Картина, яку довелося побачити цими днями в приватно-орендному підприємстві «Нива» Новобузького району, невимовно здивувала. Тепер навіть під час жнив або інших термінових сільгоспробіт не обтяжують себе, як і за колишніх часів, турботою про харчування працівників, про умови їхньої праці. А тут, у «мертвий» сільськогосподарський сезон, у пору сільських весіль тощо, на повну котушку працює громадська їдальня, а в механічній майстерні кипить робота...
— Давно наша техніка, особливо орна, не працювала з таким навантаженням, — каже керівник підприємства Володимир Ключник. — Посіяли озимі, підняли зяб для весняних робіт. І якщо ще кілька днів тому ми всі зусилля скеровували на створення нормальних умов для роботи в полі, то тепер акцент змістився — ремонтні майстерні.
Власне, нічого дивного не було б у цьому, якби пожвавлення панувало в ремонтних майстернях і на майданчиках цього чи навіть кількох інших передових сільгосппідприємств. Але річ у тому, що подібне, за незначним винятком, можна бачити в усій області. Як пояснив начальник управління сільського господарства та продовольства облдержадміністрації Антон Яковлєв, на Миколаївщині оголошено двомісячник з ремонту техніки й уже до 25 листопада необхідно відремонтувати культиватори, до 1 грудня — сівалки, а до 1 січня — 50 відсотків потужних тракторів.
Признаємося, журналістський досвід навчив піддавати сумніву різноманітні акції, на кшталт місячників із виконання тих чи інших робіт. Але той самий досвід навчив вірити фактам. Річ у тому, що «ремонтному» двомісячнику передували й інші аналогічні заходи, у виконанні яких багато хто, зокрема й автори цих рядків, сумнівалися. І все-таки... Втім, про все по черзі.
Почнемо з того, що нинішнього року Миколаївщина зазнала великої поразки на зерновому полі. У регіоні, де колись збирали 2 та більше мільйонів тонн зерна, цього року вийшло тільки 835 тис. тонн, лише по 14,3 центнера з гектара. Звісно ж, далися взнаки погодні умови. Але в більшості сусідніх областей валовий збір зерна до 1 млн. тонн таки довели. З ініціативи голови облдержадміністрації та голови облради Олексія Гаркуші, боротьбу за хліб наступного сезону почали з докорінного перелому в свідомості людей. Не таємниця, що ряд керівників у попередні роки, турбуючись про швидкий прибуток, робили упор на вирощуванні соняшників, перевищуючи всі технологічні нормативи. Від цього земля виснажувалася, порушувалися сівозміни, а найпотрібніші зернові культури витіснялися на периферію. Технологічна сваволя сягнула такого розмаху, що за кілька останніх років 400—500 тисяч гектарів, по суті, вийшли з обороту.
Аби покласти край такому становищу, ухвалили програму «Зерно Миколаївщини 2001 року». Прямо скажемо, нею передбачено фантастичний стрибок у виробництві хліба: з уже згадуваних 835 тис. — до 2,5 млн. тонн — утричі! Програму підтверджено чіткими, докладними розрахунками. Зерновиробництво мало повернути собі провідне місце в землеробстві області. Під врожай зернових наступного року мали відвести 1 млн. га, тобто 60 відсотків наявної ріллі в усіх категоріях господарств.
Перше випробування чекало програму нинішньої осені, коли, відповідно до неї, слід було засіяти 700 тис. га озимих культур. Треба сказати, що випробування було непростим. І стосувалося воно не лише технологій, а й, скажемо так, психології. Реформовані господарства, тим паче фермери, пайовики- приватники, зовсім не зобов’язані підкорятися командам згори. Вони й без порад добре знають, що їм слід сіяти, а від чого краще втриматися. І все-таки фантастичне завдання з посіву озимих культур виявилося майже виконаним. Розраховували посіяти 700 тис. га, вдалося — 680 тис. Такої площі озимих в області не було добрий десяток років. А коли до цього додати, що погода сприяла хліборобам потужними опадами, що пройшли наче на замовлення, то можна вважати, що спільними зусиллями створено базу для врожаю наступного року.
