1977 року Україна виростила й поставила на цукрові заводи 51 млн. тонн цукрових буряків у заліковій вазі, виготовила з них 5,6 млн. тонн кристалічного білого цукру. Упаковано його було в 112 млн. мішків вагою по 50 кілограмів кожен; 65 млн. відправлено на експорт, решту — використано для внутрішнього споживання (продаж населенню, поставки кондитерській, лікеро-горілчаній, парфумерній, хлібобулочній й іншим галузям промисловості). Після переробки бурякової сировини було також отримано 40 млн. тонн жому, 2,3 млн. тонн меляси — унікального колоїдного продукту, із якого в нас виробляють спирт, гліцерин, дріжджі, лимонну та глютамінову кислоти, хлористий бетаїн і ще понад 20 найменувань продукції, а в Японії, кажуть, близько 80. З жому одержують клей, пектин, сухий корм...
Унікальна культура — цукрові буряки! Її обробка в полі й переробка на заводі цілком безвідхідне виробництво. Так, крім названих вище продуктів, буряки того далекого 1977-го дали ще близько 25 млн. тонн гички — чудового корму для худоби. Загальна кормова цінність усього виготовленого з нього (крім цукру) становила 10,2 млн. центнерів кормових одиниць, що рівноцінно 12 млн. тонн молока чи 1,8 млн. тонн м’яса.
А тепер, читачу, подумки уяви собі розміри цих цукробурякових нагромаджень. Тільки мішки з цукром, якщо їх розкласти один за одним, могли б 2,5 разу оперезати земну кулю по екватору.
А якщо ті самі мішки скласти в піраміду — 9 тис. мішків в основі та 25280 шарів, то її об’єм становив би близько 19 млн. м3. Висота такої піраміди сягнула б 8848 метрів, тобто зрівнялася б із Джомолунгмою. І рівно в десять разів об’ємнішою була б гора вирощених 1977 року коренеплодів цукрових буряків. Ось вони, бурячки, оперезали б землю один за одним уже 500 разів (а їх було доставлено на цукрові заводи понад... 100 млрд. штук).
Вибачаємося за використання застарілих прийомів порівнянь (обперезування екватора, мільярди), але дуже хочеться, щоб читачі відчули ці обсяги, а також уявили собі, як ці величезні піраміди — цукрова й коренеплідна — обвалюються, падають. Уявили? З трудом. Ми теж. Але вони справді обвалюються. Обидві. Точніше, одна в іншій. З усіма наслідками.
Що ж залишилося після обвалу? Жалюгідні уламки загальною вагою 1,4 млн. тонн цукру та 13 млн. тонн сировини. Саме стільки виготовлено продукції 2002 року.
Під уламками, по суті, поховано цілу галузь АПК — цукробурякове виробництво, у минулому національна краса й гордість України, до якої входили 192 цукрових і п’ять цукрорафінадних заводів, сім тисяч великих бурякосійних господарств, із 1640 тис. га площ під цією культурою, понад 1,5 мільйона робітників. 2002 року в Україні працювало понад 100 заводів; 120 починали сезон, але 26 зупинилися через брак сировини й мазуту. Та й ті, що працювали, за рідкісним винятком, скоротили сезон переробки з 90 оптимальних до 15—40 діб. Площа під цукровими буряками скоротилася до 765 тисяч гектарів, а врожайність упала до 188 центнерів із гектара, цукристість — до 14,51% проти 16,22% доперебудовних. 2002-го значна частина врожаю загалом пішла під сніг.
Що ж сталося? Навіщо це? Чому? Колись дослідники назвуть причини цього обвалу й імена його авторів. А сьогодні ми навіть масштаби того, що сталося, не цілком усвідомлюємо. Найстаршу галузь харчової промисловості України — цукрова, досвід якої свого часу переймали Франція, Австрія, інші країни, практично зруйновано й буде дуже швидко стерто з лиця землі під гучними й гордими гаслами переходу до ринку, реформування й реструктуризації.
