Греки писали, ми ж лишень переписуємо. Або незграбно повторюємо. Порівнювати наших аграрних реформаторів з аргонавтами — завелика честь. І все ж таки... Аргонавти у поході за золотим руном зіткнулися у Колхіді з місцевими племенами, котрі переважали чужинців у силі. У найкритичніший момент бою, коли варвари були за півліктя до перемоги, аргонавти кинули у натовп противника золотий зливок — камінь Ясона. Бійка, що зчинилася через цю принадну цяцьку, і врятувала шукачів руна.
Для багатьох українських селян земля стала тим ясоновим каменем, а точніше, кісткою, за яку чубляться, як і герої давньогрецького міфу. Землю, яку 1996 року добровільно випустили з рук, жителі села Лідіївка на Миколаївщині знову намагаються повернути у свою власність і розпаювати. Причому не вельми цивілізованими методами… За браком власних ідей безземельні, самі того не підозрюючи, стали заручниками зовсім не аматорської акції, зрежисованої у глибинах Чорноморського суднобудівного заводу. Зокрема, його 29-й цех «засвітився» у написанні гасел, які невдоволеним селянам тицьнули безпосередньо у Києві на Банковій, коли відступати вже було нікуди.
«Заґратований» Вадатурський
Якби побачив на цих гаслах власне прізвище, їй-бо, зомлів би. 14 квітня з-поміж сп’янених «цитрусовою» революцією ходаків перед секретаріатом Президента вирізнялася юрба із селянською зовнішністю і звичками, котра потрясала написами «Вадатурського — за ґрати!», «Вадатурський — шахрай!», «Не дамо «Нібулону» відібрати в нас майбутнє!»... Заклики спонукали до дій, тому привернули увагу самого Президента. Віктор Андрійович навіть уділив протестному електоратові кілька хвилин, доручивши Генеральній прокуратурі розібратися у конфлікті. Пікетниками виявилися жителі села Лідіївка Доманівського району на Миколаївщині.
По правді, ні прізвище Вадатурський, ні назва фірми Віктору Ющенку ні про що не говорили. Не виникло у Президента і цілком резонного запитання: чому ж це ви, любі друзі мої, саме у розпал весняно-польових робіт стовбичите на столичному асфальті? На кого кинули трактори з сівалками?! А лідіївських «делегатів», скажу, до столиці прибуло немало: 21 особа.
Не відаю, чи засумнівався Віктор Андрійович, як художник-аматор, у тому, що то селянська рука виписувала академічним шрифтом гасла. Він свято вірив, що цими людьми ніхто не маніпулював, за ними не стоять політтехнологи, і, найголовніше, скривджені приїхали на Банкову за кревно зароблені гроші.
Розтиражований телеканалами сюжет біля президентської резиденції шокував багатьох. Принаймні тих, хто знає, що первинне — просо, а похідне — пшоно. Маю на увазі фахівців, котрі давно крутяться у сфері агропромислового виробництва, знаються між собою і в яких тандем Вадатурський—«Нібулон» асоціюється аж ніяк не з металевим плетивом «у клітинку».
Олексій Вадатурський вигулькнув на сільськогосподарському обрії 1991 року, одним із перших створивши спільне україно-угорсько-англійське підприємство. Його назву — «Нібулон» — зіткали із початкових літер міст: Миколаїв, Будапешт і Лондон. Тоді ще тривкими були інтеграційні процеси з країнами-членами РЕВ: СРСР постачав сусідам нафту, а мадяри й югослави — високоврожайні гібриди кукурудзи й соняшнику. В аграрному міністерстві України вирішили реалізувати ідею: приживити і в нас передові технології, продукувати насіннєвий матеріал й засівати ним родючі простори.
Спочатку так усе й було. «Нібулон» забезпечував господарства високопродуктивним насінням, а ті вчасно розраховувалися. Але з евтаназією Радянського Союзу справи покотилися вниз. Знесилені колгоспи потребували до технологічного пакета додатково ще й пального, техніки... «Нібулон» поступово впрягався у боргову шлею і, щоби покривати збитки, змушений був самотужки хазяйнувати, орендуючи колгоспні землі. Необхідно було купувати трактори, сівалки, комбайни... І тоді, 1998 року, фірмі — уперше і єдиній в Україні — Світовий банк надав кредит на суму п’ять мільйонів доларів.
