UA / RU
Підтримати ZN.ua

ГОНКИ ПО АГРАРНІЙ ВЕРТИКАЛІ

Центральне «сільське» відомство причепурилося зсередини. Такого розкішного капітального ремонту воно не знало з часів міністра Олександра Ткаченка...

Автор: Володимир Чопенко

Центральне «сільське» відомство причепурилося зсередини. Такого розкішного капітального ремонту воно не знало з часів міністра Олександра Ткаченка. Марафет обійшовся у майже чотири мільйони гривень і ревізори переконані, що мільйон із них осів у кишенях міністерських «виконробів». Трусять...

На черзі — фасад будівлі. Головною його окрасою може стати «оновлена» вивіска — Міністерство сільського господарства і продовольства. Зміна викликана як відсутністю чітких і зрозумілих аграрних засад та орієнтирів, так і осучасненим статусом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері АПК. Ніби спростовуючи першу частину тези, чиновники розробили проект закону про основні засади державної аграрної політики аж до 2015 року. І цим самим перевершили далекоглядність колишніх компартійних оракулів, котрі верстали лише п’яти-семилітні плани. Утім, нова доктрина може стати хіба що припаркою для змертвілого сільського господарства.

Фасад і задвірки

Шкода, що післяремонтну красу Міністерства аграрної політики оцінить не кожен: через турнікет при варті й миша не прошмигне. Чи ж пробитися простому кріпакові до начальства зі своїми нуждами? Зате п’ятий поверх — резиденцію міністра — завбачливо, аби не заблукали іноземні делегації, позначили англійською — floor. Написати ж міжнародною toilet чи restroom на нужниках забули...

Усе це дріб’язок порівняно з тим, чим переймається новий міністр Віктор Слаута, — кадровим утрамбуванням. Той, хто обіцяв не оголяти шаблюки, враз стяв голови трьом заступникам. Одному зі звільнених до пенсії залишалося два місяці... Сучасні аграрні менеджери нині на вагу платини. І проблема не лише у розумі, а й їх чисельності. Якщо кілька років тому міністр із десятьма заступниками міг зіграти у справжній футбол, то із нинішніми п’ятьма — хіба що у пляжний варіант.

Голод і на висококваліфікованих клерків на ранг нижче. Звільнили одного керівника департаменту, а новачок виявився слабким. Мусили перепрошувати старого... По-людськи шкода рядових спеціалістів, котрі знемагають від засилля різних довідок. Метикуваті заготовили трафарети й роками змінюють у них лише... цифри. А дехто від марудної роботи просто спивається.

Щоправда, у кадровому забезпеченні МінАП найближчим часом можуть статися кардинальні зміни. У Кабінеті міністрів готується документ «Про вдосконалення системи управління аграрним сектором» із проектом постанови, за якими вибудовується нова владна вертикаль.

«Удосконалення» чиновники вбачають у реорганізації Державного департаменту продовольства у звичайний структурний підрозділ Мінагрополітики, тоді як свого часу його хотіли навіть наділити правами Державного комітету. Статус державного втратить і Департамент рибного господарства, трансформувавшись у Національну акціонерну компанію «Укрриба». У зв’язку зі зрослими завданнями та функціями, покладеними на міністерство відповідними указами Президента й постановами уряду, планується збільшити чисельність працівників апарату аграрного відомства на 125 осіб, територіальних органів — на 1150 осіб, розширити парк службових автомобілів, передбачивши вже на 2004 рік додаткові видатки із бюджету на суму 17,7 млн. грн.

За задумом, обласні з районними ланки управління сільським господарством будуть безпосередньо підзвітні й підлеглі аграрному відомству. А позаяк вони перебувають ще й у складі обласних і районних держадміністрацій, то неминуче подвійне підпорядкування. Зв’язані фінансово, невдовзі вони цілком залежатимуть від міністерства, відчуваючи на собі усю силу централізованого ручного управління. Заздалегідь закладається конфронтаційна міна, бо регіональні керівники, звісно, не погодяться із таким диктатом. Тим більше що чимало областей не дуже радіють відірваності аграрного відомства від тих процесів, що відбуваються у глибинці.

МінАП аргументує необхідність реформ по-своєму: запропоновані зміни усунуть дублювання окремих функцій і забезпечать чітку керованість процесом поглиблення інтеграції та кооперації підприємств харчової, переробної промисловості й сільгосптоваровиробників.

Очевидно, ЄС, фінансуючи за пропозицією МінАП відкритий міжнародний проект «Реформування системи управління аграрним сектором України», зовсім іншою бачить модель організаційно-структурної вертикалі АПК. Відшвартувавшись від галузевого принципу управління, міністерство, на жаль, так і не пристало до берега з гучною і зобов’язуючою назвою «аграрна політика».

Пливе човен води повен...