В історії світового бурякосіяння такого розмаху настільки варварського «реформування» ще не було і, певне, не буде. Хоча старі цукрозаводи планомірно закривалися практично в усіх бурякосійних країнах світу. Навіть під час Другої світової війни в Україні було зруйновано лише 43 цукрові заводи, а 1950-го відновлено довоєнний рівень виробництва цукру.
Це ж як треба примудритися, щоб за три-чотири роки ухоркати таку махину (пік розвалу галузі припав на 1997—2002-й, доти вона ще трималася на рівні виробництва 3,5 млн. тонн). За обсягами виробництва бурякового цукру промисловість України до 1990 року посідала перше місце у світі — 13—20% від світового обсягу, а в окремі роки — 22—23%. Галузь забезпечувала в дохідну частину держбюджету України до 13% грошових надходжень, а в окремих областях цей показник сягав 17%. Позаду України були Франція і Німеччина, нинішні лідери світового бурякосіяння; Україна входила в першу шістку країн — експортерів цукру, включаючи країни, що експортують цукор з тростини, а іноді навіть у трійку.
Зате нині, починаючи з 1996-го, наша держава міцно імпортує цукор-сирець із Бразилії, Куби й інших країн, і його кількість неухильно зростає. 2001-го завезли близько 280 тис. тонн за затвердженою квотою при мізерному миті в п’ять євро за тонну. Крім того, понад 200 тис. тонни цукру надійшло контрабандою загалом без будь-якого мита. Так, кажуть Великі Чиновники й Нові Цукрові Власники, але ж Україна завжди імпортувала й переробляла на своїх цукрових заводах значну кількість кубинського цукру-сирцю й усе було добре. Так, скажемо ми, завезла й переробила за період із 1955-го до 1993-го 41,4 млн. тонн. Але чи добре це було, і чим обернулося для України, покажемо нижче.
І загалом, кажуть Великі Чиновники, краще купувати дешевий цукор-сирець за кордоном і не морочити собі голову з буряками, продукція з яких значно дорожча.
Справді, один дешевший, інший дорожчий, але кому від цього краще? Зауважимо, що ніяк не державі й не суспільству, а тільки Великим Чиновникам і Новим Власникам.
Щоб розібратися в українському «цукрореформаторському» феномені, необхідно хоча б коротенько розповісти про стан світового цукрового виробництва й тенденції світового ринку цукру.
У світі нині виробляється в середньому 130—132 млн. тонн цукру на рік — 72% з тростини і 28% — із цукрових буряків. Причому, якщо на початку ХХ століття, за даними Міжнародної організації з цукру (Лондон), співвідношення було 47 до 53 на користь бурякового цукру, то нині відбувається бурхливе нарощування виробництва з тростини, як із дешевшої та невибагливої з точки зору технології отримання сировини. Цукрова тростина — багаторічна злакова культура з великою рослинною масою, вона плодоносить на одному полі сім-вісім років, забезпечує високий вихід цукру, тож собівартість її удвічі-втричі нижча від бурякової, а в деяких випадках — навіть уп’ятеро. Є дані про те, що ціна однієї тонни цукру-сирцю в Бразилії 2001 року становила якихось 100 дол. США. Для порівняння: собівартість однієї тонни українського бурякового цукру того ж року становила близько 360 дол., у Німеччині — понад 500 дол. Тож на світовому ринку цукру точиться жорстка конкурентна боротьба між цими двома продуктами (а по суті одним, тільки різного походження).
Останніми роками наростають темпи виробництва цукру-сирцю з тростини. Лише Бразилія «викидає» його на світовий ринок близько 10 млн. тонн при виробництві в 20 млн. тонн за рік. Є дані, що 2001 року ця країна продукувала 40 млн. тонн у цукровому еквіваленті. Така кількість спроможна обвалити будь-який ринок, добре, що бразильці значну частину тростинового цукру використовують для виробництва спирту, який додається в авіаційний бензин. Понад 16 млн. тонн цукру виготовляє Індія (а може — 50 млн. тонн; не дозволяє поки що матеріально-технічна база), 9 млн. — Китай, 7 млн. — США, по 5 — Австралія, Мексика й Таїланд.