У ті часи, працюючи виключно в аграрній сфері, важко було утримувати рентабельність виробництва. Рятував експорт, і в рейтингу суб’єктів зовнішньої торгівлі соняшниковою олією «Нібулон» посідав чільне місце зі своєю чвертю ринку.
Усі новації у сільському господарстві, як добрі, так і хибні, Вадатурський спізнав на собі. Олексій Опанасович вірив головам колгоспів, котрі напровесні навколішки благали підсобити матеріальними ресурсами, а восени ховалися від розрахунків, і «вибивати» їх бізнесмену було справжньою каторгою. Довелося відійти від провальної практики авансування сільгосппідприємств, обрати компактне землекористування, ближче до основної бази фірми, удосконалити орендні відносини, закумулювати кадровий потенціал. Усе це й зберегло фірму на аграрному подіумі. Бо за 14 років її життєдіяльності на неї замахувалися неодноразово.
1998 року, за закритою постановою Кабінету міністрів, розгорнулася кампанія з дискредитації спільних підприємств. До списку із 33 українських фірм із іноземною кроною чи корінням, яких слід було «правильно» перевірити, потрапив і «Нібулон». Одначе тоді лиха доля оминула його. Проте принаймні ще зо чотири рази (за кількістю порушених кримінальних справ) Вадатурського лякали ґратами. Він залишився на плаву. Можливо, через близькість у Миколаєві великої води, з якою у «Нібулона» пов’язана ще одна життєва віха, почасти затьмарена затяжним конфліктом із Чорноморським суднобудівним заводом (ЧСЗ).
На закинутій території фірма за інвестиційним проектом спорудила два зерносховища модернового купольного типу, яких у світі чотири, ємністю 50 тис. тонн зерна кожне, механізований склад на 10 тис. тонн збіжжя разом із сушильним комплексом. Щодо обсягів освоєних коштів, то вони вбираються у 35 млн. дол., що становить майже 20% сукупних інвестицій у всі спеціальні економічні зони України. Власне, саме зерноперевантажувальний термінал «Нібулона» і став щоглою в оці власників ЧСЗ братів Чуркіних: надто вже декого дратують здобутки успішних сусідів. Подейкують, і в «десантуванні» лідіївських селян до Києва не обійшлося без «чорноморців».
Не ріжте землю!
Механізатор Семен Луценко, один із ініціаторів паювання, гаряче переконував мене, що їхня поїздка — вистраждана крайність. У столиці вони кілька днів спали у наметах, на стадіоні, поки дочекалися повернення Президента із Польщі і виказали йому свій біль. Найголовніше — вони воліють розпаювати землю, яку загарбало ТОВ СП «Нібулон». Семен Миколайович затято доводив, що усі гасла писав власноруч, і якщо треба буде, «наваяє» знову. Такі ж, і так само каліграфічно...
Семену можна було б повірити, якби не численні свідки, котрі бачили, як художники вимальовували ті самі зловтішні гасла у цеху № 29 ЧСЗ, підсушували на сонці і ще не протряхлі поспіхом згортали у рулони. Можна було би поспівчувати і за дискомфорт у столиці, якби 19 чоловік із Лідіївки ночували справді просто неба, а не в номерах готелю «Голосіївський». Та я переступив через неправду. Мене передувсім непокоїло земельне питання, і в цьому цілком був на боці обділених. Різати так різати!
«Нібулон» ніколи не сватав Лідіївку. Навпаки, вона сама довгих чотири місяці вперто домагалася «заміжжя». Щоправда, на придане, яке мав на той час, у 1996 році, колгосп «Лідіївський», хіба що старці зглянулися б. Перехняблені ферми, голоребрі корови, яких, аби зовсім не впали, утримували на шлеях. Надої — нижче козячих. Голова, за відсутності контори, хапав дрижаки у напівзруйнованому клубі. Життя без просвітку: кредиторська заборгованість сягнула понад півтора мільйона гривень, мізерну зарплату у 80 гривень на місяць селяни не бачили більше року. Боргу нагромадилося майже на 50 млрд. крб. Навіть 2600 гектарів орного клину не приваблювали фірму, котра вже увібралась у колодочки: були претенденти маєтніші й ближче до обласного центру.
