Кажуть, загадане на Катерини обов’язково збувається. Одначе не все пишеться-здійснюється на небесах. Із задуманого Катериною Ващук, головою комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради, саме на її тезоіменитство прийняли бюджет-2001. Під завісу шостої сесії прозвучав аграрний акорд із п’яти законодавчих нот, від яких вільніше дихатиметься сільгосптоваровиробникам.
Що не зреалізувалося? Втратив актуальність заклик «Із Земельним кодексом — у третє тисячоліття!», оскільки земельної Конституції парламент не прийняв ні на схилі століття-тисячоліття, ні на шостій сесії загалом. За ВР тягнеться задавнений борг і з 23-відсотковим митом на вивезення насіння соняшнику...
— То що, Катерино Тимофіївно, скасовуємо 23-відсоткове мито чи голосуємо за сезонний експортний збір на рівні 10%? Кілька місяців тому віце-прем’єр-міністр Михайло Гладій запевнив, що Верховна Рада готова подолати «соняшникове» вето — бар’єр для наступного траншу в рамках програми розширеного фінансування. А недавно перший віце-прем’єр-міністр Юрій Єхануров звернувся до Міжнародного валютного фонду з проханням дозволити Україні відкласти зниження експортного мита на соняшник. Як він висловився, у Верховної Ради «зараз немає часу розглянути й ухвалити відповідний закон». Парламент справді потрапив у цейтнот?
— Не в часові справа. Профільний комітет кілька разів розглядав питання про 23-відсоткове вивізне мито на насіння соняшнику. Останнє наше рішення — підтримати позицію Міністерства аграрної політики і Кабміну про зниження цього мита до сезонних 10%. Ми двічі виходили з пропозицією внести це питання до розгляду, але в залі ВР навіть не набрали потрібної кількості голосів. Як я це розцінюю? По-перше, харчовики лобіюють власні інтереси. По-друге, і в цьому чимала частка істини: люди хочуть бачити Україну збувачем готової продукції, а не сировинним «апендиксом». Експортерам соняшнику повертається 20% ПДВ, а олійно-жировим комбінатам, що випускають стільки різновидів високоякісної соняшникової олії, — 10%. Хто виграє в ціні? Зрозуміло! Ми й далі працюватимемо з фракціями, щоби переконати їх проголосувати за 10-відсоткове сезонне мито.
— Отже, повного скасування не чекати?
— Тоді ми поставимо в абсолютно невигідні умови вітчизняних переробників. Хоча є вихід… Уже нинішнього року майже 1 млн. тонн соняшнику експортовано за давальницькою схемою.
— Трейдери знайшли лазівку?!
— …яку треба закрити. Україні набагато вигідніше мати знижену ставку вивізного мита: хай навіть не клондайківські, зате реальні надходження поповнюватимуть бюджет і встановиться хоч якийсь контроль. Щодо давальницької схеми, то я б її схвалила, якби в зарубіжних країнах створювалися спеціалізовані консорціуми, фінансово-промислові групи з інвестиціями у вирощування та переробку насіння. Все інше — чорна діра. Якщо Кабінет міністрів не зробить дійових кроків для усунення цієї прогалини, то ВР ухвалюватиме рішення паралельно з прийняттям закону про вивізне мито.
— Ідеальний варіант: МВФ знімає свої вимоги щодо мита на соняшник…
— Назвіть державу, яка не врегульовує власного внутрішнього ринку, дає змогу розтринькувати свій продовольчий потенціал. Знаю кілька фірм за кордоном, сировиною для яких слугувало виключно наше соняшникове насіння. Тому з митом на соняшник слід серйозно попрацювати, щоб запобігти згубному впливу цієї культури на родючість нашої землі, локалізувати давальницьку схему, гарантувати ритмічне функціонування вітчизняних олійно-жирових підприємств. У лютому, на початку сьомої сесії ВР, зустрінуся з міністром економіки Василем Роговим, зверстаємо план: що треба зробити, аби і задовольнити прохання Кабміну з МінАП, і переконати депутатів у правильності нашого вибору.
— Чи певні ви, «хрещена» мати Земельного кодексу, що друге читання проекту земельної Конституції пройде «на ура»? Як на мене, окремі статті відішлють на доопрацювання. Найбільш дискусійні питання управління і розпорядження земельними ресурсами, підпорядкування керівництва Держкомзему тим чи тим структурам. У першому варіанті законопроекту, пригадую, управління земельними ресурсами повністю мали здійснювати держадміністрації. Ради, виходить, залишалися сторонніми спостерігачами цих процесів?