Здавалося б, на дідька випускати дорогий буряковий цукор, якщо так багато дешевого тростинового. А те, що це однаковий цукор, скаже вам будь-який спеціаліст-цукровик, і розповіді про те, що один — кращий, а інший — гірший, лише пустопорожні балачки.
Проте цукор із буряків, як і раніше, варять у 53 державах, і жодна з них цього виробництва не скорочує. Оптимізуються посівні площі (нині цукрові буряки вирощуються на 8,5 млн. га), але валове виробництво цукру не дуже падає. Характерним у цьому плані прикладом можуть служити бурякосійні країни ЄС. Колись вони імпортували певний обсяг цукру, а тепер постачають на світовий ринок до 6 млн. тонн продукту на рік. Значно наростили виробництво Франція і Німеччина — відповідно до 4,5 і 4 млн. тонн (усе-таки менше, ніж виробляла Україна до «реформування» — 5 млн. тонн).
Буряковий цукор роблять навіть там, де його собівартість дуже висока, приміром, у Фінляндії та на півночі Японії. Чому? А тому, що цукробурякове виробництво в будь-якій країні є стратегічною, пріоритетною галуззю народного господарства, яка зумовлює національну незалежність держави. Такою є економічна й соціально-політична природа цього продукту. Бурякове виробництво, по суті, й виникло як результат континентальної блокади наполеонівської Франції, коли ввезення тростинового цукру в порти цієї країни стало неможливим. І тоді Наполеон, сидячи в холодній Москві, підписав декрет про виробництво цукру з буряків. Останнім десятиліттям не бракує блокад. Згадаймо хоча б Кубу 60-х років, нинішні блокади Іраку, Югославії, Лівії, інших країн. А хто дасть гарантію, що «тростинові» країни, перемігши «бурякові», не змовляться й не встановлять таку ціну, як країни ОПЕК на нафту?
Яким же чином бурякосійні країни світу стримують тиск цукру-сирцю, як захищають власне виробництво, ще й поставляючи при цьому певну частину цукру на світовий ринок? Кожна діє, ясна річ, по-своєму, але є спільні закономірності, притаманні всьому цукробуряковому ринку. Окреслимо їх схематично, хоча ця тема, як повчальна, заслуговує на значно більшу увагу.
Отже, перше. Практично всі бурякосійні країни суворо захищають свої внутрішні ринки високим імпортним митом на ввезення цукру. Його розмір від 287—678 євро за тонну; навіть у Росії, вічному імпортері цукру, до 200 євро.
Лише в Україні відкрито ворота для практично безмитної торгівлі імпортним цукром. Хоча юридично пільгова ставка мита все-таки існує — у розмірі 50% від ціни, однак її ще жодного разу не застосовували, оскільки додатково ухвалюються щорічні рішення про її зниження до 2—1%.
Друге. Внутрішні виробництво й реалізація цукру з буряків жорстко регулюються державою шляхом:
а) запровадження суворо визначених квот — «А» (для внутрішнього споживання), «В» (поставки за кордон за узгодженнями) і «С» (поставки на вільний світовий ринок);
б) застосування мінімальних внутрішніх (але досить високих) цін на бурякову сировину й цукор. Так, у країнах ЄС закупівельна ціна тонни коренеплодів перебуває на рівні 60, оптова ціна цукру — на рівні 1000 євро за тонну, роздрібна — до 2000 євро, або в 3,7 разу вище, ніж в Україні.
Усі виробники сировини отримують державні субсидії, що поряд із високою внутрішньою ціною цукру та зниженими цінами на сировину за квотою «В» і «C» (відповідно на 25 і 40%) сприяє тому, що надлишки продукту реалізуються на зовнішньому ринку за досить низькими цінами — 227—280 євро за тонну.
Експорт цукру до того ж, як правило, стимулюється матеріально. Ніхто не має права порушити розмір мита чи відступити від квоти, особливо щодо поставок цукру на внутрішній ринок, розписаних поквартально й помісячно. Будь-яке порушення викликає конфіскаційні заходи, тож ціни на продукт протягом року не стрибають, усе передбачено та плановано.