Не знаю, які «золоті гори» пообіцяли селяни Олексію Вадатурському за те, що візьме сільгосппідприємство у Лідіївці на буксир, але линву він подав. Можливо, щось тенькнуло у душі: згадав розкуркуленого діда Федора, в якого на руках було дев’ятеро дітей, одна корова, кінь, два воли, землеробський реманент, згадав покійних батьків-селян і заради їх пам’яті захотів вдихнути у цю розруху життя... Щоправда, власне до «весілля» готувалися довго, з обох сторін.
У Лідіївці відбулося кілька зборів із беззмінним порядком денним: про перехід під крило грошовитої фірми, з доброю репутацією, високим економічним та енергетичним потенціалом. Вікопомна сходка 29 квітня 1996 року одностайно вирішила: добровільно відмовитися від права колективної власності на землю і клопотати перед сільською радою надати земельну ділянку СП «Нібулон» для організації філії з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції, а також передати основні засоби виробництва прийшлому інвестору.
Не можна сказати, що селян тоді ввели в оману. Навпаки, і Володимир Гривнак, голова сільської ради, і Володимир Янчук, заступник начальника обласного управління із земельних ресурсів, і представники райдержадміністрації радили: не кваптеся! Дочекайтеся, поки розпаюємо землю. Одержите земельні сертифікати, матимете гарантоване право на землю, а там — вирішуйте! Але знеможені колгоспними злиднями люди вбачали у тверезих порадах злі підступи і ще гучніше кричали: «У «Нібулон»! У «Нібулон»!»
Сільський голова Володимир Гривнак — знахідка для села. Знає німецьку, англійську, навчені ним діти з ходу перекладають «Портрет Доріана Грея» Оскара Уайльда. А ще добряче знається на законодавстві, зокрема земельному: у районі будь-кому фору дасть.
— На зборах 29 квітня я відібрав власноручні підписи не лише тих, хто був присутній, а всіх членів колгоспу, оскільки, згідно із законом, повинен бути принцип одноголосності. Адже всі селяни на той час були співвласниками колгоспної землі, — Володимир Васильович показує задавнений протокол із підписами лідіївців. — Відповідно до статей 27 «Припинення права користування землею» та 28 «Припинення права колективної та приватної власності на землю» Земельного кодексу у редакції 1992 року, «Право колективної та приватної власності на земельну ділянку чи її частину припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки». Оскільки таке сталося, то колгоспні угіддя перейшли до земель запасу, із колективної власності набули статусу державних. А із земель запасу можна надавати у користування — постійне і тимчасове. Стаття сьома Кодексу дозволяє радам народних депутатів надавати у постійне користування землі, що перебувають у державній власності, і спільним підприємствам. Тобто не було жодних юридичних підстав відмовити «Нібулону» постійно користуватися уже колишніми землями колгоспу «Лідіївський». Дванадцята сесія XXII скликання Сухобалківської сільської ради народних депутатів 17 травня 1996 року прийняла відповідне рішення, на підставі якого 19 липня було видано державний акт на право постійного користування землею.
Соціально-економічна волокуша
Було би простіше тягти одну волокушу — виробничу. Переймався б лише надоями, урожаєм, тим, на чому, власне, уже добряче набив руку. Однак Олексій Вадатурський поклав на свої плечі ще й соціальну інфраструктуру Лідіївки, занедбану вкрай. Він сподівався, що відтак взаємини з селянами стануть тривкими, доброзичливішими. Єдиного, чого він із перших днів зажадав від селян, — це дотримуватися тріади: чесно працювати, не пиячити і не красти!
Свої зобов’язання перед трудівниками полів і ферми виконував справно. Одразу ж погасив річну заборгованість із зарплати, а поточну почав виплачувати, як у людей: двічі на місяць. Навели лад у молочному господарстві, але корівки, як не силилися, більше двох тисяч кілограмів молока на рік дати вже не могли. Довелося вибракувати, дояркам виплатили зарплату за піврічний «вимушений» простій. Тим часом зробили євроремонт ферми, встановили водонагрівач Buderus, аби доярки після зміни могли прийняти душ, літній табір утримання худоби покрили червоним ондуліном. Європа! І це — у 1998 році...
