…Отже, розруха не в клозетах, а в головах. Виходить, коли ці баритони кричать: «Геть розруху!» — я сміюся... Це означає, що кожний із них має лупити себе по потилиці! І от, коли він вилупить із себе різні галюцинації і займеться чищенням сараїв — своєю безпосередньою справою, розруха зникне сама собою.
Михайло Булгаков, «Собаче серце»
До десятиріччя незалежності України Господь порадував нас пристойним врожаєм зернових. На хвилі загального звеличення досягнутих успіхів ЗМІ заволали й про успіхи аграрних реформ. Проте не варто піддаватися ейфорії. Чутки з приводу успіхів агарних реформ, як колись і чутки про смерть Марка Твена, можливо, сильно перебільшені. Давайте спокійно спробуємо розібратися в ситуації.
З першими променями «прожектора перебудови» вголос заговорили про необхідність реформування сільського господарства. Відтоді було випробувано чимало способів: госпрозрахунок, оренда, розвиток фермерських господарств, МТС тощо. Кожне з цих нововведень викликало повільно згасаючу бурю захоплення в ЗМІ. Проте статистичні дані з року в рік ставали дедалі сумнішими. За 15 років безуспішних спроб поліпшити справи в сільському господарстві можна було б і зрозуміти, що кавалерійськими наскоками цих проблем не вирішити. Нині як ніколи гостро стоїть питання, що ж робити за ситуації, яка склалася. Тут ми наводимо наше бачення її і спробуємо показати, чому заходи, які були вжиті, виявилися, у кращому випадку, безрезультатними.
Економіка в цілому і сільське господарство як її складова частина не є тим механізмом, у якому досить підкрутити гайку, — і він запрацює. Це — швидше організм із безліччю зворотних зв’язків. У такій системі будь-який вплив може мати велику кількість соціальних, економічних, технологічних і політичних наслідків. Деякі з них виявляються негативними і з лишком нівелюють очікуваний позитивний ефект. Тому для вирішення проблем сільського господарства не можна застосовувати технократичний підхід з оцінкою прямих ефектів впливів. Тут доречніший медичний підхід до лікування хворого організму.
Отже, маємо пацієнта, названого сільським господарством. Очевидно, що він важко і хронічно хворий, хоча життя в ньому ще не згасло, попри всі старання «лікарів». Медикаментозне лікування (у вигляді вливань із технікою, пальним, добривами, пестицидами, короткостроковими кредитами тощо) хоча й не дає хворому відійти в інший світ остаточно, серйозно його стан не поліпшило. Спроби хірургічного втручання, схожі на операції зі зміни статі, у вигляді нескінченного реформування колгоспів у кращому випадку не завдали особливої шкоди. Колгоспи як були, так і залишилися по своїй суті колгоспами, називай їх «колективними сільськогосподарськими підприємствами», «агрофірмами», «приватно-орендними підприємствами» чи як-небудь інакше. І все-таки саме тут виробляють більшу частину товарної продукції сільського господарства.
Загальний діагноз — глибока системна криза. На підставі огляду, результатів аналізів і скарг хворого аграрного організму виділимо найосновніші хвороби, на які він страждає (назвемо їх кризові блоки).
Економічна криза
Це найочевидніша хвороба, яка виявляється в нездатності сучасного сільського господарства виробляти рентабельну й конкурентоспроможну продукцію.
Дана криза — прямий наслідок різкої зміни соціально-економічних і політичних умов, до яких виробнича система, яка формувалася тривалий час за інших умов, виявилася непристосованою.
По-перше, із розвалом СРСР Україна (колишня аграрна провінція імперії) отримала, з одного боку, величезну частку сільського господарства у ВНП (35%, що можна порівняти з Мозамбіком — 33%). З іншого боку — втратила ринки збуту продукції в країнах СНД.