Третє. Практично всі західні бурякосійні країни в 60—90-х роках минулого століття провели планомірне реформування й реструктуризацію своїх цукробурякових галузей. Вивели з експлуатації малопотужні підприємства, замість них побудували нові технологічно прогресивні. Тільки в країнах ЄС кількість цукрозаводів скоротилася з 356 до 183, а цукрових компаній — із 178 до 78, потужність заводів зросла до 10 тисяч тонн перероблюваної сировини на добу. При цьому ніяких гучних реформаторських кампаній ніхто не оголошував. Франція, приміром, перебудовувала один-два заводи на рік, тож промисловість оновлювалася поступово.
Є також четверте (постійне інвестування цукробурякового виробництва), п’яте (кредитування) тощо. Усе це ще раз підтверджує тезу про пріоритетність і стратегічне значення галузі. За наведеною схемою нині реформується цукробурякове виробництво Польщі, яка на 400 тис. га продукує більше цукру, ніж Україна на 1000 тис. га, а також Угорщини, Литви, Латвії, Білорусі. Значні зрушення у відродженні цукробурякового комплексу спостерігаються в Російській Федерації.
А що робимо ми? Добиваємо власну колись потужну галузь і розвиваємо виробництво тростинового цукру-сирцю в інших країнах. У нас це наче на роду написано. За поставлений в Україну за 1955—1993 роки цукор-сирець із Куби, Таїланду й Австралії в кількості 41,4 млн. тонн по 500 дол. за тонну зовнішньоекономічне відомство Союзу заплатило 20,7 млрд. дол., переплативши близько 8,1 млрд., оскільки середня ціна на той період становила 305 дол. США. Лише за рахунок цієї переплати можна було побудувати не лише нові заводи в Україні, а й оновити всю цукрову промисловість колишнього Союзу. А це ще не весь завезений цукор-сирець, а лише той, що перероблявся в Україні. Коротше, прогавивши можливість капітальної технічної реконструкції власної галузі, ми розвивали та продовжуємо розвивати чужі.
Тепер змушені користуватися їхніми плодами, що й робимо. 1996-го в Україну було імпортовано 630 тис. тонн цукру-сирцю, 1998-го — 96 тис., 1999-го — 336 тис., 2000-го — 229, 2001-го — 259, 2002-го — 168 тис. тонн із мінімальним імпортним митом в 1—2% від вартості товару. На 2003 рік лобіюється імпорт 260 тис. (за деякими даними — 400 тис.) тонн сирцю. Це — крім прямої контрабанди. Тобто власна бурякова галузь планомірно й цілеспрямовано знищується.
Процес іде дуже швидко. На операціях із цукром-сирцем заробляються колосальні гроші — по 80—100 дол. США чистого прибутку на кожній тонні, а на одному суховантажі з тоннажністю 20000 тонн — 1,6—2,0 млн. дол., які, звісно ж, розподіляються відповідно до ролі кожної структури й кожної фізичної особи. Великі Чиновники й Цукрові Підприємці хором співають про те, що це вигідно державі й суспільству. Покажемо цю вигоду на прикладі імпорту 260 тис. тонн сирцю, які найчастіше фігурують у клопотаннях про зниження мита до 1% чи навіть до нуля.