Завезли високопродуктивну англерську породу з Німеччини: 140 нетелей обійшлися «Нібулону» у 347,8 тис. німецьких марок. Після отелення корівки почали давати понад п’ять тисяч кілограмів молока. Разом із доярками раділи і механізатори: новеньким тракторам, сучасному навісному і причіпному шлейфові машин...
Чепурилося і село. Уквітчалося 300 кущами троянд, зарясніло фруктовими деревами замість безхазяйних акацій. Зажевріла надія і в педагогічного колективу Лідіївської школи. Не оминув і її інвестор: узяв навчальний заклад на повне утримання (а це — понад 110 тис. гривень щороку), з першого класу учні тут вивчають іноземну мову й комп’ютерну грамоту, безплатно харчуються, зайняті у гуртках, поки батьки на роботі. Із двох класів-комплектів із 27 дітьми і двома вчителями у 1996 році школа виросла у неповну загальноосвітню із 67 школярами і 15 педагогами, шестеро із яких щоденно довозять на службовому транспорті фірми із райцентру. Відколи «Нібулон» узяв шефство над селом, вісім випускників закінчили вузи, стільки ж — технікуми.
Люди випросталися, потяглися на батьківщину. За дев’ять років населення Лідіївки зросло на півсотні чоловік — до 420. Уперше народжуваність переборола смертність. Якщо 1996 року на світ з’явилося п’ятеро малюків, то торік — десять. І приріст цей — не заохочувана нинішньою владою підмога породіллі вісьмома тисячами гривень. Жага до життя тут прокинулася раніше. Мірило заможності і в 22 авто, мотоциклах, відеокамерах, відеомагнітофонах... Із заробітками зростали і запити.
Та чи завжди селяни дотримувалися отієї тріади, сформульованої генеральним директором сільгосппідприємства «Нібулон» Олексієм Вадатурським? Серйозні збої почалися вже 1999 року. Надої із п’яти тисяч скотилися до трьох. Вранішнє інспектування ні до чого не привело, оскільки доярки крали молоко... поночі. За потурання місцевої охорони. Від умовлянь, апелювання до совісті надої не зросли. І тоді керівництво змушене було перевезти 250 корів у філіал на Вінниччині, де вони швидко вийшли на генетичний рівень — звичні п’ятитисячні надої. Стільки ж залишили у Лідіївці як доказ тому, що фірма і надалі всерйоз займатиметься молочним скотарством, але за новим алгоритмом. За рахунок власних коштів покрили збитки Лідіївської ферми на мільйон гривень, відсіяли хапких на руку, найняли охоронців аж із Луганської області.
У січні нинішнього року у господарство прийшов зоотехнік Олександр Бондаренко, і ферма поступово вирулює на втішні показники:
— Жирність нашого молока — 4,1% за базисної 3,4. Охолоджуємо і здаємо завжди першим сортом на Первомайський молочноконсервний завод. До приходу сюди працював на державному підприємстві: шість років не одержував зарплату, а в мене ж сім’я, двійко діток. А тут я самореалізовуюся.
До кадрової рокіровки вдалися і серед механізаторів. А скільки ж можна бавитися із дорослими дядями, котрі через власну дурість і безпечність новенькими з голочки тракторами, нашпигованими комп’ютером, кондиціонером і магнітофоном, як не в лісосмугу вскочать, то шубовснуть із мосту в річку! Прямо з бензовоза на трасі продають пальне господарства чи вночі цуплять майно, звісно ж, не власне... За весь час функціонування дослідного господарства «Лідіївське» — виробничої одиниці фірми «Нібулон» — розпрощатися довелося із тридцятьма, у тому числі 21 лідієвцем. До слова, кількох звільнених, і, зрозуміло, аж ніяк не доброзичливців Вадатурського, бачили серед мітингувальників під секретаріатом Президента.