— Зрештою більшість дійшла згоди: керівник держадміністрації має погоджувати своє рішення з радою. Ми виписали вертикаль управління земельними ресурсами, контролю за їх переходом з однієї категорії в іншу, належним використанням. Скажімо, донедавна землю «експлуатували» як ріллю, а тепер цей масив слід передати під забудову. Хто це вирішує? Повторю: обопільно — адміністрація і рада. Саме цей тандем унеможливить тиск владних, фінансових, олігархічних структур.
До слова, лише один губернатор — Львівської області — трохи в іншому ракурсі бачить вирішення цього питання, решта ж підтримали напрацювання аграрного комітету Верховної Ради. Київський мер Олександр Омельченко категорично відмовився від додаткових повноважень, заявивши: «Я довіряю раді, оскільки її рішення не оскаржується жодним судом. І кияни знають, що воно — законне». Більше того, на період депутатських канікул рішення щодо відведення земельних ділянок приймає мер, але люди чекають відновлення роботи ради і звертаються тільки до неї. Мені імпонує серйозний підхід київської мерії до розв’язання земельних питань — законно, прозоро, заради людей.
— Зміщення логічного наголосу, себто перерозподіл відповідальності між гілками влади був особливо болісним для розробників першого варіанту проекту Земельного закону. Розхвилювались і ви…
— Оскільки руйнувалася зверстана нами схема погодження відведення земель, зміни користування, зміни меж міст… Із цим сум’яттям пішла до Леоніда Даниловича Кучми, і він сказав: «Катерино Тимофіївно! Цілком підтримую все те, що стосується контролю за землею. Вона — загальнонаціональне багатство, і зайвий контроль ще нікому не зашкодив».
Ще один не вельми приємний момент: Верховну Раду було повністю позбавлено повноважень щодо контролю за землею, окрім ухвалення законодавчих актів. Вважаю це прикрою помилкою, а може, й усвідомленою… В Україні є особливо цінні землі, історико-заповідні, такі як Асканія-Нова, Софіївка, Хортиця, Качанівка… Зміна їх використання, на моє глибоке переконання, має здійснюватися тільки за погодженням з Верховною Радою. Адже 450 народних обранців не залякаєш і не підкупиш. Істина все-таки — у сесійній залі.
— А закиди щодо зволікання з розглядом аграрним комітетом спірних земельних питань? От вас і «обрізали»!
— За два роки моєї роботи головою комітету найдовший термін розгляду будь-якої скарги звідкіля б то не було — півтора-два місяці. Відтепер цією «кухнею» займатимуться місцеві держадміністрації і ради. А щодо чорноземів і заповідників, я б посилила контроль за ними з боку парламенту.
— Катерино Тимофіївно, у люфті між першим і другим читанням з’явилося чимало документів, які кардинально перекроюють земельні відносини на селі. Передовсім це — пропозиція Президента накласти мораторій на купівлю-продаж землі терміном на десять років та обмежити земельне володіння 100 гектарами.
— І наш комітет її підтримав.
— Більше того, пішов далі — з вашої подачі Верховна Рада прийняла закон про скасування вже укладених угод купівлі-продажу земельних сертифікатів. Тобто, ви ратували за нульовий варіант: повернутися до вихідної позиції, хоча закон зворотної сили не має. Слава Богу, Президент наклав вето на ваш закон. Ви не образилися?
— Стою на тому, щоб повернути селянам незаконно відібрані-куплені земельні сертифікати. Покажіть закон, який би сьогодні дозволяв купувати земельні паї без їх реєстрації, без отримання актів на володіння, без установлення справжньої ціни на землю?! Чому з людьми, яких обдурено майновими сертифікатами, можуть удруге вчинити нечесно, тепер із земельними?
Давайте дочекаємося прийняття Земельного кодексу, який висвітить усі правила гри. У ньому записано: статті, що стосуються купівлі і продажу землі, можуть бути введені в дію тільки після прийняття відповідних законів. А це — й система реєстрації земельних ділянок, і їх кадастрова оцінка, й іпотека землі… Низка законів має створити схему органів, які сприятимуть створенню прозорого, справедливого ринку землі. Для цього потрібно щонайменше два роки. Ще один істотний момент: землі сільськогосподарського призначення іноземцям не продаватимуться.