Отже, при ввезенні 260 тис. тонн цукру-сирцю в Україну відбувається:
— вивезення капіталу з країни в сумі 52 млн. дол. США, які вкладаються в іноземне виробництво;
— втрата державним бюджетом 418,9 млн. грн. від зниження мита з 50 до 1% (необхідно було б сплатити 418,9 млн. грн., а сплачується при ставці 1% близько 7 млн. грн.);
— прямі грошові збитки в результаті цінового демпінгу в сумі 480,6 млн. грн. Цукор із сирцю викликає спад загальної ціни на цукор в Україні на 267 грн./т (1430 тис. тонн x 267 грн.);
— закриття 22 вітчизняних цукрових заводів, що реально й відбувається;
— скорочення на 114 тис. гектарів посівної площі під цукровими буряками, на 2,14 млн. тонн — закупок сировини, на 240 тис. тонн — виробництва бурякового цукру;
— зростання соціальної напруженості, скорочення робочих місць для 83 тис. чоловік, зокрема 12 тис. зайнятих на виробництві цукру, 67 тис. — у сільському господарстві, 4 тис. — на допоміжних підприємствах;
— втрата 1,7 млн. тонн жому, 95 тис. тонн меляси, із якої можна було б виготовити 23 тис. тонн спирту або 22,6 тис. тонн лимонної кислоти, загальна втрата 5,65 млн. центнерів кормових одиниць, що рівнозначно втраті 98 тис. тонн м’яса і 666 тис. тонн молока. Загальні втрати лише на побічних продуктах сягають 30 млн. дол., або 159,9 млн. грн.
Йдеться не про капіталістів, які цим займаються. Переробляти їх марна справа. Це те саме, що змусити Землю обертатися в зворотному напрямку, а водень — стати семивалентним.
Запитується, чи є в країні нормальне керівництво або хоча б якась служба економічної безпеки? Невже не можна створити правові, організаційні й економічні умови для того, щоб цукрові підприємці одержували прибутки тут, в Україні, із виробництва й переробки цукрових буряків? Вигідно ж буде. Якщо ті самі гроші, що сплачуються за 260 тис. тонн сирцю (близько 52 млн. дол.), вкласти у власне цукробурякове виробництво, при врожаї 35 т/га можна одержати додатково 2,52 млн. тонн буряків із площі приблизно 72 тис. га, виготовити 315 тис. тонн цукру, 2 млн. тонн жому, 113,4 тис. тонн меляси загальною вартістю 156,6 млн. дол. За максимальної собівартості тонни цукру на рівні 400 дол., — а реально вона буде значно нижчою — прибуток становитиме порядку 30 млн. дол. А якщо підняти врожайність до 50 т/га, що цілком під силу, за ті самі гроші можна одержати прибуток на рівні 45 млн. дол. і вище.
Проте для цього необхідно глибоко та кваліфіковано займатися виробництвом, виростити цукрові буряки, переробити їх, ризикувати й рік чекати результату.
Ще треба закрити кордони для контрабанди, застосовувати податкові закони про мито в повному обсязі й не брати хабарів. Тоді власне виробництво неодмінно відродиться, оскільки цукор-сирець нині його головний дестабілізатор. Але не єдиний. Основним лихом і головною причиною обвалу українського цукрового велета є наше власне невігластво й легковажність. Це вони погубили галузь. І ще зарозумілість.
Першого удару цукробуряковому комплексу завдали на самісінькому початку 90-х, коли ми не просто пішли з російського ринку цукру, куди поставляли 3 млн. й більше тонн продукту на рік на суму близько 2 млрд. карбованців, а зробили це з бундючною зарозумілістю.
«Немає в нас цукру», — відповів Леонід Кравчук Борису Єльцину на його прохання продати цукор тоді, коли його було багато. 1990 року в Україні було випущено 5140 тис. тонн продукту з буряків і 1360 тис. тонн з тростини при внутрішньому споживанні 2 млн. тонн.
Ми думали, до нас прийдуть із поклонами. Не прийшли. І місце України на цукровому просторі Росії миттєво зайняли німці, французи, потім Бразилія та інші країни.
Другий і, на наш погляд, основний удар галузі завдала повна відсутність хоч трішки продуманої державної економічної політики та обвальний перехід до ринку, лібералізація цін в умовах, коли ніяких передумов для цього й близько не було: ні приватного власника, ні інфраструктури ринку, ні ринку робочої сили, ні фондового, ні капіталів. Ціни сказилися. Якщо індекс цін наприкінці 1992 року відносно 1991-го становив 90,8, то вже за 1993 рік відносно 1991-го — 5896,8. Це в цілому. А щодо нафтопродуктів — 75 058, електроенергії — 33 843, палива й газу — 23 308, мінеральних добрив — 17 450. А темпи зростання цін на продукцію аграрного сектора були в три-п’ять разів нижчими. Почалося глобальне вимивання коштів із села.