Знайомі натуркують вуха Олексію Опанасовичу:
— Облиш цю голоту! Навіщо тобі цей гембель? Бачиш, яка подяка за твою турботу: знеславили на всю Україну!
Звісно, можна піти з Лідіївки тихо, по-англійськи. Тим більше що на тамтешніх угіддях світ клином для «Нібулона» не зійшовся. Вони — дещиця проти 43 тис. гектарів, які орендує компанія. Що ж стримує? Якби у «земельній» ситуації не було політичного підтексту, якби не такі гучні, безпідставно компрометуючі гасла: «Вадатурського — за грати!», «Вадатурський — шахрай!»... Якби він був певен, що життя у селі після нього не згасатиме. Ні, надто багато витратив на них здоров’я і коштів, аби просто так кинути!
Останні із могікан
Іванівка сусідує із Лідіївкою — через поле кілометрів зо два... Бовваніє двоповерховий будинок, прозваний «Білим домом», у якому колись мешкали колгоспні спеціалісти. Нині — пустка. Скелети п’яти ферм. Село немов після буревію. Забачивши легковика, на вулицю, мов із нір, потяглися переважно жінки: засмальцьовані, беззубі. Метеором примчалася струнка, як штахетина, 82-річна Віра Сергіївна Мокросноп:
— А я думала, пенсію привезли... Уже 24 квітня, а вони баряться.
— Земельний пай не виручає?
— Еге, виручить! Маю вісім гектарів, то за них вділили 760 кілограмів пшениці, стільки ж ячменю, а за соняшник грішми розрахувалися — 110 гривень тицьнули. І це за цілий рік. Шмарклі у два ряди, а він уже орендар! Не підходь до нього... А хто ж тобі цю землю завоював? Я в 22 роки вдовою зосталася, з двома діточками. Чоловік у 25 років погиб за Родіну...
— Баба Вєра хоч пай має, а в мене нічого... — пристає до розмови літня жіночка. — Проробила у школі 41 рік, навіть два гектари для підсобного господарства не нарізали. Сказали: можемо, але за гроші, тільки без права передачі дітям. А нащо воно мені, за гроші? Мені два метри на цвинтарі і так одміряють... Не було правди і нема. Коли ферма працювала, вода була завжди, а тепер по годинах включають: насос бережуть. Виходить, корови були дорожчі, ніж люди?! Школу розвалили... Дітям у Суху Балку добиратися зле: сім кілометрів лишень до траси, а звідти? Як замете, то й дороги нема кому прогорнути. Школярики по півтора місяця вдома нудяться. Неперспективне село, вмираюче... Хати порожні, вибирайте, яка приглянеться, за 300 гривень можна сторгуватися...
Про вуличне освітлення, магазин в Іванівці годі говорити. Буденний крам купують у сусіда-реалізатора. Якщо, не приведи Господи, хтось занедужає, знову до нього, бо він — на колесах. Орендарі від цих проблем відхрещуються, як від сатани. Миле діло: зорав, засіяв, розрахувався з людьми врожаєм або грішми. Оце й усі принади земельної реформи!
Незайманою цитаделлю стоїть поки що радгосп «Степовий», що в 35 кілометрах від Миколаєва. І Володимир Погорєлов, що незмінно директорує тут 33 роки, не боїться бути розіпнутим безземельними односельцями.
— Ми провели місцевий референдум щодо розпаювання землі. Зібралися у клубі, я й кажу: «Люди добрі! Нас тут у залі — 500, якщо проголосує 400, починаємо нарізати землю. Але вже без мене...» І що ви думаєте? Лише двоє зголосилися самостійно обробляти свої наділи. Двоє із 638 радгоспних працівників! Я — не ортодокс, за реформацію, але комплексну. Чекаю приходу інвестора, котрий скаже: «Погорєлов! От ти торік зібрав 47 центнерів зерна з гектара. Мало! Я вкладу кошти і вийду на 60-центнерні врожаї. І 42% рентабельності в цілому по радгоспу для мене — не рубіж, наляжу — 50-відсотковий бар’єр подолаю». Нема питань! Бери, хазяйнуй... Але, добродію, і про людей не забудь, про соціально-побутову сферу. Так ні, інвестори до нас не спішать, а товпляться там, де пахне розрухою. 15 років поспіль ми відбиваємося від усіх і вся, хто нав’язує нам приватизацію. Кажу: «Покажіть мені хоч одне господарство — у районі, області, яке після реформування зажило краще, аніж «Степовий». Жодного!
