Поки уряд воює зі спекулянтами, нормалізуючи ситуацію на продовольчому ринку, наближається до свого піку інша проблема — чим селянам засівати озиме поле? Вона навіть гостріша, ніж та, з якою споживачі нещодавно зіткнулися. Бо ціновий стрибок ударив по добробуту людей сьогодні, а брак насіння загрожує тривалою дестабілізацією зернової галузі. За великим рахунком, продовольча криза припиниться не тоді, коли здійсниться обіцянка прем’єр-міністра Віктора Януковича і ціни на хліб, крупи, цукор «повернуться» до показників травня. Повна ясність, де нині перебуває зернове господарство, настане пізніше. Коли за гострого дефіциту насіння озимих сільгоспкультур селяни таки спроможуться засіяти ниви. І не чим-небудь, а насінням, яке здатне дати пристойний урожай.
Досягти цього буде не легше, ніж стабілізувати збурений продовольчий ринок. За інформацією головного державного інспектора з насінництва Віктора Маласая, внаслідок повної загибелі і різкого зниження врожаю на 1 млн. 770 тисяч гектарів насіннєвих посівів озимих культур очікується настільки гострий дефіцит насіння, що традиційного взаємообміну між регіонами буде замало. Доводиться вживати таких заходів, які ніколи раніше не застосовувалися. Йдеться не тільки про закупівлю посівного матеріалу за кордоном чи використання для засіву відповідно підготовленого рядового зерна. За такої скрути з посівним матеріалом у коридорах Агропрому чи не вперше заговорили про потребу використання таких озимих, як жито і його гібрид із пшеницею — тритикале.
Минулорічну, як ніколи сувору зиму ці пасинки українських нив, на відміну від пшениці і ячменю, витримали і дали досить пристойні врожаї. Але це мало вплинуло на загальну ситуацію. Бо жито просто витиснули з полів, а тритикале туди взагалі не пропускають. До цього високоврожайного гібриду, невибагливого до якості грунтів і погодних умов, до останнього часу існувало упереджене ставлення. Більше десятка сортів тритикале перебувають на полях нелегально. Культуру вирощують дедалі більше сільгосппідприємств, але навіть відвезти вирощене зерно на елеватор не мають змоги. На тритикале не встановлено державного стандарту. Це зерно не враховується у статистичній звітності. Ним товаровиробники хіба що розраховуються з селянами за використання земельних паїв та здійснюють взаємообмін між собою.
Нинішня ситуація в сфері виробництва і заготівель зерна показує, як дорого можуть коштувати прорахунки фахівців, пов’язані з прорахунками в формуванні структури посівних площ. На засіданні Національного прес-клубу, присвяченому проблемам осінньої сівби, тема сортооновлення зайняла чільне місце. І розглядалася за участі вчених, чиновників і агрономів-практиків зовсім не як вузьке технічне питання, а в найширшому аспекті.
Прихильники нових підходів у зерновій галузі привезли з собою і частували журналістів пухкими і на диво смачними короваями, калачами і булочками, які були виготовлені з великими домішками борошна з «незаконних» злаків, які, всупереч бар’єрам і перепонам, «розповзаються» по всій країні. І для такої стихійної експансії є підстави. На зернових полях країн Західної Європи тритикале — аж ніяк не бідний родич. Ця культура займає там 25—30 відсотків озимого клину. На думку віце-президента Академії аграрних наук Віктора Ситника, оптимальними для наших умов були б 15 відсотків тритикале в озимому клині і стільки ж жита. Натомість майже всі площі займає озима пшениця з дещицею ячменю — культури, звісно, високоврожайні, достойні звання головного хліба. Але такі, що далеко не завжди витримують суворі зими. Різко ставили наболілі питання представники Запорізької асоціації хліборобів. На їх думку, сорти, виведені нині покійним селекціонером Олександром Папсуєвим, випробувані на Розівській селекційно-дослідній станції, ігноруюються фахівцями центру. Чимало років тому виведений Папсуєвим злак «Житниця», яким не нахваляться агрономи дедалі більшої кількості господарств, досі ніяк не проб’ється до державного реєстру.
Суперечка теоретиків і практиків (одні твердять, що виведений злак — тритикале, інші — що це повноцінна, до того ж сильна пшениця) урівноважується тією обставиною, що злак високоврожайний, витримує найсуворіші зими, а смак хліба домішкою борошна «Житниці» вже широко відомий. Хліб смачніший, ніж чисто пшеничний, до того ж довго не черствіє.
Є ще одна досить істотна за нинішніх умов обставина. «Житниця» має незвично високу здатність до кущіння. А це не лише забезпечує її морозостійкість, а й знижує витрати посівного матеріалу. Коли насіння звичайної озимої пшениці на гектар треба висіяти 220—250 кг, то «Житниці» — лише 50. Інакше кажучи, запорізькі селекціонери створили злак, на якому замість одного колоса ростуть п’ять.
Проблема «Житниці», яка внаслідок активності її численних прихильників потрапила в епіцентр суспільного інтересу, є лише частковим відображенням цілої низки перспективних питань розвитку сільського господарства, які роками не вирішуються. Постає закономірне питання: чи треба було чекати масштабної біди, щоб лише під тиском обставин переглядати, та й то далеко не повністю, застарілі позиції?