Більше від інших постраждали матеріаломісткі й енергоємні галузі, передусім цукробурякове виробництво. Міркуйте самі. Багато десятиліть класичне відношення закупівельної ціни тонни бурякосировини до ціни тонни цукру складалося в Україні як 1:12. 1991-го це співвідношення було вже 1:17, 1992-го — 1:20, 1993-го — 1:24, 1994-го — 1:40. Тобто, темп вимивання грошей посилився. 1991 року з галузі було «вимито» 1,5 млрд. карбованців, 1992 року — 47,1 млрд., 1993-го — 48,3 трлн. крб., 1994-го — 89,2 трлн. крб. Використовувався простий до примітиву прийом. Під гаслами здешевлення цукру для населення закупівельна ціна цукрових буряків фіксувалася на початку року й далі не індексувалася (це під час гіперінфляції!), а на цукор — змінювалася.
Якийсь час цукрові заводи жирували. Проста друкарка на заводі одержувала зарплату вищу від зарплати голови великого колгоспу чи директора радгоспу.
Та бенкет дуже скоро скінчився. Підірвавши основу, на якій сиділи, цукровики дуже швидко потрапили в таку саму пастку до комерсантів — продавців ресурсів, і гроші було успішно вимито зі сфери промисловості. Цьому сприяла повна відмова держави від контролю над процесами в галузі, заміна державної монополії галузевою.
Усі названі вище процеси відбувалися саме під егідою галузевого монополізму. Ні тоді, ні зараз, ні в майбутньому ніхто не розбереться, які схеми там здійснювалися. Є лише результат: створено великі олігопольні структури, на ринок вийшли великі цукрові підприємці й посередники, котрі поділили його між собою та створили потужне цукрове лобі.
Пишним цвітом розцвів бартер. Давальницькі схеми переробки сировини, фінансові деформації, тіньові угоди. І нічого не змінилося навіть тоді, коли галузеву монополію було ліквідовано.
Значної шкоди галузі заподіяла також обвальна приватизація підприємств цукрової промисловості 1993—1994 років. Основні фонди заводів за низькою балансовою вартістю частково передали членам трудових колективів через оренду з викупом і за майнові сертифікати, а частково — сільгоспвиробникам, населенню, керівникам й іншим категоріям акціонерів. За державою залишилася незначна частка власності, якою вона ніяк не управляла й не управляє досі.
Особливістю української приватизації переробних підприємств цукрової промисловості стало те, що на один цукровий завод припадало кілька десятків тисяч акціонерів і мільйони дешевих акцій, які через певний час подешевшали ще в 20 разів. У цих умовах почалося їх масове скуповування, вторинна приватизація.
Деякі підприємства змінили вже п’ять-шість власників. Про яку ефективність може бути мова?
Гуляй — не хочу. Процес не контролюється й не регулюється — просто нікому. Створена на основі концерну «Укрцукор» Національна асоціація цукровиків з огляду на свій юридичний статус не має жодних важелів впливу на галузь, хоча намагається щось робити. Великі Чиновники не дозволяють жодних прогресивних реорганізацій у напрямі створення цукробурякової ринкової чи державної структури в центрі й у регіонах, окрім уже створених олігопольних структур, із якими вони зрослися душею і тілом.
Тож єдина державна політика в галузі не ведеться, а замість цивілізованої оптової торгівлі цукром відбуваються стихійні торги. Замість того, щоб продати цукор одному оптовику, цукровий завод змушений мати справу з 600—700 клієнтами. Але ж його справа виготовляти, а не торгувати.
Відсутність чіткої державної стратегії розвитку цукробурякового виробництва України, а також підхід, спрямований на сьогохвилинне одержання прибутку в господарській практиці на місцях, і призвели до формування в галузі деструктивних тенденцій, для протистояння яким необхідно залучати значні фінансові, управлінські, маркетингові й інші ресурси.