З висоти пташиного польоту (одному з авторів пощастило побачити цю картину з вертольота) територія всіх без винятку районів і господарств області зеленіє на добру третину. До холодів озимі добре розвивались і зможуть витримати погодні негаразди.
Тепер саме час перейти до опису другого етапу реалізації зернової програми. Посіяти достатню кількість озимих — це ще не все. Без доповнення яровими культурами і зерновий, і кормовий клини будуть недовершеними. А орати землю під врожай навесні — тільки пускати на вітер дороге пальне й інші матеріальні ресурси.
Ось чому, відповідно до тієї ж таки зернової програми, з 8 жовтня по 8 листопада в області оголосили місячник зорювання зябу. Слід було зорати 753 тис. га. Організації цієї трудомісткої роботи приділили особливу увагу. Саме на зорюванні — широкі можливості для різноманітних халтурників і махінаторів. Адже можна так зорати землю (глибоко скраю, мілко решту місць), що добру половину пального вдасться штовхнути «наліво». Ну й так далі — варіантів багато.
Тож, мабуть, не варто нарікати на співробітників облдержадміністрації, котрі щодня проводили селекторні наради, аби кожен район, сільгосппідприємство, орний агрегат перебували під контролем, а відповідальні за нього люди чітко організовували роботу.
Успішна реалізація таких планів потребувала неабияких заходів, і їх було вжито. Нагадаємо, що саме в сільському господарстві проблема з виплатою зарплати стоїть особливо гостро. Чимало сільгосппідприємств не платили «живих» грошей своїм працівникам по кілька років. Навіть сільгосппідприємства середнього рівня основний упор при розрахунках з людьми роблять на видачу не грошей, а продуктів харчування. В цих умовах облдержадміністрація рекомендувала механізаторам, котрі працюють на оранці зябу, виплачувати «живими» грошима все зароблене, і не один раз на місяць, а щодня. І якщо цю рекомендацію спочатку виконували не всі сільгосппідприємства, то через тиждень- другий ситуація змінилася. Аж надто впадали у вічі результати роботи на полях тих господарств, які запровадили такий, прямо скажемо, незвичний підхід і повернули механізаторові колишній престиж та вплив на селі. Поєднання високої та регулярно виплачуваної зарплати з жорстким контролем над цільовим використанням пального й матеріальних коштів привело до того, що вперше за дев’ять років переважна більшість площ входить у зиму в належному, зораному стані. Таким чином, зроблено багато, щоб і озимий, і яровий клин дали максимальну віддачу. Але й зимові місяці не можна змарнувати. Якщо вже все зроблено, щоб майбутній врожай збіжжя становив 1 млн. га, то слід вжити заходів і для того, аби підготувати техніку як до вирощування, так і до збирання такого врожаю, якого не збирали вже багато років.
Читач може дійти висновку, що все це робиться, як у давні часи. Що ж, можливо, так і є. Але помітна й істотна різниця, пов’язана з тим, що обласні структури мають справу з реформованими господарствами.
Приміром, на селекторні наради, та й на інші, разом з керівниками сільгосппідприємств запрошують сільських голів. І зрозуміло чому: нині на сільські ради замикаються всі сільгосппідприємства, а для фермерів, пайовиків-одноосібників — це взагалі єдина керуюча інстанція. Так, фермера, як і членів сільгоспкооперативу чи інших сільгосппідприємств, ніхто не примусить сіяти певну сільгоспкультуру. Але тій-таки сільській раді та й вищим інстанціям цілком під силу зобов’язати власників і орендарів утримувати землю в доброму стані, вирощувати на ній пристойний врожай. А якщо ці вимоги доповнити заходами для забезпечення насінням, послугами машинно-технологічних станцій, ремонтних майстерень тощо, якщо заодно довести хліборобам економічну вигідність того чи іншого кроку, то можлива й реалізація цілком певних сільськогосподарських програм. Один приклад. Раніше потужні сільгосппідприємства варились «у власному соку», не маючи, по суті, можливості вкласти кошти в сусідні господарства, де справи не ладилися. Тож і з’являлися на землеробських картах області та країни окремі острівці добробуту, які не могли істотно впливати на загальний стан сільського господарства. Тепер ситуація різко змінюється. Акціонерне товариство «Ольвія», створене на базі потужного процвітаючого колгоспу, в умовах реформування вкладає свої чималі кошти в обробіток землі сусідніх, неблагополучних господарств. На його рахунку декілька тисяч гектарів зораної нинішньої осені «на стороні» землі. Зрозуміло, що фахівці потужного господарства доведуть справу на цих землях до кінця й виростять пристойний урожай. Таким самим шляхом іде дослідне господарство «Агрономія» Арбузинського району. Воно уклало договори оренди з пайовиками кількох сусідніх господарств, приєднавши, таким чином, до своїх угідь ще декілька тисяч гектарів.