— А якщо їх занапащуватимуть свої ж? Скажімо, впродовж кількох років підряд на одному полі культивуватимуть монокультуру — соняшник? Чи передбачається якась відповідальність?
— У Земельному кодексі закладено норми щодо збереження родючості землі, використання сівозмін, тобто наукового ведення сільгоспвиробництва. Інакше протизаконні дії слугуватимуть підставою для розірвання договору оренди, вилучення наділу з обігу порушника.
— Коли ви говорите про продаж землі, у вашому голосі вчуваються щемні, сумні нотки. Незвично? Як на аукціоні: раз, два, три — продано! Розумію, непросто призвичаїтися-змиритися з жорсткими реаліями сьогодення вам, хто поклав на вівтар колгоспної ниви понад 20 років. Упродовж цього часу неоднораз зустрічався з вами, взірцевою головихою, — навіть подумати не могли, що сьогодні земля стане предметом торгів, причиною розбрату, чвар і крові.
— Скажу так, як є. Розуміння нинішньої ситуації на селі, шляхів виходу зі скрути до мене доходило важко. Сьогодні якоюсь мірою я наступаю на горло власній пісні… За період головування в колгоспі я залишила по собі збудовані села, посновані водо- і газомережею. Та найбільшою заслугою вважаю зрослу родючість землі, збільшення у ній вмісту гумусу.
— Я б уточнив: ваші землі — не масний чорнозем, у який пакілець встроми — приживеться, а Горохівський район на Волині, з пагорбами і суглинками. Не той бонітет…
— Але кожен третій рік ми намагалися угноїти поля. Для цього нарощували поголів’я худоби, відкрили у господарстві спеціальну фабрику гною. Дива не буває, земля, як тарілка: покладеш — візьмеш, ні — не обдуриш. Так от, прийнявши господарство з 23 центнерами зернових з гектара, я його залишила з 56 центнерами.
— Раніше колгосп носив ім’я XXV з’їзду КПРС, а нині?
— Агрофірма «Колос». На той час я, член обкому Компартії України, свято вірила в ті ідеали, які сповідувала. І це було не найгірше. Повірте, за гроші так не працюють. Сьогодні доймають професійні болячки — хронічний радикуліт, поліартрит, я не можу носити коротких спідниць, бо пухнуть ноги: ними виходить моє рідне село, мої буряки. У своєму господарстві я перенесла осередковий інфаркт. Суто чоловіча хвороба, правда? А в мене не витримало серце: трактора, якого придбала з такими труднощами, хлопці напідпитку вкрали і перекинули. Сьогодні це смішно, правда? Але я так жила. А сьогодні…
Мені боляче, що в нинішніх реформах є багато суб’єктивістського. В окремих керівників обличчя плямиться алергією від власне слова «колгосп», вони ладні викорчувати його навіть зі словників. Навіщо тупо руйнувати надбане працею багатьох людей?! Воно повинно стати власністю цих людей і служити їм. Я невпинно повторюю з трибуни: тільки великі господарства спроможні застосувати новітні технології, тільки у великих господарствах люди не горбатітимуть, сапаючи бурякові гони… Звісно, я не виключаю права людини самостійно працювати на землі: фермери, одноосібники. Це — віддані землі люди, і в них, як господарів, добре майбутнє. Проте, як і в більшості аграрних держав світу, майбутнє — за великотоварним сільським господарством на приватній основі. Саме це і спонукало проревізувати власну життєву позицію.
— Було б за чим побиватися! Хіба колгоспна система — досконалий механізм? До грудневого 1999 року указу Президента діяла формула «земля-людина-виробництво». На землі людина працювала заради виробництва. У цій тріаді головними привідними шлеями були адміністратор і метод спонукання. Завдання «кріпаків»: збільшуй товарність, вези, здавай! Із роздержавленням землі головною стає формула «людина-земля-прибуток». Персональна відповідальність лягає на виробника-власника. Працюй заради прибутку! «Збагачуйтеся!» Гасло Бухаріна…
— Так, наближення працьовитого селянина до землі не на шкоду — на користь. От лишень потерпаю, аби земля не зрошувалася кров’ю, а такі випадки вкарбовані в історію, абзац якої присвячений і моїй родині. Колись мого діда вбили і півсім’ї винищили за землю. Не знаю, чи то з помсти за те, що увійшов з майном до новоствореного колгоспу, чи то щоб заволодіти його землею і червінцями. Родина, котра нібито причетна до цієї трагедії, і досі мешкає неподалік. Життя її понівечене, донька отруїлася…
Я вдячна долі за те, що ми з братом замість дідового золота одержали у спадок людяні душі. Мати казала: не прощу, якщо будеш пакосна до людей. Тому я, гортаючи сімейний літопис, застерігаю: не робімо землю предметом розбрату! Звідси й закони мають бути такими, які б справедливо вирішували долю землі і селянина.