Ми, як і раніше, залишаємося одним із великих господарств в Україні як у тваринництві, так і рослинництві. І не тому, що в нас перевиробництво, просто в інших статки убогі. За весь час не скоротили жодного робочого місця, навпаки, розширили. За рахунок цехів із переробки м’яса, молока, насіння соняшнику, кондитерського, пекарні. Свого часу збудували 12 магазинів і передали їх споживспілці. Не повністю, а в оренду. Тепер взяли на свій баланс. Нас залякували, мовляв, бідні на голову, не тямите в торгівлі, завалите роботу... Але талану нам вистачило, і нині понад мільйон гривень проходить через наші торгові точки, в яких половина продукції — нашого виробництва.
І, найголовніше, — зберегли соціальну інфраструктуру. Дві школи, два дитсадки, будинки побуту й культури... Це те, що живе й працює. Ми пишаємося п’ятьма колективами художньої самодіяльності, які носять звання «народний». Серед них — академічна хорова капела. Підкреслюю: єдина в Україні сільська, яка здобула статус академічної. Торік у соціальну сферу вклали понад мільйон гривень. Останній успіх — відкриття Степівської дільничної лікарні на 50 ліжко-місць з трьома терапевтами, педіатром, фізіотерапевтом, стоматологом. Навіть підводний масаж функціонує. Харчування, як і в школі, безплатне. У лікарню вбухали власних п’ять мільйонів гривень, а держава й копійки не компенсувала, хоча, за законами, усі соціальні затрати має повертати. Спасибі, облдержадміністрація виділила мільйон, 200 тис. — район. А ви знайдіть зараз керівника, котрий за кошти господарства — майже півтора мільйона гривень — тягнув би десять кілометрів газопроводу для своїх трудівників! Протягли, до кожного обійстя підвели.
Тому землю розпаювати — діло нехитре. Чи почуває селянин себе реальним господарем землі, одержуючи раз на рік тонну-півтори зерна? Без соціальних гарантій... Оце питання! Лідіївці, мабуть, ще смаленого вовка не бачили.
Повстаньте, гнані...
Трудівники ДП «Лідіївське» не купалися у таких статках, як робітники радгоспу «Степовий» Миколаївського району, але голими й босими теж не ходили. Нова зарплата відповідала рівню кращих господарств в області, таких як АТ «Ольвія» Очаківського, приватно-орендне сільгосппідприємство «Золота нива» Новобузького району. Для ведення особистого підсобного господарства селянам надали двогектарні земельні ділянки. Щороку, задовго до запровадження орендної плати, СП «Нібулон» на знак подяки за ввірені йому колишні колгоспні гектари справно виплачувало лідіївцям (працюючим і непрацюючим) соціальну підмогу, яка торік становила 847 гривень. І хоча вона наполовину була вищою за орендну плату за земельний пай у районі, працівники ДП «Лідіївське» вважали себе обділеними.
Домагатися повернення землі та її розпаювання вони почали з 2001 року. Колективно писали всюди, аж до президента. Неодноразово на місце виїжджали компетентні комісії і констатували: землі колишнього колгоспу «Лідіївський» перебувають у державній власності і передані у постійне користування СП «Нібулон». Відповідно до вимог пункту 6 Перехідних положень Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Простіше: до цього терміну СП «Нібулон» — повноправний користувач 2600 гектарів у селі Лідіївка Доманівського району.
Чи може «Нібулон» добровільно розпаювати землі й у такий спосіб зняти земельну напругу у селі? Ні! Стаття 25 Земельного кодексу передбачає приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств. Оскільки ТОВ СП «Нібулон» не належить до жодної із цих організаційно-правових форм, то його працівники не мають права паювати землі.
Який вихід? Заснувати на державній або комунальній власності підприємство і передати йому у постійне користування земельну ділянку. Працівники новоствореної структури на підставі відповідного рішення райдержадміністрації можуть приватизувати земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). Можливі й інші варіанти: добровільна відмова ТОВ СП «Нібулон» від орендованих гектарів і передача їх новоствореному підприємству. Або ж примусове вилучення їх у комерційної структури зі сплатою збитків останній.