По-друге, на внутрішньому ринку попит (у тому числі й на сільгосппродукцію), який, як пишуть у будь-якому підручнику маркетингу, визначає пропозиція, вкрай обмежений низькою купівельною спроможністю населення. Тому навіть якщо продукції вироблятиметься більше, купувати її в громадян немає за що. І так буде доти, поки в громадян не з’являться гроші (тобто поки не запрацює промисловість, сфера послуг і працівникам не розпочнуть платити нормальну зарплату).
По-третє, вийти на світовий ринок дуже важко через дві причини. Ті, у кого є гроші, платять їх за продукцію власних фермерів. При цьому стороннім чинять різні перешкоди. Ті, у кого грошей немає, взагалі платити нездатні. До того ж висока собівартість нашої продукції, зумовлена крайньою неефективністю її виробництва, і найчастіше низька її якість різко погіршує конкурентоспроможність.
По-четверте, економіка СРСР базувалася на енергоносіях, ціни на які були значно нижчі за світові. З розпадом Союзу ситуація докорінно змінилася. По сільському господарству це вдарило з двох боків. З одного — різко піднялися ціни на техніку, добрива й т.п., що відразу відбилося на собівартості продукції. З іншого боку — енергетична ефективність вітчизняних технологій значно відстає від сучасних вимог.
Ідеологічна криза
Пов’язана із відсутністю в суспільстві розумної, реалістичної, виваженої точки зору на те, яким має бути ефективне сільське господарство, яку б поділяло більшість його громадян. Десять років незалежності пройшли в шараханнях. Чергове «епохальне» рішення, покликане перетворити сільське господарство України на високодоходне, а його трудівників — на багатих людей, пропонувалося, розхвалювалося в ЗМІ й забувалося — після, в кращому випадку, безрезультатної спроби здійснити це. Реальної програми реформування сільського господарства, що враховує всі соціальні, економічні, політичні та технологічні аспекти, в уряду не було й немає. А в народу тим паче.
Демографічна криза
Симптоми: перевищення смертності над народжуваністю, «старішання» сільського населення, міграція наймолодшої, активної та практичної частини населення до міста. Одним словом, це називається депопуляцією.
Основні причини, на наш погляд, такі: обмеженість соціальних ролей, найпоширені з яких — механізатор і доярка; гірші порівняно з містом умови праці й побуту; фізичний тягар разом з низькими престижністю та доходністю сільської праці.
Демографічні проблеми гостро стоять не тільки в нас. Вони актуальні навіть для таких благополучних країн, як США, Канада, Німеччина й Швеція. Проте там робота з їх вирішення не така занедбана.
Фінансово-кредитна криза
У цілому вона пов’язана з вродженими недоліками сільського господарства, такими, як сезонність (гостра потреба в ресурсах навесні, а розрахунок за них восени) і висока ризикованість вкладання (у будь-яку пору року можуть виникнути обставини, які об’єктивно не дозволять розрахуватися за взяті кредитні ресурси).
Крім того, ситуація ускладнюється й іншими проблемами. Притчею во язицех стала відсутність у держави ресурсів для кредитування сільського господарства, взяти які за нинішнього стану економіки просто немає де. До того ж вітчизняна банківська система розрахована на кредитування крупних виробників — колгоспів і аграрних фірм. Хоча в даний час уже близько 50% валової продукції сільського господарства виробляється на присадибних ділянках громадян. Цей сектор ніхто не кредитує, а дарма. Дрібний власник швидше поверне борг, узятий під заставу власної корови, ніж колгосп, в особі його голови, узятий під заставу напівзруйнованого корівника.
Соціальна криза
Полягає в розриві між містом і селом — в умовах і оплаті праці, наявності вільного часу й умов відпочинку, рівні соціального захисту, медичного обслуговування, освіти, культури, побутових умов. Для жодного, у тому числі й для реформаторів, не секрет, що ситуація вкрай занедбана.
