Вагончик серед степу, тимчасові господарські будівлі, де утримується сяка-така живність, автомобіль, яким відвозять дітей до школи, кілька гектарів землі та сміливі плани побудувати гарну садибу, навіть заснувати хутірець, посадити сад, придбати техніку... Таким іще наприкінці 80-х запам’яталося мені одне з фермерських господарств у Долинському районі Кіровоградщини. Точніше, його початки, бо, очевидно, або господарі переїхали в іншу область, або їхні грандіозні плани розбилися об жорстоку реальність, але в тих краях нині про них нічого не чути. А тоді здавалося таким романтичним, що вони, непокірні і зухвалі, не знайшовши спільної мови з директором радгоспу, в якому працювали, покинули обжите місце і, зумівши отримати землю у сусідньому районі, наважилися стати фермерами. Їх, правда, і там зустріли не особливо привітно: землю виділяли з величезними труднощами, а довколишні селяни сприймали їх насторожено і навіть вороже.
Ті перші фермери, безперечно, були людьми сміливими, готовими підставити груди вітрам змін. Когось ті вітри добряче остудили і змусили відмовитися від задуманого, комусь навпаки — наповнили вітрила: на Кіровоградщині є десятки фермерів, які, переживши всі перипетії в економіці, створили добру матеріально-технічну базу, господарюють на науковій основі, дотримуються сівозмін, розвивають різні галузі, маючи від цього непогані прибутки. Омельяненки з Новоукраїнського району, наприклад, навіть страусів завели — до речі, дуже вигідна справа.
Але абсолютній більшості фермерів Кіровоградщини зовсім не до страусів: 97,2% їх мають вузьку спеціалізацію — вирощування зернових і технічних культур. За великим рахунком це означає, що, крутячись, мов білка у колесі, люди не можуть розірвати замкнене коло безгрошів’я та безперспективності.
«У нас можна вирощувати всі сільськогосподарські культури,
які тільки знає світ»
Кіровоградщина — край, де найкращі чорноземи, принаймні світовий еталон його саме звідси — має сталу кількість фермерських господарств. За минулий рік їх побільшало лише на десяток і нині налічується 2610, що порівняно із загальноукраїнським показником (43 тис. на всі області) чимало. Кожне господарство має в середньому 139 гектарів землі, причому абсолютна більшість — 90% — хазяйнують тільки на 30—180 га і лише десять відсотків фермерів можуть розвернутися на тисячі і більше гектарах. Якщо ж говорити про рослинництво, то технологічно грамотно організувати господарювання на малих площах неможливо.
Аби дотримуватися сівозміни, використовувати пари, необхідно мінімум 300—400 гектарів ріллі. Таку площу не обробиш допотопною технікою, котра тримається на чесному слові та на ентузіазмі фермера. Купити нову й ефективну — нема за що, адже зерновий ринок незбалансований, отримати очікувану ціну за зерно дуже складно, як, наприклад, і цього року, плюс погодні ризики. Лізингові компанії, через які можна було б придбати техніку, теж міркують, як би отримати прибуток, запроваджуючи перший внесок до 25% вартості, а у разі неврожаю забираючи неоплачену техніку назад. От і сіють наші фермери соняшник по соняшнику. І не тому, що так не люблять і не поважають землю, а тому що треба вижити, а насіння соняшнику можна продати все-таки за стабільнішою і гарантованішою ціною.
Додамо ще відсутність органіки (адже тваринництвом займаються лише близько трьох відсотків фермерів), брак грошей на мінеральні добрива — і наші найкращі у світі чорноземи дуже швидко перестають бути такими. І коли свого часу на Кіровоградщині 95% ріллі оцінювалось в 51 бал бонітету, що на 10 балів вище, ніж у середньому по Україні, то такий аналіз, зроблений нині, очевидно, дав би гірший результат. Щоб переконатись у цьому, достатньо влітку поїздити полями області: величезні площі квітуючих соняшників можуть порадувати хіба що людину дуже романтичну і далеку від реалій сільськогосподарського виробництва.
І все-таки, на оптимістичну думку керівника Кіровоградського відділення Державного фонду підтримки фермерських господарств Михайла Яцканича, за останні два роки ситуація дещо почала змінюватися на краще. В області у десять разів зросли посіви сої, яка сприяє відновленню родючості грунтів. До речі, на Кіровоградщині є спеціалізоване фермерське господарство, що вирощує цю культуру. Фермер Руслан Монич проблем зі збутом не має, а господарство його вважається високорентабельним.