Чи знали лідіївці про перелічені шляхи розв’язання земельного конфлікту? Так! Одначе сподівалися, що нова влада перекреслить чинні закони і запропонує нетрадиційний варіант. Цього разу вони не стали листуватися з Президентом, а вирішили постати перед його очима живцем. Щоправда, час для цього обрали зовсім не підходящий: розпал сівби.
— 6 квітня делегація селян в ультимативній формі зажадала зустрітися із генеральним директором Олексієм Вадатурським, — згадує перебіг подій Сергій Грицишин, керуючий ДП «Лідіївське». — Свої збори вони оформили протоколом як засідання профспілкової організації, на якому головував Семен Луценко, не член профспілки. Мова йшла про одне — розпаювання землі. Я зателефонував Вадатурському, й ми обумовили дату зустрічі — 15 квітня. Однак наступного дня трудівники збунтували: не працюватимемо доти, доки не приїде Олексій Опанасович, котрий у цей час перебував у відрядженні. Оскільки вимогу не було задоволено, страйкарі пригрозили: ну що ж, поїдемо на Київ, до Ющенка. 11 квітня на роботу з’явилося всього-на-всього... четверо чоловік. Аби не зірвати строків сівби, довелося в авральному порядку піднімати на ноги механізаторів із Врадіївського та Прибужанського філіалів. Ну а 14 квітня із телесюжетів довідалися про зустріч наших безземельників із Ющенком. Багатьох зміст гасел просто шокував. Бо попервах домагалися саме приватизації землі, а не розправи над Вадатурським і «Нібулоном». Та навіть після повернення з Києва, коли їхню заяву було зареєстровано і вона надійшла до Генпрокуратури, страйкуючі до роботи не приступили.
Чергова сільська сходка, 26 квітня, почалася з того, що застрільники земельного паювання змусили усіх сторонніх, за винятком представників влади, залишити клубну залу. Виступаючі змальовували себе «рабами», «гнаними» і «голодними», звинувачуючи у всьому «Нібулон» та його керівника. Семен Луценко навіть назвав фіктивними підписи під відмовою від землі у 1996 році. Але Володимир Гривнак, сільський голова, застеріг: для проведення почеркознавчої експертизи потрібне подання до прокуратури. У разі ж підтвердження достовірності «закарлючок» заявника очікуватиме кримінальна відповідальність за наклеп.
Для багатьох у залі виступи обласного й районного начальства нічого нового не відкрили. Вкотре в голову їм втовкмачували: «Нібулон» у земельній колізії, що виникла, ні при чому. І від того, вимахуватимуть лідіївці транспарантами «Вадатурського — за ґрати!» чи п’янітиме бізнесмен від свободи, земля ближчою до них не стане. Її не розпаюють ні Генпрокуратура, ні Президент.
Земля перебуває у державній власності, й усі спірні питання слід розв’язувати у Доманівській райдержадміністрації. Її голова Віктор Граматик однозначно заявив:
— Не бачу жодних підстав витурювати «Нібулон» із лідіївських земель, принаймні до передбаченого законом терміну — 1 січня 2008 року. За які гріхи? За те, що середньомісячна зарплата тут досягла 547 гривень за середньої по району в аграрному секторі 315? Чи за те, що до районного бюджету ДП «Лідіївське» торік перерахувало півмільйона гривень? Та мені би два таких Вадатурських — й усі соціальні проблеми 63 населених пунктів Доманівського району були б розв’язані!
Під завісу сходки священик отець Віктор намагався примирити обидві сторони. Та й привід був.
— Дорогі брати і сестри! Напередодні Великодня покаймося, простимо гріхи одне одному, вибачмося перед Олексієм Опанасовичем за незаконно завдані йому образи, шельмування його імені...
Зал не дослухав слів Христового слуги. Безземельні селяни, демонстративно грюкаючи стільцями й лавками, заспішили на свіже повітря, так і не зрозумівши, чому Всевишній — без гріха, а в них нуртує стільки злостивого.