Організаційна криза
Полягає в неможливості ефективного ведення господарства крупними багатогалузевими виробничими структурами на кшталт колгоспів, сформованих на основі великих населених пунктів (сіл). Найочевидніші причини цього:
1. Колективізація розділила всіх учасників виробничого процесу на керівників і виконавців. А тривале виховання виконавців відбило в них будь-яку відповідальність за результат їх діяльності.
2. Великі розміри господарств (2500—3000 га) були хорошими за епохи жорсткого адміністративного управління (зверху легше командувати) й дешевих енергоносіїв. Нині за законом командувати начебто нікому (хоча командують, ще й як!). А господарювання на площі 25—30 квадратних кілометрів не вигідне через величезний обсяг внутрішньогосподарських перевезень. Це за світових цін на енергоносії виливається в копієчку.
3. Зосередження тваринництва на великих фермах також може утнути злий жарт. У великих чередах погіршується епізоотична і зоопсихологічна ситуація, порушуються психологічні контакти між людиною і тваринами, що не дає ефективно використовувати генетичні можливості череди. Висока концентрація тварин в одному місці перешкоджає ефективному використанню кормових ресурсів, розкиданих агроландшафтом пасовищ. З іншого боку, вона визначає високу вартість доставляння кормів. Вага добового раціону корови становить приблизно 60 кг. Середня довжина внутрішньогосподарських перевезень — 5,5 кілометра. Неважко підрахувати, що перевезення добової кількості кормів для череди, що складається з 300 голів, виливається в 99 тонно-кілометрів.
Інші типи сільськогосподарських виробників, такі як великі агрофірми, які імпортною технікою обробляють орендовану землю, фермерські господарства, дрібні приватні господарства громадян, перебувають у зародковому стані. Так само, як інфраструктура їх обслуговування і державні важелі впливу на них.
Такі питання не вирішують за один рік і одним указом.
Енергетична криза
Щойно на телеекрані з’являється обличчя голови КСП чи когось рангом вище, обов’язково звучать магічні слова «паливо», «бензин», «солярка». Проте це не означає, що в країні енергетична криза. Кількість дорогих машин, що заполонили міста, — краще тому підтвердження. Просто за нинішньої ефективності використання енергоресурсів в жодного не вистачить коштів на їх закупівлю в достатній кількості.
Наведу деякі цифри. За існуючими технологіями, 62% енерговитрат у сільському господарстві припадає на збирально-транспортні роботи, причому, зауважте, 40 — на внутрішньогосподарські перевезення. Не просто багато, а невиправдано багато.
Істотний вклад до загальної «системи марнотратства» вносить недосконалість самих технологій і нерозумне застосування їх окремих прийомів. Яскравим прикладом цього може служити систематичне згноювання скирт соломи на полях, які розташовані далеко від ферм. Проте паливо на їх скиртування було витрачене. Чи не краще було використати цю солому як органічне добриво?
Якщо ж до всього вищесказаного додати ще й ставлення працівників до економії пального... Висновок очевидний: енергетична неефективність нашого господарства з лишком «окупає» навіть практично нульову вартість трудових ресурсів.
Криза системи управління
У країні поки що не існує державної, регіональної та місцевої системи управління сільським господарством, яка відповідає ринковим умовам. Проте через високу інерційність управлінських механізмів вона й не може бути створена швидко. Насамперед необхідно виробити принципи й методи державного впливу на всі типи виробників, а також виховати кадри, здатні ефективно працювати за сформованих (тобто таких, що постійно змінюються) умов.
На жаль, існуюча система створює більше проблем на всіх рівнях управління сільським господарством, ніж вирішує.