Характерно, що вплив не в останню чергу здійснюється й через власників паїв. Саме відтоді, коли наприкінці минулого літа почали збирати врожай ранніх зернових, позначився новий рух землі в рамках «пайовик — власник — орендар». Річ у тому, що хоча підписані договори передбачали переважно однакову плату за оренду землі в селян, але картина розрахунків виявилася строкатою. Одні орендарі, виростивши солідний урожай, змогли видати кожному пайовику по тонні-півтори й навіть більше зерна, надати іншу продукцію та послуги, інші ж, не зумівши забезпечити належну віддачу від землі, а то й приховавши цю віддачу від власників паїв, «розрахувалися» з селянами мізером — по кілька мішків зерна сумнівної якості. І такі контрасти нерідко трапляються в межах одного села. В одних випадках результатом невдоволення селян ставала чергова зміна керівництва того чи іншого сільгоспкооперативу або товариства, в інших — селяни діяли індивідуально: розривали договори з орендарем-невдахою та підписували їх з ефективним користувачем. Саме внаслідок цього в названих вище сумлінних користувачів землі й у доброго десятка їхніх послідовників з’явилися нові тисячі гектарів, а в тих, хто не вельми переймався інтересами селян-пайовиків, господарства «з’їжилися», а деякі й зовсім зникли.
Обов’язковість укладання договорів між пайовиками й орендарями, у якій би формі вони не виступали (сільгоспкооперативів, комерційних фірм, фермерських господарств), підняла престиж і прибутки господарів землі. Конкурувати за використання угідь почали й солідніші інвестори — комерційні фірми, АТ, що займаються промисловим виробництвом, — побачивши комерційний інтерес у сільському господарстві. Скажімо, ВАТ «Укртатнафта», ВАТ «Трансавтосервіс» орендують у Братському районі відповідно 3500 і 3660 га землі, вкладають власні кошти в розвиток сільської інфраструктури. У Врадіївському районі кілька фірм орендують понад 10 тис. га. СП «Нібулон» у Врадіївському, Доманівському, Снігурівському, Баштанському й низці інших районів обробляє кілька десятків тисяч гектарів. Отже, селянин має широкий вибір.
Загалом в області укладено 163,1 тис. договорів (99,3% від загальної кількості селян- землевласників). Лише 27,3 тис. власників земельних сертифікатів не підписали договорів. З них 12,6 тис. обміняли їх на державні акти, які надають право приватної власності на землю та на самостійне господарювання.
Загалом договорами оренди охоплено 1114,4 тис. га. Середня орендна плата в області за гектар угідь становить 61,1 гривні. Навіть в умовах нерівномірної плати за використання землі (а деякі сільгосппідприємства, такі, як АТ «Нечаянський» Миколаївського району, АТ «Батьківщина» Жовтневого, сільгоспкооператив Кірова Березанського тощо, розрахувалися за оренду земельних паїв тільки на 4,2—15%) загальна сума виплат за договорами оренди становить в області 68,1 млн. грн., або в середньому 417 грн. на одного власника сертифіката.
Таким чином, орендна плата вже на першому році її запровадження стає далеко не символічною. В цих умовах основна маса селян кревно зацікавлена в тому, щоб земля давала повну віддачу, щоб нею користувався грамотний, умілий і чесний орендар. Можливо, не так швидко, як хотілося б, але процес розкручування потенціалу, закладеного в земельній реформі, наростає. І вже сьогодні необхідно напрацьовувати механізми впливу селянської громади на стан землеробства.