Чи догребе до берега нова команда відомства на поспіхом склепаному човні — «Основних засадах державної аграрної політики»? На розширеному засіданні комітету ВР із питань аграрної політики та земельних відносин, презентований міністром Віктором Слаутою законопроект №5080 і славили, і ганили. У заключному слові віце-прем’єр Іван Кириленко сказав: «Прошу підтримати нового міністра, вашого колегу — народного депутата, який перший серед усіх міністрів вийшов із концептуальним законом до вас...»

Почесно і водночас приємно бути аграрним колумбом. Але й до Віктора Слаути були магеллани, котрі розробляли стратегію подальшого розвитку аграрного сектора економіки, підвищення добробуту селян. До глобальних напрацювань залучали науково-дослідні інститути, міністерства та відомства. Біда в тому, що жодного разу владні структури не надали науковим працям належної уваги. Ось чому і донині Україна не розжилася на офіційний, схвалений на найвищих державних рівнях політико-правовий документ із чітко визначеним аграрним дороговказом: куди, з якою метою і як йти?

Чи містяться такі критерії в «Основних засадах державної аграрної політики»? Єдині конкретні цифри, які надибав у документі: забезпечити до 2007 року зайнятість сільських працездатних жителів не нижчу від середньої по країні, а до 2015-го — середньої по країнах ЄС; до 2007 року — споживання продуктів харчування на душу населення на рівні норм відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум», а до 2015-го — на рівні раціональних норм споживання; до того ж таки 2015-го — зростання доходів сільського населення та середньомісячної заробітної плати працівників сільського господарства до рівня не нижчого за середній у галузях економіки країни. І за цими мірками визначатимуть послідовність, наступність та етапність державної аграрної політики.

Решта накреслень у законопроекті — самі декларації, на які хибували нереалізовані укази, закони, постанови. Сприяння, стимулювання, формування, забезпечення, делегування, реформування, збереження, гарантування, удосконалення, створення, запровадження, підвищення... І хоча словниковий запас набагато більший, аніж 32 фрази, якими бравувала знана героїня, усе ж таки документ статичний через брак у ньому навіть... дієслів.

Не кажучи про очевидні упущення й огріхи, якими рясніє доктрина. Її життєвість цілком залежатиме від прикінцевого завершення адміністративної реформи, яку автори обійшли увагою. Хоча в попередньому варіанті документа питанню реорганізації системи управління в аграрному секторі був присвячений окремий розділ.

Узагалі пунктири до далекого 2015, прокладені стратегами «Основних засад...», часто губляться, не знайшовши підтвердження в орієнтовному перелікові законодавчих актів, спрямованих на реалізацію положень майбутнього закону № 5080. До переліку чомусь потрапили законопроекти (а їх лише дев’ять!), що за сутністю і важливістю абсолютно не відповідають духові доктрини. Приміром, «Про Національну програму розвитку виробництва засобів захисту тварин на основі сучасних технологій» чи «Про компенсацію сільгосптоваровиробникам витрат на вирощування сировини та виробництва біодизеля»...

«Основні засади...» аж ніяк не кореспондуються за часом із проектом закону «Про національну програму соціального розвитку села на період до 2011 року», серед розробників якого значиться і Мінекоресурсів, яке, згідно з Указом Президента від 15 вересня 2003 року, давно реорганізоване в Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та Державний комітет природних ресурсів України.

Авторам забракло снаги навіть натякнути про Аграрний кодекс України, який має відіграти ключову роль у систематизації галузевого законодавства. Та найголовніше: щоб із капітанського містка недореформованого аграрного «Титаніка» чіткіше бачити туманні обриси айсберга, слід було би викласти основні поточні проблеми сільського господарства. А з доктриною вийшло як? Хочеш усього й одразу, а одержуєш ніщо і поступово. Точнісінько, як село...

Нульова швидкість

Прем’єр Віктор Янукович полюбляє тріаду. Торішня діяльність уряду була втиснута в оправу «Дієвість, відкритість, результативність», нинішня — «Послідовність, ефективність, відповідальність». Цей креатив асоціюється із національним символом і... вилами-трійчаками, незамінними на селі і водночас дефіцитними через кволість місцевпрому. Недавнє порівняння Віктором Федоровичем стану української економіки із трьома космічними швидкостями — із цього ж арсеналу. Щодо сільського господарства, то йому далеко до захмарних висот і воно щорік збавляє ходу на землі. От-от — і вклякне.