На рівні сільгосппідприємства (колгоспу) керівник опинився в незавидному становищі, особливо якщо він хоче й може працювати. З одного боку, за сформованих умов матеріально-технічного забезпечення його зусилля неефективні й безперспективні, як сізіфова праця. З іншого боку — після «щеплення» мітингової демократії будь-які спроби налагодити трудову й технологічну дисципліну, а також припинити чи принаймні скоротити крадіжку майна наштовхуються на опір знизу, від самих працівників господарства. А за неефективну діяльність, за старою доброю традицією, одержиш «по шапці» ще й зверху — від районного, обласного та іншого керівництва.
Криза систем управління на рівні господарства тісно переплітається зі складностями на локальному рівні (рівні села). За існуючим законодавством, усі землі перебувають під владою місцевих рад. Саме до них жителі звертаються щодо земельних питань, основне з яких — розширення наділів до встановлених законом 2 га. Це призводить відразу до кількох негативних наслідків.
1. У колгоспів порушуються сівозміни, які становлять основу технології.
2. Наділи в 2 га виявилися не під силу більшості власників. Таку площу вже не опрацюєш голими руками чи лопатою. А виробництво міні-техніки не налагоджено, та й коштів на її закупівлю в народу просто немає.
3. Місцеві ради, розпоряджаючись земельними ресурсами, не несуть жодної відповідальності за їх неефективне використання. Хоча земля, як безліч разів запевняють нас «батьки нації», є головним надбанням України.
На регіональному (районному та обласному, тобто найближчому до виробництва рівні) лише останнім часом спостерігаються спроби перейти від адміністративно-командного інструментарію, який вичерпав себе, до організації матеріально-технічного забезпечення, переробки й збуту продукції. Проте зусилля зосереджені на обслуговуванні крупних суспільних форм господарювання. З поля діяльності випав такий перспективний сегмент виробників, як присадибне господарство. Це неприпустимо, якщо врахувати його нинішню роль у валовому виробництві сільгосппродукції. Робота з власниками присадибних господарств вимагає створення абсолютно нової (принаймні для нашої країни) системи матеріально-технічного, економічного й, головне, інформаційного обслуговування.
На державному рівні всі десять років тривав пошук чудо-рецептів, які дозволили б за рік вирішити весь комплекс проблем. Треба було набити чимало гуль, щоб усвідомити: швидкі, однокрокові й безболісні вирішення неможливі. На жаль, це поки що найбільший успіх у формуванні державної політики в аграрній сфері.
На всіх рівнях управління криза обтяжена кадровими проблемами. Виховати достатню кількість працівників, здатних ефективно діяти за умов, що склалися, неможливо. Та й, за великим рахунком, немає кому: вихователі самі перебувають в становищі капітанів, які не знають, у якому напрямі плисти.
Криза системи впливу на аграрний ринок
Найважливішими функціями будь-якої нормальної держави в цій галузі є:
1. Відстежування довгострокових процесів на зовнішньому та внутрішньому ринках, а також реагування на них шляхом стимулювання виробництва певних видів продукції.
2. Реалізація на внутрішньому ринку системи заходів, які сприяють дотриманню балансу між попитом і пропозицією, що забезпечує стабільність цін.
3. Проведення державної політики в галузі імпорту (заважати) і експорту (сприяти) сільськогосподарської продукції.
У більшості країн цим займаються спеціальні державні органи, які мають повноваження, кадри й кошти. Приміром, у сусідній Польщі — Агентство аграрного ринку. У нас такого органа немає. А шкода.
Психологічна криза
Вона може бути визначена як інерція основної маси учасників виробничого процесу. Нинішній сільський трудівник сформований здебільшого шляхом «ретельного негативного добору» багатьох поколінь. Створений певний соціальний уклад і тип сільського працівника — виконавця чужої волі, із низьким рівнем матеріальних, соціальних і культурних запитів. Він одночасно експлуатується колгоспом (низька зарплата, а нині і повна її відсутність) і паразитує на ньому (злодійство). Він не бажає, та й не здатний розпочати й вести самостійну виробничу діяльність.