— Саме цей припис серед багатьох інших пропагує й Аграрна партія, у якій ви нині — один із титульних лідерів, перший заступник, а донедавна — голова. Ніщо не віщувало лиха, і раптом — з’їзд АПУ, на якому на безальтернативній основі ватагом партії обирають Михайла Гладія, «сільського» віце-прем’єра. Безболісна, начебто, рокіровка… для тих, хто не знає глибинних внутріпартійних процесів. Іззовні — все гаразд. Гладій, окрім партійної, обіймає кабмінівську посаду, Ващук — не менш вартісну АПУвську та ще й голова профільного парламентського комітету. Владні віжки у руках — кермуйте! Чи не тому в кабінетах адміністрації Президента дедалі голосніше говорять про «роздержавлення» вашої партії.
— Болючу тему зачепили… Але ви перші, кому я звіряюся, як на духу, без недомовок. Рано чи пізно моя політична кар’єра скінчиться і я повернуся в рідне село, до своєї хати, родини, де могили моїх рідних, біля них буду похована, навіть знаю де. Доживатиму віку не на київському асфальті, а серед простих людей — селян. З ними легше й простіше: що заслужив, те й одержав. Без реверансів і блюзнірства.
І я намагалася створити таку партію, яка б захищала інтереси трудівників села. Не керівників, їхні портфелі й амбітність, ні, — саме селян. Адже 40% населення прямо чи опосередковано пов’язані з сільським господарством. Чому ж вони позбавлені права мати партію, яка б говорила в парламенті їхніми вустами? На різних стадіях різним лідерам кортіло підім’яти АПУ під себе, перетворивши її на власне лобі. Пручалася… Знаєте, якого здоров’я мені коштував цей спротив?!
Напередодні виборів до Верховної Ради мене підтяв грип з ускладненням, але я вичуняла і кинулась у боротьбу.
— І програли… Снували чутки, що в АПУ «вкрали» майже 200 тисяч голосів на користь іншої партії.
— Наївна, я навіть не могла припустити існування якихось нечистих технологій. Моя вина — і я каюсь перед тими людьми, котрі голосували за нас, — у тому, що очолювана мною партія не зуміла створити таку систему контролю від села до столиці, яка б унеможливила махлювання електоральними голосами. Але майже мільйон прихильників партії, створеної менш ніж за рік до виборів, це — показник?!
Вважаю, і парламентські, і вибори до рад усіх рівнів для нас були успішними. Майже дві тисячі депутатів… Жодна з партій не може похвалитися такою кількістю.
— Саме в цей час почалася активна підготовка до з’їзду АПУ, хоча нагальної потреби у ньому не було. Заочно Катерину Ващук уже зняли…
— Знаєте, у перемоги багато батьків, а поразка — завжди сирота. Всю відповідальність і вину в неподоланні чотиривідсоткового бар’єра на парламентських виборах хотіли перекласти виключно на мене. Виникли певні непорозуміння з деякими із 11 членів Політвиконкому…
— Їхніми руками й відбулося ваше усунення?
— Я не побажала робити заручниками політичних ігрищ відданих партійців. Вирішила: хай буде сильніший, мудріший і… запропонувала своє звільнення.
До мене підходили делегації, слізно відраджували: «Катерино! Що ти робиш?» Але я не хотіла уподібнюватися тим лідерам, котрі привели свої партії до розколу, розчленування. Мною керувала ідея збереження АПУ як бойового багнета, а не поодиноких стріл. Боротися ж за інтереси селян можна й не перебуваючи на посаді голови, згодні?
Не вважаю, що шлях політичного гарту мине безслідно. Усе, що робила, робила щиро. На жаль, не вдалося здійснити об’єднавчого процесу всіх «селянських» партій України. Для нашої аграрної держави це — ідеальний варіант. І-де-аль-ний! Моя мрія — створити єдину сильну мобільну політичну силу, яка попри все дбала б про село. Воно — наша колиска, завдяки йому збереглася мова, віра, традиції.