У Верховній Раді традиційними стали дні уряду з питань АПК. «Розминки» перед сівбою, жнивами, зі звітами міністра і віце-прем’єра, відповідними постановами. А справи селянські гіршають і гіршають... Із чим прийшли аграрії до чергових «посиденьок» у сесійній залі, коли слухалося питання про дотримання вимог законодавства щодо підтримки агропромислового виробництва та пріоритетності соціального розвитку українського села у 2004 році? Кредиторська заборгованість сільгосппідприємств станом на 1 січня ц. р. становила 11,8 млрд. грн., що майже вдвічі перевищує дебіторську. Ми знову опинилися в ситуації, що й кілька років тому: аби врятувати село, списали безнадійні борги. Але цього разу суспільство просто не зрозуміє такої «щедрості», бо з боку законодавчої влади робилося все можливе для підтримки АПК. Інша справа, як ті накреслення втілювала у життя виконавча влада. А тут ми маємо здебільшого мінуси.

2003 року валове виробництво сільськогосподарської продукції в Україні зменшилося порівняно із 2002-м на 10,2%, у т.ч. у сільськогосподарських підприємствах — на 25,5%. Виробництво рослинницької продукції скоротилося на третину, тваринницької — на 11,5%. Якщо говорити про рівень рентабельності, то у рослинництві він скотився із 35,8% у 2001 році до 18 — у минулому. У тваринництві — із 19,8% до 12%. Майже 70% сільгосппідприємств неплатоспроможні. Визначення такому стану в АПК одне — системна криза. Приїхали! Яка там перша космічна із третьою вкупі?!

Посівні проблеми так обсіли селян, що вони, бідні, не знали, за що спершу хапатися. За мінеральні добрива? Насіння? Солярку? Усього б потроху, та з дірявою кишенею не розженешся. У минулі роки із таненням снігів хлібороби продавали бичків чи свиней високовагових кондицій на забій, одержували доплату, якої вистачало, аби відсіятися і не побиратися по банках. А цьогоріч із 145,3 млн. грн. бюджетних асигнувань, передбачених на виплату за здану худобу та птицю, аграрії не одержали жодної копійки: МінАП забарилося із розробкою порядку використання цієї суми й розподілом її по регіонах.

Хочеш не хочеш, мусиш іти на поклін до банкірів, яких обожнюють за нібито пільгові кредити для села. Насправді ж, позики комерційних банків для сільгосптоваровиробників дорожчі порівняно з іншими галузями. Ставка за «селянськими» кредитами 2001 року становила 33% (по народному господарству — 27,4%), 2002 р. — 25,8% (19,5%), торік — 20,8% (18,3%). До того ж фінансові установи кредитують за умови застави ліквідного майна у співвідношенні мінімум один до трьох. Отож, галузі АПК інвестують... комерційні банки? В останніх своє виправдання: високі ризики в сільському господарстві.

А хто їх пом’якшує аграріям? Бодай держава частково компенсувала, згідно із законами «Про страхування» та «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років», страхові внески з обов’язкового страхування основних культур — зернових і цукрових буряків. За браком цільових бюджетних коштів половину втрачених площ озимих через несприятливі погодні умови 2003-го, як і в попередні роки, зарахували на збитки господарств. У цьогорічному бюджеті знову немає коштів на здешевлення страхових платежів.

Ми тішимося, що цьогорічний бюджет для АПК — найбагатший порівняно з попередніми роками. Утім, за умови дотримання вимоги Закону «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» — п’ять відсотків загальних видатків бюджету спрямовувати на потреби АПК, — селяни були б майже втричі багатшими. Задовго до кінця фінансового року аграрне відомство прогнозує, що саме через безгрошів’я 17 державних цільових програм будуть виконані, у кращому разі, лише на 20—30%. По-перше, чи ефективно тримати на голодному пайкові стільки програм? По-друге, порядок і механізми використання бюджетних коштів, особливо контроль за цільовим та ефективним їх використанням поки що недосконалі й непрозорі. Час переходити, як загальноприйнято у світі, до дотацій на гектар сільськогосподарських угідь і голову сільськогосподарських тварин, тобто адресне фінансування і товаровиробника, і певного виду продукції.

Власне, за яку ниточку не потягнеш, вона сотається із клубка проблем. Гострих й оголених, як вила-трійчаки. На що ми сподіваємося? Що при внесенні змін до державного бюджету на нинішній рік видатки на потреби АПК зростуть на 1,6 млрд. грн.? На те, що 2005 рік оголосили бюджетним раєм для села, і сімома мільярдами гривень догодимо сільським злидням? А відтак за оцінкою загальної підтримки аграрного сектора, яка нині не перевищує 0,6%, наздоженемо Угорщину і Румунію, де цей показник становить відповідно 2,5 і 5%? Кошти вишукаємо, найпрозорішими схемами спрямуємо у глибинку, а давати їх буде нікому. Запрудимо польові стани технікою, але садовитимемо на неї гастарбайтерів із-за кордону — тутешніх механізаторів не залишиться. А до цього йде...

Із розрухою тебе, село!