Михайло Яцканич оптимістично оцінює й перспективи фонду: якщо минулими роками він одержував мізерні суми (у 2000-му, наприклад, 84 тис. грн. на область), то вже починаючи з 2004-го вони істотно збільшились — загалом по Україні з 10 до 33 млн. грн. Правда, Кіровоградське відділення у 2004 році свої 600 тис. одержало аж на початку вересня, отож, і не встигло ними сповна скористатися. На це було кілька причин. По-перше, фермери охочіше беруть кредити на початку сільськогосподарського року, по-друге, вони не наважуються позичати великі суми (ще жоден не скористався максимальною — 250 тис. гривень), а обмежуються кредитами до 50 тисяч. Та й тодішній термін повернення кредиту — один рік, теж, мабуть, особливо не надихав.
Цього року ситуація значно змінилася — не тільки з огляду на виділену суму, а й на удосконалення механізмів надання кредитів, що передбачає цьогорічний весняний наказ трьох міністерств — агрополітики, фінансів та економіки. Відтепер фінансова допомога на безповоротній основі надаватиметься для компенсації фермерським господарствам витрат, пов’язаних із відведенням земельних ділянок для фермерського господарства, сплатою відсотків за користування кредитами банків (знову ж лукавимо, адже взяти кредит під задекларовані державними зверхниками 17—18% практично неможливо: фермерові не до снаги подвійна-потрійна застава, та й додаткові договори на 7—8%, ініційовані банками, піднімають відсоток за кредит до звичайних 24—25). Для небагатих на техніку фермерів Кіровоградщини важливо, що за рахунок безповоротної фінансової допомоги можна відшкодувати 30% вартості першого придбаного трактора, комбайна, вантажного автомобіля та збудованого тваринницького приміщення. Фінансова ж допомога на поворотній основі тепер надається строком до п’яти років і на конкурсних засадах, що має зробити діяльність фонду прозорішою.
Тільки за перше півріччя ц.р. обласним відділенням фонду надано понад 1,2 млн. грн. безповоротної фінансової допомоги та близько 0,5 млн. — на поворотній основі. Власне, це чи не більше усієї підтримки, наданої фондом фермерам області за всі роки його існування.
На жаль, проблема у тому, що такі непогані можливості отримали тільки ті господарства, яким менше трьох років, та ті, які мають відокремлені садиби. Їх в області відповідно 653 та 49. Основна ж маса фермерів таких переваг не має.
35 потічків об’єднати в одну ріку
Навіть певні позитивні зрушення у справі державної фінансової підтримки фермерських господарств не вирішують їхньої основної проблеми — відсутності достатніх обігових коштів, що дозволили б зміцнити матеріальну базу та організувати господарювання так, як треба, а не так, як виходить.
Для цього, на думку заступника Кіровоградського голови облдержадміністрації з питань агропромислового розвитку Віктора Демченка, слід чітко сформулювати, що таке мале фермерське господарство, середнє і велике, вже виходячи з цього вибудовувати пріоритети фінансової підтримки. Бо на практиці виходить, що невеличке господарство — із 30—40 гектарами, мусить змагатися за доступ до фінансових потоків на рівних із дуже солідними, добре розвинутими. За таких умов годі й говорити про більшу соціальну спрямованість фінансової підтримки фермерства, цієї важливої форми зайнятості на селі.
Крім уже згаданого фонду та лізингу, існує чимало державних галузевих програм, які успішно можна використовувати для розвитку фермерства. Приміром, покинутий, але придатний для реконструкції корівник у якомусь селі цілком може стати основою для фермерського господарства, фінансовим поштовхом для створення слугуватимуть кошти відповідної програми, скажімо, спрямованої на поліпшення селекції у тваринництві. Потрібного спеціаліста можна запросити, надавши йому житло з допомогою програми «Власний дім». Сьогодні керівники районних управлінь сільського господарства Кіровоградщини готують такі комплексні пропозиції, враховуючи місцеві можливості та ресурси.
— Ми маємо 35 не дуже повноводних потічків, що в умовах загального посушливого клімату (постійного дефіциту коштів та відсутності з боку держави особливої уваги до селянина) й узагалі пересихають, — міркує Віктор Демченко. — А якщо їх об’єднати у широку річку, вона й землю напоїть, і загальний клімат пом’якшить.
Не так просто буде виконати це завдання, зважаючи на закостенілість мислення місцевого керівництва, та й в обласному управлінні далеко не всі готові сприйняти цю ідею. Звісно, набагато простіше, коли все відбувається за звичною схемою. Але те, що в сільському господарстві центральної в Україні області зміни назріли, — очевидно. Якщо ми на наших чорноземах вирощуємо м’яса менше, ніж з’їдаємо, про яку продовольчу безпеку, розвиток переробної промисловості, а отже, й надходження до бюджету може йти мова?
Однією зі складових цих змін і може стати ідея, запропонована і втілювана Віктором Демченком. Він — колишній фермер, який зумів організувати господарство на високому рівні і власним прикладом довести: фермери — люди сміливі.