб зерна згодом продадуть здавачам, але вже як насіннєвий матеріал.
Ще одна негласна адміністративна «порада» хліборобам — не здавати збіжжя на приватні елеватори, бо їхні власники одразу прироблять йому «колеса»: вагон-рейки і — за кордон! А оскільки державні комбінати хлібопродуктів зі сховищами височіють не у кожному районі Півдня України, сільгосптоваровиробники змушені стелити рядна, брезент і просто неба доводити до кондицій бункерні намолоти. Одначе, покладаючись лише на сонце, неможливо висушити зерно із 18% вологості до 12—13 — базового показника для закладання на довготривале зберігання. Для багатьох хліборобів «економія» обертається збитками: зерно пріє, проростає і його токсичність така, що навіть для курей — отрута.
Водночас лінійні елеватори на Півдні завантажені лише на... десяту частину. Та навіть до наповнених під’їзні колії порожні. Річ у тому, що в «Укрзалізниці» ніяк не допросишся вагонів-зерновозів, хоча офіційної заборони на зв’язок із портами ніхто не видавав. Відсутність тари пояснюють залученням зерновозів до перевезення... цементу.
Усе це — породження симбіозу адміністративно-ринкової економіки в АПК, який ще дасть про себе знати. Вже у вересні-жовтні. Держрегулювання цін на борошно та хлібобулочні вироби, обмеження рівня рентабельності не вельми сподобалося як мірошникам, так і пекарям. Високі ціни на зерно нового урожаю змусять їх подати голос проти такого заходу. Уряд, який нині намагається жорстко контролювати ціну на три види хліба: батон, хліб білий вищого ґатунку і хліб із суміші — змушений буде і надалі вдаватися до інтервенцій борошна або ж вишукувати у бюджеті кошти для адресних «хлібних» дотацій бідним верствам населення. Саме за цією тріадою відстежується інфляція у державі, саме за нею передусім оцінюватиметься «добробутна» програма уряду, і саме вона може відіграти зовсім не другорядну роль напередодні президентських виборів. Поки що ж від хліба всім — лиш головний біль.