Країну, котра спершу умертвила потужні державні птахівничі комплекси, а потім спрямувала бюджетний рукав на новостворені комерційні структури, я називаю безмозкою. Так «зарізали» Укрптахопром — курку, що несла хай і не золоті, але молодильні яйця. Бюджетна установа опікувалася всією птахівничою галуззю і приносила половину прибутку Мінсільгоспу.
Обезголовивши штат виробничо-наукового об’єднання (із 82 спеціалістів залишилося 12), аграрне відомство перебрало на себе чималі грошові потоки. І це була головна мета. Байдуже, що через брак фахівців МінАП достеменно не відало про реальний стан справ на місцях.
«Реформували» птахофабрики, як і весь сільськогосподарський комплекс, формально і цинічно — свідомо доводячи їх до банкрутства за розробленими у горішніх кабінетах схемами. Потім «лежачі» підприємства підхоплював бізнес — часом за безцінь, а часом і за окремими постановами Кабміну, і на соціалістичних руїнах (зате в готових приміщеннях!) зароджувалося комерційне начало.
Вирощування бройлерів виявилося доволі-таки прибутковою справою. Однак держава не гребує котрий рік поспіль витрачати з бюджету сотні мільйонів гривень на підтримку і без того впевненої бізнесової ходи. Чи є у цьому сенс?
Це — не камінь услід тим урядовцям, котрі свого часу тримали економічні віжки країни. Вони й донині (і дай їм Бог здоров’я!) обіймають дохідні посади. Це — анатомія безупинного процесу руйнації державного сектора на користь бізнесу, не без зиску для чиновників, котрі причетні до зміни формату підприємств із державних на приватні. Власне, схеми, апробовані у досвітні часи незалежності України, зазнавши певного політико-економічного тюнінгу, діють і дотепер.
Знаєте, як 1995 року довели до ручки Володарський птахорадгосп на Донеччині? Закупили на 2,5 млн. грн. курчат, не придбавши вкупі відповідних вакцин, навіть кормів. Зрозуміло, через три дні усе поголів’я повиздихало. Банк ще раз надає підприємству кредит на таку ж суму. І знову стовідсотковий падіж! Позичальник, себто банк, наймає нашу доблесну міліцію, і вона влаштовує справжній «трус»: корів і свиней — на бійню, курей, гусей і качок — під ніж, приміщення йдуть із молотка як предмет застави.
Директор радгоспу, колишній голова райвиконкому, без згоди якого задіяли вбивчу схему «роздержавлення», кинувся по інстанціях: допоможіть! Гвалт серед білого дня! І один начальник в обласному кабінеті тихцем нарадив йому:
— Миколо Павловичу! Беріть вила (тільки без рушниць та обрізів, бо посадять), озброюйте пташниць і — коліть! Що більше зірочок на погонах, то більше дірок робіть... За пануючого беззаконня тільки так ви зможете відстояти вашу власність!
Але більшості його колег залишалося одне — із купою боргів ставати у «схемну» чергу на банкрутство і прощатися з підприємством. Причому ця гільйотина висіла над усіма: виробниками свинини, яловичини, курятини, качатини, гусятини. У ті часи чиновники — від районного рівня до столичного — майже за виграшки ставали реальними власниками тваринницьких сировинних і переробних потужностей. Хто — зі своєю часткою у статутному капіталі, хто — повновладним господарем через надійних ставлеників.
1993 року Укрптахопром реорганізували із державної організації у неприбуткову, яка мала функціонувати за рахунок внесків від птахофабрик. Натомість у неї відібрали все: розподіл комбікормів по птахофабриках, кошти на селекційну роботу на племзаводах і репродукторах. Час для зміни статусу було вибрано невипадково.
Із того таки року в Україні почала діяти американська програма продовольчої допомоги PL-480 — «Допомога для торгівлі та розвитку». За п’ять років її функціонування держава одержала кредитів на суму близько 95 млн. дол. Звісно, на преференційних засадах: на термін від 15 і 25 років із пільговим періодом сім і п’ять років, причому відсотки за кредити становили від 2,25 до 4. У рамках програми PL-480 нам, країні-реципієнту, завезли, крім невеликої кількості зернових, майже 100 тис. тонн соєвого шроту. Як відомо, це — цінна білкова добавка до концентрованих кормів для виробництва насамперед м’яса птиці.
Чи була нагальна потреба протягувати прохацьку руку? 1965 року Україна перейшла від цехів кормових сумішей до будівництва комбікормових заводів різної потужності з виробництва повнораціонних харчів для тварин, птиці та риби. У 1990-х загальна річна виробнича потужність комбікормових підприємств становила близько 22 млн. тонн. І хоча цю галузь вважали перспективною, проте вона повністю залежала від розвитку тваринництва та птахівництва. А вони занепадали.