Саме об психологію сільських трудівників розбилися ідеї загальної та поголовної фермеризації, акціонування, паювання і т.п., тому що вони розраховані на того найефективнішого власника, якого тільки мають створити. Безсумнівно, розіб’ються і свіжіші кабінетні ідеї, що не враховують особливості основної маси селян.
Генетична криза
Протягом практично всього останнього століття відбувалося знищення чи витиснення із сільського соціуму інтелектуально найрозвиненішої, найпрактичнішої та найактивнішої його частини.
Бурі ХХ століття, такі як Перша світова війна, революція і громадянська війна, колективізація і розкуркулювання, голодомор 1933, 1947-го і репресії 1937 років, Велика Вітчизняна війна, жорстоко пронеслися Україною. І в них насамперед гинули соціально відповідальні та інтелектуально розвинені особистості.
У відносно тихий повоєнний період сільська праця і сільський спосіб життя не могли задовольнити різнобічні та зростаючі потреби людей. Тому найінтелектуальніша, розвинена й активна частина молоді мігрувала в міста.
Ця криза є найскладнішою перешкодою на шляху будь-яких реформ. І якщо деякі кризові явища можна відносно швидко здолати, то тут має бути тривала й кропітка робота з відновлення глибоко порушених генетичних основ сільського соціуму.
Криза аграрної науки
Проблеми аграрної науки не виникли на рівному місці. Вони накопичувалися весь радянський період і особливо загострилися нині. В їх розвитку та поглибленні особливу роль відіграли такі чинники:
1. Безупинне погіршення якості наукових кадрів, починаючи з революції. Через еміграцію, репресії, загибель у війнах країна втрачала вчених — носіїв певних знань. Таким чином порушувалася спадкоємність у науці. При цьому збільшення кількості не компенсувало втрати якості, тому що навіть 100 сучасних кандидатів наук не зможуть зробити стільки, скільки один Вавилов.
2. Безпрецедентна ідеологізація науки загальмувала, якщо не знищила, розвиток ряду біологічних і практично всіх соціально-економічних напрямів.
3. Бюрократичний стиль і методи управління наукою, відсутність демократії у вигляді відкритої боротьби ідей за засоби для їх здійснення зробили науку негнучкою.
З розвалом СРСР і початком спроб побудови демократичної держави на основі ринкової економіки становище погіршилося. Порушилися зв’язки між науковими закладами колишнього СРСР, в інформаційний простір якого входила Україна. Це ускладнило обмін інформацією та ідеями.
Наука виявилася нездатною передбачати й швидко відреагувати на різку зміну економічних умов. Система, в якій технологічні дослідження превалювали над економічними, довела свою неефективність.
У країні відсутня існуюча в усьому світі служба впровадження — така сполучна ланка між наукою і виробництвом, через яку здійснювався обмін інформацією в обох напрямах.
За умов відкритого ринку наші технологічні розробки не витримують конкуренції з зарубіжними. І очікувати серйозного поліпшення ситуації в цьому плані не варто. Ми можемо скільки завгодно хвалитися, що наші технологічні рішення кращі, але забуваємо, що основна маса працівників науково-дослідних закладів абсолютно не має досвіду й можливості доведення розробки до кінцевого споживача.
Криза аграрної освіти
Поки основними споживачами фахівців були колгоспи, підготовка кадрів відповідала специфічним вимогам цих організаційних структур. Нині багатоукладних виробничих і забезпечувальних структур вже немає, а вузи готують фахівців в основному як і колись.
У колгоспі фахівець певного профілю відповідав за вузьку ділянку виробничого процесу. Це обумовлювало надані йому знання та навички. Агроном знав, як розрахувати норму висівання, зооінженер — як скласти раціон. Розбиратися ж у більшому обсязі для звичайного студента сільськогосподарського вузу вважалося поганим тоном. За сучасних умов важливіше загальне уявлення про функціонування сільського господарства як соціально-природної системи, ніж конкретні технологічні знання (їх можна досить швидко знайти в будь-якому підручнику).