Недобрим словом необхідно згадати Указ Президента України від 18 січня 1995 року №63 «Про заходи щодо регулювання аграрних відносин» (важко зрозуміти, що таке «аграрні відносини», а що — бувають ще промислові, авіаційні, медичні?), відповідно до якого виробники цукрових буряків мають самостійно розпоряджатися продукцією переробки і свої прибутки отримувати шляхом реалізації цукру, меляси й жому за договорами через біржі, торговельні доми й посередницькі організації. Після цього справді різко зросла кількість посередників, а постанова Кабінету міністрів №1062 «Про збільшення обсягів виробництва цукру й упорядкування його реалізації», видана невдовзі після указу, ввела суворі пропорції розподілу кінцевої продукції: 30% цукровим заводам і 70% сільськогосподарським підприємствам. Ось після цих новацій і схем цукрова промисловість України і ввійшла в круте піке, із якого так і не вийшла.
Внутрішній ринок цукру України штучно розколовся на два великі сегменти: ринок цукру виробників сировини з низькою собівартістю та ринок цукрозаводів із високою собівартістю, а часто збитковий. Насправді ринків більше. Ще функціонує ринок цукру постачальників матеріальних ресурсів, донедавна діяв величезний ринок цукру податкової інспекції — із низькими цінами на вході й високими на виході. Дуже просто. Обдерті до нитки селяни спускали отриманий цукор за першою-ліпшою ціною, його скуповували відповідні структури й торгували на свій смак. У цих умовах на ціну цукру вже не впливають витрати на виробництво та збут продукції, виготовленої на заводах, що й призводить до їх зупинки, банкрутства й демонтування.
Не всі біди цукробурякового виробництва тут описані. Ми не згадуємо, як різко знизився технологічний рівень виробництва, кількість внесення мінеральних добрив, як застаріла фізично й морально бурякова техніка, як поля заростають бур’янами, а грошей на гербіциди й засоби захисту рослин від хвороб і шкідників бракує. Можна було б уже вкотре нагадати, що аграрна реформа роздрібнила земельні масиви, зруйнувала сівозміни, а на дрібних клаптиках не можна застосувати індустріальні методи обробки буряків. Але все це похідні від мудрого «реформування» галузі, описаного вище.
І буде дуже гірко, якщо не вдасться зупинити ці процеси хоча б наприкінці обвалу та стати на шлях справжнього реформування галузі. А те, що така робота все-таки ведеться, хоча й несміливо, читачі теж мусять знати. На тлі різкого падіння виробництва цукру 1999 року таки вдалося проштовхнути через Верховну Раду закон «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру», відповідно до якого запроваджено мінімальні ціни на бурякову сировину й цукор, передбачено квотування виробництва й реалізації продукту, кредитування виробництва.
Саме запровадження мінімальних цін запобігло остаточному розвалу, а реалізація низки науково-технічних програм із буряківництва навіть сприяла стабілізації рівня врожайності цукрових буряків і певному її зростанню в 2001-му та 2002 роках. Але, Боже мій, які атаки ведуться на положення цього закону з боку комерційних структур! Вони будь-що намагаються знизити мінімальну ціну на сировину. А ціну на цукор усе-таки ж похитнули: домоглися зниження її хоча б на два місяці, у листопаді та грудні, із 2370 до 2050 грн. за тонну.
Вимога закону про квартальні й місячні квоти на реалізацію цукру загалом ніяк на практиці не реалізується. Щодо цього навіть підзаконного акта не передбачено. Чому? Мабуть, не допустило цукрове лобі.
У даній статті зовсім мало сказано про те, як викараскатися з цієї безвиході. Це окрема складна тема, її не подужати одній людині. Державне бачення проблеми є в багатьох фахівців і посадових осіб, але вони чомусь мовчать. Не навчилися говорити правду? Але ж можна й потрібно подолати це стихійне лихо — обвал вітчизняного цукрового велетня, викликаний збоченнями державної господарської політики, відсутністю моралі та мудрості у вітчизняних чиновників і капіталістів, потворністю й нежиттєздатністю псевдореформ.