У період з 1990 по 1999 рік обсяги виробництва комбікормів загалом зменшилися більш ніж удесятеро — із майже 15 млн. тонн до одного з «хвостиком». Тим більше що в загальній структурі виробництва частка комбікормів для відгодівлі птиці становила 57,5%.
Одначе слід говорити не просто про корми, а про високобілкові інгредієнти, що забезпечують організм протеїном та амінокислотами, сприяють кращому перетравленню інших речовин. Україна ж могла похвалитися хіба що загальною кількістю комбікорму, але не тим, чому у світі надають перевагу. Щоб зрозуміти гостроту проблеми, порівняймо дані, як використовували білкову сировину підприємства комбікормової галузі: 1993 рік — 425 тис. тонн, наступний — 340, 1995 рік — 272 тис. тонн. Далі — катастрофічний спад.
Сої та ріпаку тоді сіяли мало, але й ті мізерні намолоти втікали за кордон. А макуха? Так, посівні площі соняшнику були найбільшими в Європі. Однак експорт насіння та продуктів його переробки виріс до гіпертрофічних масштабів. Величезним мінусом вважаю і викривлену структуру посівних площ, у якій зернобобовим відводили лише 3—5%. Тож у пошуках шляхів здешевлення кормів тваринницькі і птахівничі господарства переходили на власне кустарне виробництво комбікормів.
Безвихідь? Імпорт? А куди діватися, якщо в Україні залишалася якась сотня тонн соєвого шроту за річної потреби господарств системи Укрптахопрому в обсязі 35 тис. тонн? Ми й раніше його імпортували. Але робили це трейдери, причому неохоче через низький попит неплатоспроможних господарств. Аж тут держава підставила своє кремезне плече.
Відповідно до кредитної угоди від 7 жовтня 1996 року, Укрптахопром зобов’язувався щороку у термін до 8 листопада протягом 15 років здійснювати виплати американському кредиторові. Загальна сума платежів вбиралась майже у 34 млн. дол., у тому числі вартість кредиту — 25 млн., відсотки за позику — 9 млн., а також Укрексімбанку — 170 тис. дол.
Якщо мислити міждержавними категоріями, то Україна розрахувалася зі США за PL-480 до копійки. Оскільки уряд виступив ініціатором одержання і гарантом повернення кредиту, то він і платив за векселями. А от щодо внутрішніх боржників, то тут суцільний розгардіяш.
Чому головним відповідачем за доларову позику визначили громадську організацію — Укрптахопром? Як вона могла гарантувати повернення коштів, якщо із 380 птахофабрик майже половина були збитковими? Отже, і ця затія, схоже, була заздалегідь спланованою акцією, аби поживитися заокеанськими грішми.
Аграрне начальство роздавало соєвий шрот наліво й направо: беріть! Через два-три роки все одно спишемо. Адже не вперше і не вдруге селянинові пробачали суми набагато більші. Бувало, вагони з таким потрібним для українського птахівництва білковим компонентом транзитом проходили через нашу територію, а розвантажувалися у Білорусі та Росії. У розпал інфляції, реорганізації, ліквідації птахофабрик, приватизації без права наступництва важко було знайти крайнього. Саме на це розраховували спритники з дипломами не Гарварда чи Оксфорда, а місцевої сільгоспакадемії.
Врешті-решт, первинний облік одержувачів американського соєвого шроту таки згубився, і борг навісили на ДАК «Хліб України»...
Заокеанська даванка не врятувала українське птахівництво. Вимирали не лише товарні птахофабрики, а й племінні.
Ще не так давно Україна мала свій генофонд птиці — кроси Хайсекс коричневий і Ломанн браун. Щоб утримувати у чистоті маточне поголів’я, треба було лише для приливу крові купувати півнів за кордоном. Але фінансування племзаводів раптово обірвалося. Згодом з’ясувалося, що кошти на селекцію спрямували не за тією адресою. Їх одержали так звані репродуктори другого порядку, які функціонували переважно при птахофабриках, лише парували відбірних півня з куркою й одержували товарне потомство. Але ніколи не схрещували двох і більше батьківських та материнських ліній.
Почали завозити генофонд з-за кордону, але тільки для власних потреб. Обділеними виявилися господарства населення, на подвір’ї якого перебувало 71% поголів’я птиці в Україні. Та й ледь жевріючі птахофабрики не метнуться за кордон купувати 20—40 тис. курчат, бо такі поїздки витратні: курча коштує чотири долари. Кому під силу такі рейди? Заможним структурам! А біднішим треба йти до них на уклін, перекуповувати. На сьогодні в Україні не залишилося жодного племзаводу яєчного та м’ясного напрямків.