Ми далекі від повного заперечення ефективності нашої аграрної освіти різноманітних рівнів. Самі маємо дипломи агрономів і неуками себе не відчуваємо, навіть при спілкуванні з колегами з благополучніших країн. Тим паче, що нині помітні серйозні зрушення на краще. Відійшли в минуле баластові політичні курси, міждержавні обміни викладачами й студентами підтягують рівень освіти до світової. Крім того, нові можливості для працевлаштування випускників у представництвах зарубіжних фірм змушують студентів прагнути відповідати їхнім специфічним вимогам (пристойне знання англійської мови, вміння користуватися комп’ютером). Проте у середовищі, яке весь час змінюється, освіта має, насамперед, швидко навчити інших і сама не відстати від нових віянь.
Замість висновку
Звичайно, наше бачення ситуації не є істиною в останній інстанції. Проте сподіваємося, що значна частка цієї істини в ньому все-таки є. Нам би не хотілося пропонувати певні рецепти по виходу з кризи. По-перше, щоб не уподібнюватися П.П.Шарикову, який, за мудрим визначенням професора Преображенського, розмірковував про речі космічного масштабу з такою самою мірою дурості. По-друге, тому що простих і однозначно ефективних рецептів просто немає. Проте вважаємо, що маємо право звернути увагу на ряд чинників, які, м’яко кажучи, мало враховували при упорядкуванні таких рецептів.
Нині не XVIII, XIX століття і навіть не початок ХХ. Зараз інші галузі визначають рівень розвитку держави. За величезних масштабів аграрного комплексу України й ще більших його потенційних можливостей слід зрозуміти, що в нинішню історичну епоху він відіграє другу, якщо не третю, роль в економіці. І варто змиритися з тим, що в небагатій країні з досить архаїчною промисловістю, недорозвиненою сферою послуг і тому низькою купівельною спроможністю більшості населення, яке не завжди вчасно одержує злидарські зарплати та пенсії, не може бути розвиненого сільського господарства. Це так само суперечить фундаментальним законам розвитку суспільства, як і те, що випущена з рук цеглина полетить вверх, а не вниз, суперечить закону всесвітнього тяжіння.
Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися, подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є тривалим процесом. Тут кавалерійські атаки не пройдуть. Втім, і в ХІХ столітті вони проходили далеко не завжди. Досить згадати знамениту атаку кавалергардів при Аустерліці, в яку пішло 400 чоловік, а повернулося 16, і безрезультатно.
У вирішенні проблем сільського господарства слід налаштуватися на кропітку працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.
Слід усвідомити, що українське сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає і бути не може звичного нам «єдино вірного» шляху реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього комплексу умов.
І останній висновок. Ми маємо справу з глибокою системною кризою, яка охопила всю країну, її політичну систему, промисловість, сферу послуг, соціальну сферу, а не тільки сільське господарство. І з усією кризою треба боротися. Тому істотних успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти шляхом «аграрної реформи», що здійснюється (а отже, так її розуміють самі реформатори) як обмежений комплекс заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на землю і засоби виробництва. Для подібної реформи не дозріли ні економічні, ні соціальні передумови, і спроби насадити її «зверху» на не дозрілі «знизу» умови за ефективністю будуть подібні до спроб зібрати хороший врожай, розкидавши насіння на незораному полі.
До того ж подібні реформи з точністю до навпаки під назвою «колективізація» ми вже проходили. Її результати зараз і розсьорбуємо.
Комплекс проблем, який склався, не можна вирішити за короткий період за допомогою тільки указів, відомо ким підписаних, але невідомо ким і в чиїх інтересах підготовлених. Тому бійтеся «реформаторів» — управлінців і представників наукового світу, які пропонують прості рецепти й обіцяють моментальні успіхи у випадку їх здійснення.