Раніше приїздив у село порадіти, впасти у дитинство. Тепер — посумувати-пожуритися із вцілілими представницями колгоспної комуни на тлі згасаючого імпульсу аграрної реформи, що поминула чи то другий, чи то третій етап. Про що повагом шамкотять старі? Про велику біду, якої рідна колиска не зазнавала з повоєнних часів, запустіння й здичавіння округи, про воші, які заїдають і не дохнуть навіть від гасу, про секундні радощі, в яких вони вбачають Божу росу...

Нещасне село у нещасливе число незалежних років! Навіть не село, а резервація перестарілих! Останні із могікан... Хто дужий, ті на заробітках: у Європах, Києві, обласних центрах. Їх не втримала середньомісячна зарплата у 206 гривень, — більш як удвічі нижча від середньої по Україні. І в п’ять-шість разів мізерніша, ніж у звичайного робітника на будівельному майданчику, та й ту виплачують натуроплатою. І це при тому, що невиплаченої заробітної платні назбиралося 251,6 млн. грн. і вже цього року заборгованість зросла на 14 млн. (5,9%).

Україна безповоротно втрачає того, про кого з таким пієтетом промовляють наші правителі: селянство — носія української ідентичності, культури й духовності нації. До якого ж джерела схилятимуться поріділі селянські діти, котрі, подорослішавши, вслід за татами й матерями випурхнуть зі знавіснілої глибинки у велелюдні міста? Хто підхопить естафету майбутніх етапів аграрної реформи?

Є тисячі сіл, у яких не народилося жодного немовляти. Смертність здолала природне відтворення і викошує щороку 160 тис. селян. У найближчий період цей показник сягне 200 тис. і за наступне п’ятиліття чисельність сільського населення скоротиться на мільйон осіб, що ще більше загострить проблему робочих рук. Після 1990 року ми недолічилися понад 300 сільських населених пунктів, які зникли з мапи України, 8 тис. перейшли до категорії деградуючих, більш як 120 районів визнані демографічно кризовими. Яка перспектива цих територій? Обезлюднення, пустка…

Власне, за відсутності чітких соціальних орієнтирів на інший фінал намарне було розраховувати. Вони ніби й маячіли — пріоритети — але головно у титульних документах: указах Президента «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та дальшого розвитку аграрного сектора економіки» від 21 лютого 2002 року та «Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села» від 15 липня того ж таки року, у цільовій державній програмі на період до 2005 року. За Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села мали спрямовувати не менше ніж один відсоток ВВП, у тому числі на будівництво об’єктів невиробничого призначення — половину державних централізованих капіталовкладень. Загалом понад мільярд гривень щороку. Однак коштів не закладали як у попередні роки, так і нинішнього, тоді як соціальне будівництво потребує щонайменше 10 млрд. грн.

Про яку розбудову сільських територій може йти мова, якщо майже половина населених пунктів не мають шкіл (серед них 1,8 тис. сіл, у кожному з яких мешкають понад 50 дітей шкільного віку), 315 сіл із населенням більш як 500 мешканців не мають закладів охорони здоров’я. Доводиться вести лік лише втратам: кількість шкіл зменшилася на 316, дошкільних закладів — на дві тисячі, на стільки ж — клубів і будинків культури, дільничних лікарень — на 475. Тільки 20% дітей дошкільного віку відвідують дитсадки.

А ті керівники агроформувань, хто самотужки зводив соціальні об’єкти, сподіваючись на обіцяні урядами відшкодування затрат, чекають такої милості четвертий рік поспіль. Прискорити цей процес безсилий навіть Президент, котрий в указі від 21 лютого 2002 року зобов’язав у двомісячний термін розробити механізми відшкодування витрат сільгосппідприємствам, яких вони зазнали у зв’язку з будівництвом об’єктів соціальної сфери. Натомість у Міністерства аграрної політики відібрали право головного розпорядника «соцкультпобутових» бюджетних коштів і передали його Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції. Але ні відомча рокіровка, ні введення норми про визначення переліку будівельних об’єктів за пропозицією народних депутатів України не виправдали себе ні в теорії, ні на практиці.

Уряд Віктора Януковича у матеріалах до Державного бюджету України на 2004 рік, коли йшлося про задавнені борги, послався на... відсутність інформації, яка й позбавила змоги виділити додаткові кошти для відшкодування витрат на спорудження об’єктів соціальної інфраструктури села. А що ж завадило провести відповідну інвентаризацію?!

Формалізм і легковажність, із якими влада заходилася стирати грані між містом і селом, долати багаторазове відставання сільської місцевості за основними життєзабезпечуючими чинниками, реалізовувати все те, що вбирається у рушійний термін «аграрна реформа», не зжиті й досі. То ким насправді є держава: творцем чи руйнівником? Невже ніхто не впізнає себе в афоризмі, який подаю мовою оригіналу: «Разрушивший да сотворит и народ его простит»?