Між тим потужні птахівничі холдинги продовжують поглинати кошти на селекцію (до речі, це — державної ваги справа). СТОВ «Старинська ПФ» (Київська обл.) та ДП ПФ «Шахтарська Нова» (Донецька обл.), що входять до «Миронівського хлібопродукту», ЗАТ «Комплекс Агромарс» (Київська обл.) та ЗАТ «Ландгут Бройлер» (Донецька обл.), за яким маячить тінь, дуже схожа на постать Миколи Азарова, 2003 року за державною програмою «Селекція у тваринництві та птахівництві» одержали разом 10,7 млн. грн. із загальної суми фінансування 25 млн. Чотири бізнесові структури із 63 учасників програми відхопили 42% виділених бюджетних коштів! Наступного року цей показник сягнув уже 51%.
Найменше «племінній» четвірці перепало торік — лише 11%. Заступник міністра Віктор Пабат розподілив бюджетні кошти на селекцію не по-дружньому, не по-братськи і навіть не порівну, а так, як належить. У результаті населенню було продано для вирощування на 12 млн. голів молодняку більше. Зафіксували і перевиробництво яєць.
Проте вже цього року крива фінансування знову вирівнялася і заякорилася на звичних 42%. За п’ять років означена четвірка використала 36% коштів на селекцію, так і не поновивши діяльності жодного племзаводу.
У списку бюджетних щасливчиків — одиниці представників із Укрптахопрому. Хоча об’єднання, попри вітчимове ставлення до нього МінАП, займає сегмент у 30% ринку по м’ясу птиці і половину — по яйцях. Від бюджетних тваринницьких дотацій ці підприємства також відлучили.
Із дотаціями, як на мене, держава дещо перебрала. На хвилі «захистимо вітчизняне», «не дамо ходу американській і бразильській курятині» я теж був солідарний із урядом. Закривав очі на те, що в кращі часи, за низьких цін на зерно, енергоносії, собівартість кілограма м’яса бройлера становила 3,70 грн., а відпускна ціна доходила до 7,50—8,00, що становило майже 200% рентабельності. Але тоді й дотації були не такі апетитні — 10 коп. на курча-бройлера. У рослинництві найприбутковішим вважають соняшник: за урожайності 15—20 центнерів з гектара рентабельність сягає 60%, але на нього дотації не поширюються.
Одначе підтримка продуцентів курятини затяглася на роки. І її суми постійно зростали: із 10 коп. дотація трансформувалась у 25, 45, 50 і в начерках на 2008 рік фігурують уже 70 коп. Лише дві структури — «Миронівський хлібопродукт» та «Агромарс» за вісім місяців поточного року виробили відповідно 160 тис. та 85 тис. тонн м’яса бройлерів у живій вазі і одержать за них 122,5 млн. грн. бюджетних коштів. Певен, до кінця року ця цифра заокруглиться до 200 млн. Це при тому, що загальна сума дотацій на птахівництво становить 325 млн. грн.
Я не назвав би оці 200 млн. грн. дурними грішми, якби галузь гибіла. Так ні ж! Не кажу, що вони зайві. Їм знайдуть застосування: комусь «підмастять» у Кабміні, лобіюючи інтереси курячого бізнесу, когось задобрять у Верховній Раді, податковій...
Уряд з легкістю розтринькував бюджетні кошти на привілейованих бройлерів, забувши, очевидно, що м’ясо качки, індички, гуски нічим не гірше і також потребує дотацій. І лише цього року над ними зглянулися.
Зрештою, варто було би дотувати і виробництво яєць, ціни на які узагалі підскочили до небес. Клерки обривають на півслові: яйця не дотують у всьому світі! Тоді скажіть, у якій країні дотують виробництво м’яса бройлерів?!
Не злочин, якби держава, прогнозуючи сценарій розвитку ринку молока, хутко перерозподілила «курячі» дотації на «молочні» і субсидувала кожен літр зданої сировини. Я не про якість, з якою у нас виникнуть проблеми одразу після вступу до СОТ, а про кількість, без чого захлинаються вітчизняні молокозаводи.
Ще один уривок із тваринницької прози. Свіжий. У МінАП вирішили, що варто підняти планку стандартів на сперму бугаїв. Що робити з мільйонами доз, які зберігаються в обласних племоб’єднаннях у рідкому азоті і «працездатні» принаймні ще півстоліття? Списати?
Ніхто не тривожив би ембріони, якби не імпортні плідники, закуплені екс-міністром за бюджетні кошти. Чого ж їм простоювати без роботи? Нехай запліднюють усю Україну! Але чому монопольне право на це має Центральний селекційно-гібридний центр? Лише тому, що серед його співзасновників — чільні постаті в аграрному ареалі?
Хтось виношує бюджетні ембріони, а комусь смакують бюджетні бройлери... І так триватиме доти, доки міністрами будуть тваринники.